ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТВОРЧОСТІ

Марко Вовчок почала писати художні твори в сере­дині 50-х років, коли відбувалось піднесення в демокра­тичній літературі. Цей час знаменувався приходом до «Современника» Чернишевського і Добролюбова.

За короткий час вийшло кілька збірок творів Марка Вовчка, які знайшли широкі відгуки в читачів. Як згаду­ють мемуаристи, у ті роки вся передова Росія захоплюва­лась повістями Марка Вовчка і ридала над долею її геро-їнь-селянок.

Популярність творів Марка Вовчка визначалась умін­ням письменниці в своїх творах піднести основні питання боротьби з кріпосництвом, стати, як говорив Шевченко, «обличителем жестоких людей неситих».

Марко Вовчок створила реалістичні опові
Джерела

творчості дання і повісті, широко використовуючи

антикріпосницьку народну поезію. її твори

пройняті глибокою народністю.

У часи діяльності Марка Вовчка письменники різних напрямків по-різному ставили питання про народність у літературі. Реакційні російські письменники (Погодін, Ше-вирьов), підносячи гасло православ'я, самодержавства, «народності», намагалися прищепити народові рабську по­кору перед самодержавством. Прогресивні письменники змальовували презирство і ненависть народу до рабства й покірливості, його незламну боротьбу за волю.

Таке розуміння народності сприйняла і Марко Вовчок. У її творах народ виступає не у святковому вбранні,- а в праці, нужді й боротьбі. Викриваючи болячки кріпосницької системи, Марко Вовчок закликає народ до боротьби за волю. Проза Марка Вовчка, правдиво зображаючи дійс­ність, відповідала прогресивним вимогам свого часу.

Передова російська критика палко підтримувала «го-голівський напрям» у літературі, тобто напрям викриваль-

но-реалістичний. Уміння Гоголя створити яскраві типи, гостра критика всього, що гнобило народ, викриття «мерт­вих душ» кріпосницької системи стали зразком і для Марка Вовчка. Вона уважно прислухалася до Чернишевського, який в період написання нею «Народних оповідань» вмі­стив у журналі «Современник» велику працю про «гоголівський напрям» у літературі.

На ранній творчості Марка Вовчка позначився вплив «Записок мисливця» І. Тургенєва, що вийшли окремою книжкою 1852 року і набули великої популярності. Уміння російського письменника простими словами кріпака від­творити його думки, прагнення, бажання волі було кращим зразком для письменниці.

Російська художня література і критика допомогли Марку Вовчку утвердитись на реалістично-критичних по­зиціях.

Одним з джерел натхнення для Марка Вовчка був Шев­ченків «Кобзар». Полум'яні ідеї визвольної боротьби а Шевченковій ліриці, образи скорботних, знедолених жінок мали великий вплив на її творчість.

Тема знедоленого життя жінки-кріпачки вперше набу­ла соціальної загостреності в творчості Шевченка. Марко Вовчок розробляла цю тему в прозі і вивела разючі своєю простотою та правдивістю образи кріпаків. У темній хаті кріпака убога обстановка; знесилені голодом і забиті пан­щиною люди живуть мріями про волю: то крізь вікно крі­пачка десь бачить вільну людину, то сниться їй воля, то маревом снуються думи про краще життя. Особливо яскра­вими є в творах Марка Вовчка образи кріпачок-матерів, які, сподіваючись на краще життя, вірять у майбутнє ща­стя для своїх дітей.

«Народні оповідання» та інші твори

Є дві книги «Народних оповідань» Марка вовчка: перша побачила світ у 1857р., друга – в 1862р. Ніби сам народ заговорив у них про своє життя, про кріпацьку долю, про пекучі свої болі і бажання визволи­тись від кріпосників. Поряд з гнівною, революційно-при­страсною поезією Шевченка «Народні оповідання» були могутнім засобом у боротьбі проти кріпосництва.

У першу збірку ввійшли такі оповідання: «Сестра», «Ко­зачка», «Горпина», «Одарка», «Сон», «Викуп», «Чумак» та ін. Більшість цих оповідань зображає трагедію селянина-

кріпака, доводить, що кріпосництво — нестерпне, ганебне явище в суспільному житті. В оповіданнях проходять по­статі безправних, затурканих, виснажених невільною пра­цею кріпаків. Жінки-матері, надірвані кріпацькою працею, хворіють, божеволіють. їх розлучають з чоловіками, дітьми, що призводить до великих страждань і загибелі.

Марко Вовчок показала глибокі страждання кріпака, розкрила жагучі прагнення народу до волі. Вона довела, що кріпак своїми моральними якостями стоїть вище за пана-кріпосника. Герої «Народних оповідань» мають гли­бокі почуття родинності, дружби, любові.

Центральна постать оповідань — це жінка-кріпачка. її найбільше гнітить тягар кріпацтва. Козачка Олеся, Гор­пина, Одарка — це живі, реалістичні образи кріпацького життя.

У «Народних оповіданнях» виведено також окремі по­статі незакріпачених селян. Такий є образ жінки в опо­віданні «Сестра», такий є герой оповідання «Чумак». Тут письменниця протиставить життя незакріпаченої людини життю кріпака. Важким є життя і сестри, і чумака, але вони вільні у своїй праці, у своїх діях. Це дає змогу пов­ніше виявити кращі риси своєї вдачі.

