Загальна характеристика творчості Миколи Хвильового
Додав: admin
Коментарів: 0
Додано: 5-01-2013, 19:43
Микола Хвильовий (1893 - 1933)
Микола Хвильовий (Микола Григорович Фітільов) — основоположник української прози XX століття.
Народився 16 грудня 1893 року в Тростянці на Харківщині в родині вчителя. Після початкової школи вчився в гімназії, з якої виключили за революційну пропаганду. У 1916 році мобілізували до армії, брав участь у Першій світовій війні, далі воював у складі Червоної армії, вітав революцію і став членом партії більшовиків. У 1921 році виходить друком поема "Молодість", а в 1922 — "Досвітні симфонії". У 1923 році друкує першу збірку новел "Сині етюди". 1925 року разом з однодумцями створив літературну організацію ВАПЛІТЕ, став зачинателем літературної дискусії 1925 — 1928 pp. Згодом пересвідчився у невідповідності революційних ідеалів реальній дійсності. Справжньою трагедією для письменника став арешт друга і соратника М.Ялового. 13 травня 1933 року закінчив життя самогубством (залишивши записку: "Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації ... За що? За те, що були найщирішими комуністами? Нічого не розумію ... сьогодні 13. Страшенно боляче. Хай живе комунізм! Хай живе соціалістичне будівництво! Хай живе комуністична партія!" Пішов із життя з вірою у комуністичну партію, в її ідеали.
Загальна характеристика творчості. Микола Хвильовий — за світобаченням революційний романтик. "... Він свято вірив у можливість рідкісного шлюбу, у можливість неймовірного єднання. Він вірив, що вільна, незалежна суверенна держава Україна, яку він виборював усією суттю, усім життям, може бути пошлюблена з червоним, справжнім, непідробним, справді ленінським комунізмом" (І.Драч).
Його проза — то ціла романтична течія в українській літературі XX століття. Але у його ранніх творах присутні також ознаки імпресіонізму та експресіонізму.
У новелістичному жанрі М.Хвильовий постає як мрійник-утопіст, що намагався передати героїку складних революційних років, і як цілком тверезий реаліст, що не просто правдиво малював життя, точно передаючи складності й суперечності довколишньої дійсності, а пророчо передбачив темне й нещасливе майбутнє української нації. Так, у збірках "Сині етюди" та "Осінь" взагалі відсутнє поетичне оспівування героїки революції, немає пафосного уславлення борців за нові революційні ідеали. Оповідання "Мати", "Солонський Яр", "Редактор Карк", "Кіт у чоботях", "Я (Романтика)" змальовано складну революційну дійсність без будь-яких надуманих прикрас, навпаки, для загального фону цих творів характерними є образи крові, смерті, насильства, трагедії, розпачу. Герої цих новел постають не переможцями — завойовниками, не будівничими світлого майбутнього, а швидше жертвами тієї бойні, у вир якої потрапили цілком свідомо й добровільно.
Оповідання "Солонський Яр" змальовує будні громадянської війни, яка з цілого села Солонський Яр зробила пристановисько зло-чинців. Тут протистоять дві сили — злочинна, яка тероризує місцеве населення, грабуючи його, і мирна, трудова, яка, залякана, спочатку пасивно очікує своєї долі, поклавшись на волю випадку, а потім, після смерті міліціонера Савка, піднімається на боротьбу проти злочинців.
Оповідання "Мати утверджує думку, що першою, найнезахищенішою жертвою революції є мати, сім'я. Автор створює трагедійний образ матері, яка мала двох синів — Остапа й Андрія, котрих розвела по різні боки барикад революція, зробивши їх запеклими ворогами: Остап б'ється в армії білогвардійців, а Андрій захищає інтереси пролетаріату. Зустрівшись випадково в батьківській хаті, брати готові вбити один одного. Замість п'яного Остапа, якого хоче зарубати сокирою
Андрій, в ліжко на свою погибелі свідомо лягає мати. Андрій, гадаю чи, що на ліжкові лежить його бра Остап, вбиває рідну матір, "поспіша ючи виконати свій громадянський обов'язок".
Оповідання "Кіт у чоботях" — гімн "муралям революції" Хвильовий поетизує й романтизує образ рядової учасниці "запашно червінькової революції" Гапки Жучок, яка здатна була стріляти, воювати, жити похідним життям поряд з чоловіками, але при цьому була схожа на селянку, а не нг жінку-воїна. Після революції вонг стала секретарем парт'ячейки зовсім змінилася, ставши ходячою інструкцією, не залишилося у не в душі нічого людського, того, ще єднало всіх бійців там, на фронтах війни. У творі тонко підмічена бюрократизація партії вже в перш роки по війні, обмеженість партійців, їхнє небажання і нездатність інтелектуально розвиватися і рости.
