МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ (1895-1964)
ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ І ТРИ ПОЕТИЧНИХ «ЦВІТІННЯ» МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО
Максим Тадейович Рильський народився 19(7) березня 1895 року в Києві в родині дворянина й селянки. Його батько — Тадей Розеславович Рильський — був відомим фольклористом й етнографом і ще в часи своєї студентської юності присягнув присвятити свої здібності й уміння служінню українському народові. Мати — Меланія Федорівна Чуприна — любила народну пісню, мову і вчила свого наймолодшого сина, як і двох старших, дотримуватися народної моралі й жити за християнськими законами.
Дитинство Максима пройшло в родинному батьковому селі Романівка, де Рильські мали маєток. Вчився хлопчик спочатку вдома, а в 1908—1915 роках у Київській приватній гімназії В. Науменка. Проживав у цей час Максим у сім'ї композитора Миколи Віталійовича Лисенка, адже з малих літ був сиротою, батько помер ще в 1902 році. У родині Лисенка Максима прилучили до гри на музичних інструментах, до співу та імпровізації. В. П'янов справедливо констатує: «Усе життя видатного українського поета, академіка Максима Рильського було найтісніше пов'язане з піснею, з музикою... Остаточно утвердився поет у цій любові в дитячі та юнацькі роки під час тривалого перебування в родині видатного українського композитора Миколи Лисенка, любов і вдячність до якого проніс крізь усе життя. Тут він навчився грати на фортепіано, засвоїв основи гармонії і — найголовніше —
перейнявся безмежним пієтетом до всього, що так чи інакше пов'язане з музичною культурою. Це почуття було настільки сильним і сталим, що Максим Рильський сам відзначав переважання у своїй душі не поетичного, а музичного начала: «Тільки потім сталося так, що слово заступило музику». Точніше було б сказати, що музика перевтілилася у слово, надала його поезії неповторного ритмомелодійного забарвлення».
Ще гімназистом Максим видав свою першу книжку. Його збірка віршів «На білих островах» вийшла в 1910 році й стала першою ластівкою у творчості п'ятнадцятирічного тоді поета. У цій збірці видно всі сліди учнівства, але вже пробивається справжній голос талановитого лірика, такий характерний для «дорослого» Максима Тадейовича. Цикл віршів «На білих островах» був задуманий як лірична поема і складався з розділів «Вінок рясту», «Інтермецо», «З сердечних глибин», «Осінні пісні», «На білих островах», «З вечірніх мелодій», «Блакитне озеро». Вони становили собою першу частину. Друга частина циклу була надрукована пізніше, в 1914 році в «Літературно-науковому віснику» і мала назву «Летючий човен». Прочитавши збірку лірики М. Рильського «На білих островах», Леся Українка визнала: «ОсЬ хто повинен був написати «Ізольду Білоруку». Пророцтво Лесі збулося. Значно пізніше Рильський взявся за переклад французької любовної колізії про Трістана та Ізольду Жозефа Бедьє.
У 1915—1918 роках Максим Рильський навчався спочатку на медичному, а потім — на історико-філологічному факультеті Київського університету. Громадянська війна, розруха, перший радянський голодомор змушують цю високоінтелігентну людину, інтелектуала з непересічними здібностями, заробляти на хліб насущний на посаді помічника секретаря садового відділу Сквирської продовольчої управи, вчителювати.
Та вже з 1929 року Рильський переходить на творчі хліби. Втім, ця праця була не тільки менше оплачуваною, ніж фізична, а ще й небезпечною. Коли цькували «неокласиків», заарештували і Максима Рильського в день його народження і піддали психологічному пресингу, протримавши майже рік у Лук'янівській в'язниці. Хоча поета й звільнили через відсутність «достатніх даних для направлення слідчої справи у судові органи» і навіть змусили дати письмов зобов'язання «бути активним будівником і співцем» соціалізму, першою справою чого стала горезвісна «Пісня про Сталіна» на слова М. Рильського, поет не квапився ставати придворним бардом існуючого режиму. Він почав надавати перевагу пейзажним та медитативним мініатюрам. Через це книги Рильського не друкували, сім'я голодувала, радянська критика звинувачувала його за відсутність ідейності, а діаспорна — за відсутність патріотизму.
С. Єфремов небезпідставно відзйачав, що відхід М. Рильського від актуальних тем був не просто вимушеним фактом, а й позицією і природним для справжнього естета замилуванням красою в найтрагічніший для нього самого і його народу час, чого не міг зрозуміти і не хотів простити М. Рильському Є. Маланюк: «Три збірки видав за останні роки Рильський ("Під осінніми зорями", 1918 р. , "На узліссі", 1918 р., і "Синя далечінь", 1922) — отже, продуктивність виявив немалу. І характерно — ані пари з уст про бурхливі події, про революцію, ні жоднісінького натяку на якісь бурі, що прошуміли, але не одшуміли над автором, як і над цілим краєм. Цю рису помічено і навіть відзначено: саме-бо з приводу Рильського одправив панахиду по "новій українській літературі" один із оглушених до безпам'яті маньяків факту. І у Рильського то не випадкова риса,— це свідомо... І справді, перечитайте-но тільки прекрасну ідилію "На узліссі" або численні "рибальські" ідилії або соковиті картинки отакого-от звичайнісінького літнього дня — і ви побачите, що для автора це не просто собі гульня чи спочинок, і не поза чи дрібненька втіха, а певна програма життя, виразний і певний себе світогляд, ціла система світознання й світовідчування».