Реалізм творів Марка Вовчка досягає найбільшої сили в зображенні кріпацтва.

На тему кріпосницької дійсності продовжувала Марко Вовчок писати і в наступні роки, перебуваючи за кордоном. Друга збірка «Народних оповідань» відзначається ще шир­шою тематикою, виразнішим ідейним спрямуванням. Під­тримуючи в цей час тісні зв'язки з російськими револю­ційними демократами, журналом «Современник», Марко Вовчок піднеслась на вищий ідейний рівень у своїй твор­чості. В оповіданні «Ледащиця» письменниця знову виво­дить постать жінки-кріпачки, яка не тільки мріє про волю, але ціною свого занапащеного життя здобуває її.

Є у Марка Вовчка і сатиричні твори, як наприклад «Тюлева баба», де гостро висміюється пусте життя помі­щиків.

Заслуга Марка Вовчка також у створенні літера­турної казки («Дев'ять братів і десята сестриця Галя», «Кармелюк» та ін.).

Злободенній на той час темі рекрутчини ПРИСВЯЧЕно оповідання «Два сини». В ньому розкрито глибокі переживання матері двох синів, реалі­ стично змальовано картини безправного становища крі­паків.

Сподівання матері бачити своїх синів щасливими роз­бивається об сувору дійсність кріпацького підневільного життя.

Змальовуючи образи синів, письменниця передає окремі риси їх характеру. Андрійко і Василько — хлопці різної вдачі. Андрійко жвавий, енергійний, вродливий, співучий. У дитинстві «Андрійко скорий був, палкий, як іскра». Він активно все сприймає. З нього могла б вийти людина, пов­на сили та енергії. «Любо він пісні виспівує було ясними зорями. Голос його по всьому селі розлягається». Енергій­ний, життєрадісний юнак, він не зніс важкої солдатчини і загинув у сутичках із жорстокою дійсністю самодержав­но-кріпосницького ладу. Іншої вдачі був менший син — Василько. «Тихий був Василько, розсудливий»,— говорить мати. Він відзначався допитливим розумом, задумливістю, на все шукав відповіді. Солдатчина призвела його до тяж­кої хвороби. Повернувшись до матері, він сказав: «Я, мамо, до вас умирати прийшов!..»

Розв'язка оповідання нагадує розв'язку Шевченкової поеми «Сова». Морально знівечена, стара мати доживає віку на самоті.

Оповідання «Два сини» ' своєю темою і сюжетом має багато спільного з поезією Некрасова «Орина, мати сол­датська» (1863), в якій мати розповідає про сина, що не витримав солдатчини, повернувся хворий і помер.

В оповіданні «Два сини» піднесено ідеї, проголошені в той час революціонерами-демократами. Письменниця плямує жорстоку систему кріпосництва та царизму, пору­шує питання про права простої людини, виступає на захист пригноблених, розкриває великі прагнення народу до волі.

Марко Вовчок, будуючи оповідання у формі розповіді матері, користується засобами народної лірики. Про дітей у неї так сказано: «А дітки ростуть, уже й в'ються коло мене і щебечуть, мої соловейки». Метафорами в'ються, ще­бечуть письменниця передає радість матері під час догляду за малими дітьми.

Важкі думки матері, її настрої та переживання під­креслюють порівняння фольклорного походження: «Обняла мене, мов чорна хмара, тільки й світяться мені, як дві зі­роньки темної ночі: то дітоньки мої».

Мова оповідання жива, колоритна, багата на народні прислів'я, порівняння, що допомагає глибше розкривати характер простої людини.

.Тяжке життя дівчини-кріпачки Насті, яка загинула, домагаючись визволення від крі­пацтва,— тема оповідання «Ледащиця».

Образ Насті подано в іншому плані порівняно з героя­ми ранніх оповідань Марка Вовчка. За свою волю Настя бореться аж до загибелі, тоді як жінки в ранніх оповідан­нях гинуть не в боротьбі, а в тяжких умовах непосильної праці і безправ'я. Така еволюція жіночого образу в творах Марка Вовчка сталась у великій мірі під впливом ідей ре­волюційних демократів.

Настя — жвава, енергійна і красива дівчина. Коли вона довідалась, що її батьків, колись вільних, незаконно за-кріпачено, у неї прокидається нестримне бажання вирва­тися на волю. Вона не хоче робити на панів. Пані називає за це Настю «ледащицею» і б'є її. Але бійка не робить по­кірною кріпачку, навпаки — викликає обурення.

Боротьба Насті з панею нерівна, сила на боці панства. Дорогою ціною свого життя заплатила кріпачка за волю. Обдурена, знесилена, вона тяжко захворіла. Тільки перед її смертю прийшла звістка про волю.

В образі Насті втілено прагнення народу до кращого життя, нестримне бажання порвати пута кріпацтва. Рішу­чість і наполегливість Насті показують, що гнів кріпацької маси проти панства веде до сміливих вчинків.

В образі пані, дочки князька, відображено типові риси жорстокої кріпосниці. Пишаючись своїм князівським родом, вона ненавидить народ, знущається з селян, ка­тує їх.