Оповідання "Редактор Карк" розповідає про зневіреного і розчарованого українського інтелігента. Головний герой твору Кари веде існування пристосуванця,яке полягає в очікуванні смерті. V творі порушено проблему протиставлення мрії і дійсності, яка не може бути розв'язана в умова більшовицької України. Мрії Карка, що були пов'язані з високими пориваннями, геройством і оптимістичною впевненістю у завтрашньому дні, залишаються в далекому минулому. їх убила радянська дійсність.

Новела Я (Романтика) (1924) — гімн і анафема революції
Була надрукована з присвятою: "Цвітові яблуні", тобто Михайлу Коцюбинському, тим самим автор підкреслив, що спирається на мелодраматичний психологізм, який був притаманний творам попередника.
Проблематика новели. Вперше в тогочасній літературі поставлено проблему гуманності й фанатизму, суперечності між людяністю і сліпою відданістю абстрактній ідеї.
Автор ставить питання: чому замість гармонійної дійсності, яку хотіли вибороти революційні романтики, у період становлення нового комуністичного ладу в країні запанували жах, руїна, братовбивство, а людьми оволоділо почуття спустошеності, непотрібності й навіть зайвості у цьому житті? Чому комуна стала лише мрією, маревом, сном, ілюзією, яка тільки й лишилася таким революційним фанатикам, як сам автор?
М.Хвильовий усією новелою, кожним її образом переконливо відповідає на поставлені питання так: бо хотіли силою ощасливити світ, побороти зло за допомогою ще більшого зла і насильства; відкинули моральну основу людського співжиття, зневаживши прописні Біблійні істини; людина як соціальна істота придушила людину — духовну істоту; революція заперечила цінність окремої людської особистості, віддавши верховенство колективу.
Особливості композиції. Новела "Я (Романтика)" має ліричний заспів. Саме з нього постає зримии образ Матері, опромінений сонцем, теплом і душевним спокоєм: "З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія... Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна ... І мій неможливий біль, і моя незносима мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом..." Зачин має тривожне забарвлення і допомагає передбачити трагедію, яка розіграється у процесі боротьби людяності зі сліпою відданістю абстрактній ідеї.
Особливістю композиції є поєднання картин-марень, у які час від часу впадає хвороблива уява головного героя, і картинами моторошної реальності. Переплетення цих картин створює враження зворотного ефекту: реальність здається маренням, а марення — страшною, але реальною дійсністю.
Розповідь ведеться від першої особи, яка роздвоєна: "Я — чекіст, але я і людина", — заявляє ліричний герой. У цьому афоризмі — суть тих суперечностей, що краяли душу самого письменника.
М.Хвильовий постійно вживає небуденну лексику (інсургенти, версальці) часів Паризької комуни, тим самим ставлячи революцію 1917 року в ряд світових революційних катаклізмів.
Зміст. У помешканні "фантастичного" палацу — будинку розстріляного шляхтича — засідає "чорний трибунал комуни". Членів трибуналу три: главковерх "чорного трибуналу" — ліричний герой, від особи якого ведеться розповідь, доктор Тагабат і Андрюша. Охороняє місце, де "засідає садизм", вартовий дегенерат. Вони справжні воїни революції, які стоять на варті її завоювань, оберігаючи від найменшого зазіхання з боку ворогів --контрреволюціонерів. Цих "ворогів безліч", їх постійно приводять у зал засідань, де передають у руки чорного трибуналу, від рішення якого залежать життя сотень людей. Вирок, що виносять ці фанатики революції, один і той самий: "Розстрілять!" їхні руки вже по лікті в крові, але запах і вигляд крові тільки п'янить, розпалюючи дійсно звірячі інстинкти. Кожного дня до вбивства їх кличе святий обов'язок. Ось привели "Женщину в траурі й мужчину в пенсне". Судять їх за те, що в них у квартирі збиралися люди, які шукали істину, говорили про Христа-спасителя, про нового месію, про кризу в Європі й Азії. Про все це серйозно, без ноти іронії, як потребує справжнє правосуддя, розпитують підсудних на засіданні трибуналу. Тут немає ні прокурорів, ні адвокатів: слуги революції безоглядно подарували собі неподільне право вершити людські долі. Звучить грізний вирок: "Так якого ж ви, чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з чека? — "Розстрілять!" Усі троє засідателів ставлять свої підписи під вироком. Усе. Суд закінчено. Після "слухання" справи "доктор Тагабат нажав кнопку. Тоді лакеї приносять на підносі старі вина ... і вони його п'ють пожадливо-хижо".