Справді, у часи криваві й безпощадні, коли вище всього котувалися брехня й донос, славословія й оди комуністичній партії та Сталіну, Рильський залишався невиправним естетом. У його глибоко трагічному вірші «Осміяний самим собою» читаємо:
Шукаю білої лілеї —
А все лілеї у багні!
Шукаю я землі своєї,
Бо ця земля — чужа мені.
Дійсно, «ця», тобто Радянська Україна, не могла вважатися Рильським своєю, але ж і іншої у нього не було.
Книга «Знак терезів» (1932) нібито й декларувала перехід Максима Рильського на засади соціалістичного реалізму, але аж ніяк не могла дорівнювати вірнопідданій «Партія веде» П. Тичини. Рильський не зрадив самого себе. Замість вірнопідданих поклонів і плазування влада ДОМОГЛИСЯ ВІД поета тільки ледь помітного кивка головою, що знаменував появу иебагаточисленних віршиків типу «Партія», «Ленін», «Москва».
Правда, й буяти в цей період талант Рильського не міг бодай так, як буяв у часи першого цвітіння, коли молодий Рильський належав до «неокласиків». Щоб компенсувати неможливість реалізації ліричного таланту, поет починає займатися перекладами з російської та польської мов.
Друга світова війна як величезна трагедія насамперед українського народу та зменшення пресу цензури (внаслідок необхідності будити патріотичні почуття мас) спричиняють друге «цвітіння» таланту М. Рильського. У цей час, як і більшість визнаних письменників, поет перебуває в евакуації в Уфі. Тут він особливо гостро відчуває ностальгію за рідним краєм. Виходять його високопатріотичні книги: «Слово про рідну матір», «Світова зоря», «Світла зброя». Звичайно, не обійшлося без похвали Сталіну й «старшому братові», за що М. Рильському й присудили Державну премію СРСР у 1943 році, але ж у цих збірках були й такі шедеври, як «Україні», «Слово про рідну матір», що й досі не втратили своєї художньої цінності.
Так, М. Рильського обирають дійсним членом Академії наук УРСР, він стає директором Інститутку мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук України, депутатом Верховної Ради СРСР, дійсним членом Академії наук СРСР. Але все це лише одна сторона медалі, так би мовити, «пряник». Проте еще й інша — «батіг». Лазар Каганович брутально й безцеремонно кричить на М. Рильського за біблійні образи в «Неопалимій купині», допитується, чи не про самостійну Україну йдеться у вірші «Слово про рідну матір» і не про Центральну Раду У HP згадується в поезії «Я син Країни Рад». Після таких звинувачень можна було чекати лише арешту й розстрілу. А було ще й звинувачення в «хвильовізмі» й оскаженіле цькування М. Рильського на пленумі правління Спілки письменників своїм же колегою-митцем Олександром Корнійчуком за «помилки буржуазно-націоналістичного характеру». У 1946 році були заборонені до друку вже готові й навіть набрані збірки поезій «Вірність» та «Чаша дружби». Все це призводило до непевного становища поета, що позначалося на здоров'ї і творчості.
Аж після смерті Сталіна Максим Рильський знову повносило повернувся до творчості.
Хоча молодий Маланюк і картав молодого Рильського за «рибальські» настрої в часи репресій, зрілий Маланюк не міг не помічати великого працелюбства літнього Максима Тадейовича, його високошляхетної душі, а до того ж називав ще Рильського зачарованим у муэику лицарем. Поет у буквальному розумінні цього слова п'янів від звуків фортеп'яно і був по-дитячому закоханий у народні пісні. Асам про це своє захоплення казав: «З любов'ю до народної пісні я, здається, і вродився».
Третє «цвітіння» таланту Рильського знаменується збірками «Троянди й виноград» (1957), «Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959), «Зимові записи» (1964).
В останні роки свого життя Максим Тадейович працює над перекладом роману А. Міцкевича «Пан Тадеуш», бере активну участь у створенні й виданні тритомного російсько-українського словника, уважно пильнуючи, щоб відповідники до російських слів були підібрані ретельно, точно і щоб ніде ні на грань не просвічувався підтекст думки, що українська мова лексично чи емоційно бідніша від російської.
Помер Максим Рильський 24 липня 1964 року в Києві, похований на Байковому кладовищі.