Мова оповідання «Ледащиця» художньо досконаліша порівняно з ранніми творами. Рясні порівняння, метафори, епітети надають образам художньої виразності. Пан — «чорний, як жук, а хмурий, як ніч», а молода Настя — «хо­роша, як квітка». Портрет матері Насті, старої Чайчихи, набуває виразності в метафоричному зображенні: «Гляну на Чайчиху— хмара хмарою!» Голос Чайчихи передано та­ким яскравим порівнянням: «А голос у самої, як струнаперебита».

Схвильованість мови Насті, коли вона починає говорити про волю, зображається порівнянням: «І задзвеніли слова її по хаті, як плач...».

Оповідання ведеться від першої особи — кріпачки, яка спостерігає життя пані і родини Чайчихи. У мові відбилися хвилювання, обурення, невимовна жадоба волі, нестримні прагнення народу до кращого життя..

Ідея необхідності розкріпачення селян найповніше роз­крита в соціальній повісті «Інститутка».

Марко Вовчок почала працювати над повістю ще в 1858 році, коли жила на Україні. В 1859 році вона читала її в Петербурзі в присутності Шевченка, Тургенєва та ін­ших культурних діячів, які позитивно оцінили твір. Закін­чивши повість, Марко Вовчок присвятила її своєму ідейно­му натхненникові Т. Г. Шевченку.

. . Типові картини кріпосницького гноблення змальовано у цій повісті. Марко Вовчок зобразила поміщицький будинок, життя кріпацького села. Вражають тут малюнки кріпосницького самодурства, жор­стокості та бездушного ставлення до народу. Письмен­ниця підмітила характерні риси наростання суперечностей кріпосницького ладу. Порівняно з першими оповіданнями Марка Вовчка тут повніше розкрито окремі характери крі­паків і різні типи панів.

Отже, темоюповісті є зображення тяжкого станови­ща кріпаків та наростання народного гніву, стихійного про­тесту проти кріпосників. Кріпаки втратили терпіння і вже не бояться виявляти непокору, бо, як каже кріпак Назар, «біда біду перебуде, одна мине — десять буде».

. . У повісті письменниця доводить необхідність
Ідея повісті рішучої боротьби проти кріпосницького

гноблення. Продовжуючи антикріпосницькі традиції Шев-ченкових поезій, вона виправдовує й уславлює волелюбні вчинки кріпаків-протестантів. Отже, Марко ' Вовчок піднесла демократичну ідею боротьби проти кріпосни­цтва.

Письменниця відобразила могутню силу народу, його прагнення до визволення, велику ненависть до самодержав­но-кріпосницького гноблення.

Перший розділ повісті «Інститутка», Устина розповідає про життя у дворі ста­рої пані до приїзду панночки-інститутки є експози­цією повісті. Боротьби, сутичок окремих осіб тут ще немає.

Зав'язка повісті — приїзд панночки. Тут Устина вперше відчуває на собі жорстокість інститутки. Далі по-- дії розгортаються, ускладнюються, напруження наростає. Кульмінація повісті — сцена побиття панею (ін­ституткою) старої кріпачки, її спроба побити Устину і втручання Прокопа. Тут взаємини між панею і кріпаками загострюються до краю.

Розв'язка повісті — Устина позбувається знущань інститутки і працює наймичкою в місті Головний персонаж повісті — кріпачкаОбраз Устини Устина. Від її імені ведеться розповідь, дотже, крізь призму її сприймання змальовано панів, крі­паків і взаємини між ними.

В експозиційній частині повісті показано життєздат­ність Устини, її жадобу волі: «Коли б воля, заспівав би так, щоб і на селі лунало».

З приїздом панночки життя кріпаків стало нестерпним. Але Устина, зносячи все, стримує себе: «Заплітаю коси — не так! Знов розплітаю та заплітаю — знов не так! Та ці­лий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, і штирха, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає,— чого, чого не доказує над моєю головонькою бід­ною!». Від таких знущань Устина навіть захворіла, проте гніву не виявляє, а лагідно думає: «Таке молоде, а таке немилосердне, господи».

Одруження з Прокопом не принесло Устині справжнього щастя, бо в умовах кріпацтва особисте життя людини знівечене. Порівняно кращим стало життя для Устини, коли Прокопа за непокірність віддали в солдати, а з ним виїхала й Устина та стала в Києві наймичкою.

У розповіді Устини відтворено велику моральну гід­ність кріпачки, її спостережливість, вдумливість, уміння розпізнавати людей та влучно і дотепно їх характеризу­вати.

Весь час Устина мріє про краще життя, висловлює свій біль за долю покріпачених. В її словах і думках втілено настрої закріпаченого селянства. Устина сама не стає на шлях активної боротьби проти кріпосників, але вона свої­ми думками, бажаннями поділяє і підтримує сміливі протестантські вчинки Прокопа і Назара.Образи Назара, Назар і Прокіп відрізняються від кріпа-Прокопа, ранніх оповідань тим, що вони здатні до протесту. Прокіп висловлює таку думку:.

«Воли в ярмі, та й ті ревуть. А то щоб душа християнська

всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась...».