Після робочого дня, що проходить у криваво-п'яному угарі "Я"("м'ятежний син революції") спішить до матері, бо вона одна може заспокоїти його розтерзану душу: "Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди..."
Та ось одного дня до будинку чорного трибуналу приводять черниць, які займалися антиреволюційною агітацією. Серед них ліричний герой впізнає свою матір. Щоб довести свою відданість революційній справі, яка призначила його на цю посаду, він сам застрелив матір.
Образи новели. Революцію здійснюють:
1) "Я" — фанатик з роздвоєною душею.
В образі "Я" порушена проблема цільності і роздвоєння особистості. Життєвий шлях цієї людини важкий і тернистий. Герой відчуває хибність своїх дій і вчинків, але не знаходить, не бачить виходу з цієї кризи. Сумніви у правильності власних політичних і моральних принципів весь час посилюються і призводять до роздвоєння психіки. Як революціонер, він служить ідеї, яка дала йому владу (владу убивати невинних, вирішувати їхню долю одним розчерком пера): "Коли переді мною виростає загірна даль невідомої прекрасної комуни, до болю хочеться впасти на коліна й молитовно дивитися на силует чорного трибуналу", — зізнається собі герой. Але, як людина, він іще пам'ятає основи християнської моралі, тому главковерх ревтрибуналу часто тікає за місто, де живе матуся і де на нього чекає прощення і ласка. Ліричний герой все ще приховує від себе страшну істину: він зрікся моралі ще тоді, коли вперше поставив свій підпис під вироком "Розстрілять!" Мати теж гине від його руки, яка не схибила навіть в останню мить, коли натискала курок.
Це не особистість. Це гвинтик, робот, що реалізує хворобливі більшовицькі ідеї всезагальної сірої рівності, перетворюючи людей на безлику однорідну масу з погоничами на чолі, а суспільство (синю загірну комуну) — на великий концтабір. Це було пізніше успішно зроблено радянською владою. До речі, на Соловецькій брамі зроблено такий напис: "Железной рукой загоним человечество к счастью".
Письменник поступово й переконливо показав душевну трагедію людини. Компроміс із совістю призводить до виродження і руйнації особистості.
2) Садист доктор Тагабат. Це безвихідний хазяїн ситуації, втілення звірячого інстинкту, прихованого в революції за високими гаслами, злий геній і дика стихія революції. Це справжній Сатана в людській подобі. Доктор Тагабат звик до єдиного "Розстрілять!", який виконує з голосним реготом. "Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни, — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії".
3) Єдино вірний пес, страж революції, що не знає сумнівів, дегенерат.
Це ідеальний представник комуни, породжений новим суспільством, якому не потрібні особистості, таланти, незалежні й повноцінні люди. Йому потрібні "дегенерати", які не привчені думати, творити, а привчені тільки "виконувати", не замислюючись що й навіщо. У нього "дегенеративна будова черепа", "низький лоб", "приплюснутий ніс", "розкуйовджене волосся" і "трохи безумні очі". Ліричний герой впевнений, що дегенерат "не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки". Вчорашній злочинець сьогодні служить високим ідеям революції, якій потрібні були тупі слабоумні убивці, що не відають мук совісті.
4) Андрюша, що творить усе супротив своєї психіки.
Це юний чекіст, він — з тієї когорти, що замінить тагабатів, "Я", дегенератів. Чистенький і м'який, "з розгубленим обличчям і тривожним поглядом". Хвильовий неначебто натякає на його людяність, інтелігентність. Але за цією показною інфантильністю — інтуїтивний розрахунок: всі "позитивні" риси цього молодика не заважають ставити підпис — закарлючку під кожним (!) вироком. Колись настане час, і до відповідальності покличуть тих, чиї підписи стояли під моторошними вироками, аби реабілітувати принаймні посмертно невинно загублених людей. Там знайдуть прізвище Тагабата, "Я", але чи розберуть, хто ховається за "закарлючкою"? Такі "незаплямовані" Андрюші довго будуть вершити чужі долі.
Жоден з творів української літератури не розвінчав так соціалістичної революції і громадянської війни, як зробив це комуніст Хвильовий у своїй новелі "Я (Романтика)".
Схожі матеріали:
Меню
Архів матеріалів