Правдиво відобразила Марко Вовчок здатність кріпаків до боротьби: «Не така в мене вдача! — каже Прокіп.— Я так: або вирятуйся, або пропади!».

Як говорив Прокіп, так і діяв. Коли інститутка кинулась бити Устину, Прокіп придержав її за руку: «Цього вже не буде! Годі!» У словах Прокопа рішучість. Він суворо по­передив і пана: «Не підходьте, пане, не підходьте!» За це Прокопа віддали в солдати.

Назар ставиться до панів вороже і збирається втекти. «Мандрівочка — рідна щіточка»,— говорить він. Людина великої сили волі, Назар здійснює свій намір. Він глибоко розуміє горе Устини, його хвилює доля інших кріпаків.

На панські кривди Назар уміє відповісти гумором, може дотепно поглумитися з пана: «Я одразу побачив, що він справжній квач». Устина про Назара говорить: «Здається, хоч його на огні печи, він жартуватиме».

Воля й розум Назара виділяють його серед інших. Коли Устина розплакалась, почувши, що чоловіка віддають у солдати, Назар зауважив: «...чого плачеш? Гірше не буде. От чи буде краще — не знаю...».

Дружина Назара — Катря — теж здатна одверто вияви­ти свій гнів проти панів. Коли померла її дитина, вона рішуче заявила: «Тепер я вже не боюсь вас!.. Хоч м^не живцем із'їжте тепер!..»

В образах Прокопа, Назара, Катрі відображено наро­стання народного гніву проти кріпосників, показано визрі­вання солідарності між кріпаками.

У повісті «Інститутка» створено образ «вихованої в інституті жорстокої, вередливої панночки (а потім пані). В її образі пись­менниця показала типові риси характеру поміщика-кріпосника. Це людина, яка у своїй поведінці нічим не обмежена, сварлива й егоїстична, вередлива й невгамовна. Свою злість, людиноненависництво вона виливає на кріпаках.

Особливо багато доводилося терпіти від інститутки кріпачці Устині. Про примхи інститутки Устина, добира­ючи народні порівняння, образно розповідає: «скривилась і перехилилась набік, і очі чогось заплющує, із місця зри­вається —от стеменний кіт, як йому з люльки в вуса пих­кають...».

У розповіді Устини почувається також і огида до злої панночки: «Вона мене як схопить за шию обіруч! Руки холодні, як гадюки».

Засобами народного гумору зображено, як вередує інститутка, перебираючи женихів. Про женихів Устина роз­повідає: «Один одного перебиває та сваряться,— бодай ші виказились!»

Одружившись, інститутка стає ще лютішою. Вона при-» брала до своїх рук господарство і почала неймовірно експлуатувати кріпаків:

«Усе пригнула по-свойому молода пані, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки нещасливі, діти кришеняточка, й ті в неї не гуляли. Діти сади замітали, індиків пасли; каліки на городі сиділи, го­робців, птаство полошили, да все ж то те якось уміла пані приправляти доріканням та гордуванням, що справді здавалося усяке діло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящірка, по хутору звивалась...»

Словами кріпачки Марко Вовчок правдиво змалювала характер скупої ненажерливої поміщиці.

Інститутка і Устина — цілковита протилежність. Крі пачка Устина сповнена людської гідності, чесності. А «вихована» в інституті поміщиця — бездушна і безчесна.

В образі пана — чоловіка інститутки —

Образ пана – чоловіка інститутки – автор виводить тип ліберала. Він не такий суворий, як інститутка, у ставленні до кріпаків. Але доб­рість пана не приносить ніякої користі для народу. Він потрапляє у повну залежність до своєї дружини і виконує її вимоги.

Марко Вовчок показала панський лібералізм, давши йому правдиву оцінку устами Назара, який назвав пана квачем і з іронією говорив про його «добрість»: «Сказано: добрий пан, не б'є, не лає, та нічим і не дбає». Цим висло­вом влучно схарактеризовано лібералізм Повість «Інститутка»—високохудожній твір.

Лі ніЯ ПОВІСТІ Марко Вовчок майстерно відтворює розпо­відь кріпачки, користуючись для цього народними прислів'я­ми, метафорами, порівняннями.

Дбайливо добирає письменниця відпозідну народну лексику. Чимало в повісті прислів'їв, наприклад: «Журбою поля не перейдеш», «Кому весілля, а курці смерть», «Ра­денькі, що дурненькі», «Мандрівочка — рідна цігочка», «Встань, лихо, та й не ляж», «Біда біду перебуде: одна мине — десять буде».

Більшість порівнянь у повісті підкреслюють наростання народного гніву проти кріпосників. Часто порівняння від­повідно до ідейного змісту повісті мають зневажливий від­тінок. Наприклад: «А панночка усе прибира, наче той горо­бець»,«Аж роєм коло нашої панночки звиваються — так, як ті джмелі, гудуть», «Руки холодні, як гадюки», «Люта — аж їй у роті чорно», «Все бачила, всюди, як та ящірка, по хутору звивалась».

не зазнаю», «біжимо-летимо», «з бідою та з журбою», «горя-біди не знала».

Як і в оповіданнях, метафори й епітети часто мають ознаки фольклорної символічності або пісенності («усі люди пов'яли»,«пісня так і підмиває мою душу», «соняч­ний промінь гарячий перекинечерез хату ясну сягу трепе-чущу»).

Часом автор дослівно переносить поширені в народних казках та піснях висловлювання, як-от: «Солодко з'їсти, п'яно спити, хорошо походити». Це все ті особливості мови, про які говорив ще Д. Писарєв у своїй статті про Марка Вовчка, підкреслюючи вміння автора надати своїм тво­рам народної простоти, краси розповіді, яку зустрічаємо в казках і переказах.

Ідейні й художні особливості повісті «Інститутка» да­ють підстави вважати її одним з найкращих творів Марка Вовчка.

повісті? Яке його значення в українській літературі?

Історичні повісті для дітей (казки)

Українські твори письменниці присвячені двом великим темам — зображенню кріпосницької системи і змалюван­ню історичних подій та визвольної боротьби народних мас.

До історичної тематики письменниця зверталася пере­важно після ліквідації кріпосництва, тобто після реформи 1861 року.

На історичні теми Марко Вовчок написала кілька по­вістей — «Кармелюк». «Невільничка», «Маруся», розпоча­ла повість «Гайдамаки». Збирала письменниця також матеріали для повісті «Сава Чалий». Усі ці твори писали­ся для молодих читачів, для дітей і мали великий успіх.

«КАРМЕЛЮК»

«У одній хатці, що вкрай стояла к полю, жила удо­ва, а у вдовиці був син, дитина єдина, і звали того сина Іван, а на прозвання Кармель. Смільчака такого, такого красеня, такого розумниці, як цей хлопчик удався, пошукати по цілім широкім і великім світі, та ще удень, при ясному сонцеві, та ще із свічею пломенистою. Най­глибші річкові пороги й нутри перепливати, у самісінькі пущі лісові забиратись, на височенні дерева узлізати, у самі пропасні яри спускатись — то йому було все одно, що вам або нам водиці іспити».

Що це? Казка? Так, казка, але в збірниках народної творчості її немає, бо казка ця не народна, а літератур­на, Жанр історичної казки-повісті в нашій літературі і започаткувала Марко Вовчок. Таких творів письмен­ниця написала кілька: «Дев'ять братів і десята сестри­ця Галя», «Невільничка», незавершені — «Гайдамаки», «Сава Чалий» та інші. Наведений вище уривок — з казки-повісті «Кармелюк».

Устим Кармалюк (1787—1835) —
Історична історична особа, народний герой Ук-
та фольклорна раїни, легендарний ватажок народних
основа месників, що діяли на початку XIX ст.

на Поділлі. Народився Кармалюк в сім'ї кріпака на Вінниччині. Відданий за «бунтарство» в солдати, тікає звідти і разом з іншими селянами організовує загін повстанців. Через рік Устима було спіймано, покарано 500 шпіцрутенами і знову віддано в солдати. Незабаром йому вдається утекти, і він ще з більшим завзяттям продовжує боротьбу. За 1817— 1835 рр. Кармалюка чотири рази ловили й засуджували до каторжних робіт, і стільки ж разів він тікав, до того ж Двічі аж з Тобольської губернії. Ведучи нерівну і не­втомну боротьбу, загони Кармалюка понад тисячу разівнападали на поміщицькі маєтки, захоплювали май­но, худобу і роздавали здобуте найбіднішим селянам. Незабаром цей антикріпосницький рух поширився, до повстанців тікали кріпаки не тільки з Поділля. Проти Кармалюка діяли загони жандармів, потім військо. За його голову було обіцяно величезну суму, але ніхто з селян не зрадив свого захисника, навпаки, його своєчасно попереджали про небезпеку. Так тривало аж 23 роки! І тільки в 1835 р. підступно, із засідки, шляхтичі вбили хороброго борця за волю народну. Така історична основа повісті-казки «Кармелюк». А фольк­лорна?

У народних переказах Кармалюк — винахідливий і відважний лицар. Народна фантазія створила про нього безліч легенд. У них розповідається, що одного разу він змалював на стіні тюремної камери човен і виплив на ньому з-за ґрат на волю; іншого разу, як птах, пере­летів через море, ще іншого разу... Та хіба перекажеш усі легенди, які склав залюблений у свого захисника народ! У кожній з них Кармалюк не гине, бо селяни не хотіли бачити свого улюбленця переможеним, тому й гіперболізували його можливості.

У творі Марка Вовчка за основу правлять народні перекази. Тому в повісті не описано ні перебування Кармалюка в солдатах, ні його смерті.

Починається повість описом укра-
Сюжет їнського села, трепетної весняної ночі

та розповіддю про походження і вдачу Кармелюка, що є експозицією повісті. Зав'язка — сум Івана, його чорні думи, що вилились у пісню «Ой ідуть дні за днями». Картини месницьких дій, сімейного жит­тя героя розвивають сюжетну лінію. Заклик закутого в кайдани Кармеля сподіватися на ліпші часи — кульмінація твору, а відома пісня «Повернувся я з Сибіру» — розв'язка.

Про незвичайний розум, дивовиЖ-
Образ ну силу й відвагу Кармелюкову ви

Кармелюка вже знаєте. Ще з середніх класів відо­мий вам прийом перебільшення. І тут зовнішність героя гіперболізована. На вісімнадцятому році «таким він зробився красенем невимовленим, неви-писаним, що хто його уперше стрічав, той стане переД ним і оніміє, і потім ніколи вже не зміг забути його об­личчя красного». Виділені епітети, звісно, казкового характеру.

Письменниця відзначає високий природний розум, кмітливість Кармелюка («куди його послати, то найде дорогу»)» його послідовність («за що візьметься, усьому кінець доведе»). Визначальними рисами Івана з ранньо­го віку були високорозвинута товариськість, вразливість натури, співчуття до горя інших, здатність до самопо­жертви. Коли щось потрібно для товариша, він «з-під землі дістане»; для «бідолахи» Кармель «голівонькою своєю наляже», а задовольнить його прохання. «Голод, холод, усяку біду і напасть він готовий прийняти для іншого».

Через таку вдачу не було парубкові спокою, чутливе до чужого горя серце Кармеля вболівало від муки народ­ної" «Скрізь,— говорить він матері,— де я не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботящих. От що мою душу розриває! От що моє серце розшарпує!» Смутніє Кармелюк з дня на день, до гурту не ходить, ніщо й ніхто його розважити не може, навіть ненька рідная. З туги став Іван пісні складати, виливати в них свою журбу.

Вбогі люди! Вбогі люди! Скрізь вас, всюди бачу, Як згадаю вашу муку, Сам не раз заплачу.

Пісні ті розходилися по краю, примушували людей задумуватися над своєю долею, збуджували в їхніх серцях дух непокори. Пісні ці засвідчують тонке пое­тичне чуття Кармелюка, вони — відбиток дум і мрій героя, частина його ніжної душі. І краса рідного краєвиду, і стогін «бідаків роботящих» — усе в тих піснях.

Другий розділ повісті найпоетичніший, він починає­ться розкішним пейзажем весняного ранку: «Ранок був ясний-найясний і теплий-найтеплий; поле зеленіло, як оксамит зелений, росиночки блискали,сонечко зіхо-Дило, Жайворонки співали... по ночнім дощичщ; порох ледве здіймався над шляхом, свіжість така округи, і щи-Р°^та> і благодать, що не надихаєшся». Підкреслені в

тексті пісенні епітети, порівняння та пестливі слова створюють світлий ліричний настрій. Для чого? Очевидно

скажете ви, авторка намагається підготувати нас 4 сприймання чогось такого ж світлого і в житті героя.

Справді, це так. Якось край шляху Кармель зустрів

^молоду дівчину, що зривала якесь зілля і гірко плакала.

зіскочив з воза парубок, підійшов до неї, розпитав-заспокоїв і підвіз до села, в якому бідолашна служила наймичкою у багачів. За цю часинку, що побули вони разом, закохався Іван у дівчину. Глибину його закоха­ності письменниця передає рядом порівнянь і метафор: «Кармелю з нею прощатися усе одно, що ніж гострий у серце»; «І здалося їм, що доїхали вони до села хутень­ко так, як би птах легкокрилий перепурхнув»;«Мина село, лани так потихеньку, начеб недужого віз». Закоха­ність парубка описано по-народному просто і образно: «... зітха Кармель. Дівчина з ума не йде. Перебув день Кармель із своїми думками — важко й солодко; перебув другий день — ще важче, ще солодше; пере­був третій день — зовсім вже несила. Голова горить і серденько кипить». Незабаром Іван з Марусиною по­бралися.

У подружньому житті Кармелкж був щасливий: «жили вони, як риба з водою», любилися вірно, але хіба міг Іван почувати себе до кінця щасливим, коли навколо стільки «людського лиха й вбожества«? Громадське, а не особисте в Кармелюка на першому місці. І вирішив парубок тому запобігти. Та як «зрівняти нерівнее діло»? Не зна Кармель. Свою скорботу велику виливає знову-таки в пісні:

Куди піду і поткнуся, скрізь багач панує, У розкошах превеликих днює і ночує! Убогому, безщасному тяжкая робота, А ще гіршая неправда — вічная скорбота!

На цю пісню-клич про соціальну нерівність відгуку­валися серця бурлаків, наймитів, усіх знедолених. Від слів, що йшли з глибини Кармелевого серця, очі трударів ставали «блискучі» й ясні, кожний «неначе молодів й зацвітав цвітом» — такі в тих піснях була сила й пристрасть. Пісня єднала серця, а серце наказувало кинути все та йти мстити за кривди народні. І став Кармелкж ватажком месників. Вороги називали їх роз­бишаками, але хіба бувають розбишаки справедливи­ми? А хлопці з загону Кармелюка діяли так: «попа­деться їм багач у руки — вони його оббирали, попа­дався вбогий — вони його наділяли; нікого не забивали, не різали». Та й сам Кармелюк це засвідчує словами складеної ним пісні:

Я ж нікого не вбиваю, Бо сам душу маю!

За справедливість, благородство, відвагу й непере­можність любив народ Кармелюка, наділив його орео­лом героїчної романтики. В образі Кармелюка яскраво втілено особливість героїв з казок Марка Вовчка, заува­жену ще Салтиковим-Щедріним: вони з «особливою гарячковістю беруть до серця всяке чуже горе»; їхні серця «закипають гнівом при всякій людській неспра­ведливості».

Образ Кармелюка за формою своєю не подібний до кожного з досі вивчених вами, бо в ньому казкові елементи поєднані з реальними. Іван такий вродливий, що навіть скупа поміщиця добровільно віддає йому всі свої коштовності. Це — від казки, а от те, що його дру­зі — «вбогі бідолахи», а його кохана — наймичка — це з реального світу XIX ст.

Такий Кармелюк Марка Вовчка — героїчний образ народного месника. Твори про мужнього Устима Карме­люка написали М. Старицький, В. Кучер, В. Канівець, І. Драч, М. Зарудний та чимало інших письменників, є й фільми про нього.

Над іншими образами повісті-казки поміркуйте самі: 1. Наведіть з тексту докази палкої любові матері Карме­люка до сина. 2. Пригадайте і розкажіть, як проводила вона свого закованого в кайдани сина в Сибір. 3. Обґрун­туйте твердження, що Маруся — це втілення краси і жі­ночої вірності. Якщо не погоджуєтеся з цим, аргумен­товано поясніть чому. 4. Охарактеризуйте взаємини Марусі з Іваном. 5. Як ставиться дружина до благород­ної, але небезпечної діяльності свого чоловіка? 6. Чиї та які саме пісні співає Кармелюкова дочка? Що підкрес­лила цим Марко Вовчок?

Глибоко патріотичній ідеї повісті — Форма твору оспіванню мужньої боротьби месників народу проти гнобителів — відпові­дає досконала мовностилістична форма твору. Вже на трактуванні образу Кармелюка ви пересвідчилися, якою пісенно-ліричною є повість. Свіжістю народної Поезії віє від пісень, від лексики, від епітетів, порівнянь ^та метафор.

Опис легендарних вчинків народних месників вима­гає відповідної форми викладу, і до цього найкраще придався жанр казки, про що вже йшлося. Характеру казки й героїко-романтичного ореолу повісті надають гіперболізація якостей головного героя, а головне — сама манера розповіді, притаманна т-ки казкам.+

Твори Марка Вовчка російською мовою

У російських оповіданнях Марко Вовчок проводить анти­кріпосницькі ідеї, цілком співзвучні ідеям, проголошеним у «Народних оповіданнях». На це звернув увагу Добролюбов. Аналізуючи збірку «Рассказьі из народного русского бьіта», він говорив: «...У нас немає причин роз'єднання з мало­руським народом; ми не розуміємо, чому ж, коли я з Ниже-городської губернії, а інший з Харківської, то між нами вже не може бути стільки спільного, як коли б він був із Псковської... Самі оповідання Марка Вовчка є доказ того, що благорозумні малороси вміють цінувати народ руський, не роблячи гострої різниці між Малою і Великою Росією».

Марко Вовчок з великою любов'ю змальовує гірку долю і українських, і російських кріпаків, показує їхні однакові прагнення до волі і ненависть до поміщиків-кріпосників.

Про життя кріпачки, яка мріяла про волю,
«Маша» - ' .. • •

боролася за неї. розповідається в оповідан­ні «Маша». Образ Маші нагадує жіночі персонажі «На­родних оповідань».

Тема оповідання «Маша» — показ умов, в яких зро­стала і виховувалась, страждала і протестувала дівчина-кріпачка. Марко Вовчок підкреслює наростання конфлік­тів між кріпаками і кріпосниками.

Маша — сирота. Вона виростає у своєї тітки. З дитин­ства Маша звикла спостерігати, робити свої висновки. По­волі у дівчинки виробляється самостійність вдачі. При зустрічі з поміщицею Маша виявляє непокірливість. Коли тітка радить слухатися поміщиці, то у дівчинки виникає питання: що буде, коли не послухатись її.

Пізніше, вже в дівочі літа, Маша хоче дізнатися, чому так ведеться, що є кріпаки й кріпосники, і що було б, коли б усі кріпаки розбіглися від панів. Під різними при­водами вона уникає роботи на панщині, виявляючи гостру ненависть до поміщиці. Поради тітки скоритися викли­кають у дівчини ще більшу протидію.

Ставши дорослою, Маша відмовляється від одруження, бо не уявляє щасливого життя в умовах кріпацтва. Але якось довідалася вона, що поміщиця згодна на те, щоб кріпаки викуплялись з кріпацтва.

Нарешті Маша досягає своєї мети — викупу з кріпа­цтва — і стає вільною. Письменниця показує, що лише вільна людина може виявити свої духовні сили і здібності. Маша стала бадьорою, життєрадісною дівчиною, з подеся­тереною силою вона почала працювати.

Сила волі, наполегливість, непримиренність, волелюб­ність — такі є особливості характеру дівчини-кріпачки.

Аналізуючи оповідання, Добролюбов говорив, що «в особі Маші охоплено і втілено високе прагнення, властиве всій масі російського народу, який терпляче, але невід­ступно чекає світлого свята визволення». В цьому полягає ідея оповідання. Марко Вовчок закликає виявляти різ­ними засобами протест проти кріпосницького гноблення, розвивати самосвідомість народу.

„ Тяжке, безправне життя кріпачки Груші,

«Игрушечка» ^г . '

яка з дитячих років і до старості прислу­жувала панам, зображено в оповіданні «Игрушечка». Дів­чинкою вона стає «игрушечкою» для розваги панночки. Ще Шевченко в поемі «Варнак» засудив подібний факт, коли хлопчика-кріпака забрали «в покої синам на виграш­ку». Цю ж ідею підносить і Марко Вовчок в оповіданні «Игрушечка».

Образ Груші реалістичний. Всебічно змальоване ото­чення, в якому живе героїня, життя поміщицької сім'ї, бездушність, жорстокість кріпосників. Панночку Зіну на­вчають ставитись до дівчинки-кріпачки як до своєї власно­сті. Сам пан, ведучи нудне, одноманітне життя, надолужує тим, що півдня одягається або вбиває гвіздки в стінку. «До страсти любил он гвоздики вбивать»,— розповідає Груша.

Твір побудовано у формі розповіді старої кріпачки Груші, яка згадує своє безрадісне дитинство, юнацькі роки, коли їй не дозволили одружитись. Словами смутку за змарновану молодість закінчує кріпачка свою розпо­відь: «Только сердце забьется, только душа, повлечет — видится мне впереди пустая степь безбрежная, дальняя дорога, да тоска жгучая, да слеза одинокая».

Груша не виявила революційного протесту. Тут протест висловлено іншими засобами, про що говорив Добролю­бов: «В «Игрушечке» бачимо ми особу зовсім пасивну: весь час тоскний, сумний настрій — от її єдиний протест на свою нещасну долю».

МІСЦЕ МАРКА ВОВЧКА В ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ

Марко Вовчок відіграла першорядну роль у процесі становлення української реалістичної прози. Вона продов­жила традиції Шевченка, що знаменувались могутнім розвитком визвольних ідей, утвердженням літератури на грунті глибокої народності.

Марко Вовчок була новатором в українській прозі. Вона внесла нові, злободенні теми в літературу і твердо стала в українській прозі на шлях критичного реалізму.

Порівняно з творами Квітки-Основ'яненка Марко Вов­чок досягла правдивішого зображення дійсності, збагати­ла мову художньої прози. Коли Квітка-Основ'яненко часто вдавався до сентиментального зображення селянського жит­тя, то в прозі Марка Вовчка постають насамперед соціаль­ні картини народного страждання. Вона багато говорить про сльози народу, проте це не є ознакою сентиментальності, на що звернув у свій час увагу Герцен, говорячи, що в образах Марка Вовчка можна відчути «заморену силу, низьку, зрозумілу, кревну нам. Тим-то й сльози її не спов­нюють душу одним безвихідним, поїдаючим горем, а трем­тять, як ранкова роса на зламаних і стоптаних квітах, їх не воскресять вони, але іншим провіщають зорю».

Марко Вовчок утвердила в українській прозі нові прин­ципи розповіді, що відрізняються від розповідної манери Квітки-Основ'яненка. Дидактичній меті повістей Квітки-Основ'яненка відповідає їх форма. Його повісті почина­ються з моралі, в якій можна пізнати думки самого

автора.

У творах Марка Вовчка розповідає не моралізатор, а здебільшого учасник подій. Письменниця надає слово для розповіді людині, яка відчула на собі тягар гноблення. Так, в «Інститутці» — це кріпачка, яка зазнала знущань, в оповіданні «Два сини» — мати-страдниця.

Марко Вовчок малює яскраві образи, глибоко розкри­ваючи взаємини між кріпаками і кріпосниками. Герої оповідань висловлюють свій біль, говорять про неправду, про жорстоке ставлення кріпаків до народу. Автор ніби перевтілюється у простого селянина. Через це читач краще уявляє характер персонажа.

Щоб уявити різницю між розповідною манерою Квітки-Основ'яненка і Марка Вовчка, досить звернутися до почат­кових рядків «Марусі» (Квітки-Основ'яненка) і «Інститут­ки» (Марка Вовчка):«Часто мені приходить на думку: чого б то чоловікові так дуже при­страшитись на сім світі до чого-небудь, не то щоб до якої вещі, а то хоч би і до наймиліших людей: жінки, діточок, щирих приятелів і других? Перше усього подумаймо: чи ми ж на сім світі вічні?» («Маруся»).

«Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та й вдайся... Було мене й б'ють (бодай не згадувати) — не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи — і смі­юся» («І н с т и т у т к а»).

З перших рядків твору впадає в око значна різниця в цій розповідній манері. Марко Вовчок відразу створює ха­рактер оповідачки, користуючись живою колоритною мовою.

У розвитку літературної мови Марко Вовчок продов­жила справу Шевченка. Письменниця глибоко розуміла велику цінність для літератури живих народних джерел мови. Вона боролася проти засмічення і спотворення народ­ної мови різними жаргонами.

Порівняно з мовою прозових творів Квітки-Основ'я­ненка Марко Вовчок піднесла на вищий рівень культуру мови в українській прозі. її мова сповнена народнопісенної поетики, глибокого ліризму, здорового народного гумору. Вона вміло добирала з народних пісень і казок порівнян­ня, епітети, метафори. її речення прості, часом вони скла­даються з прислів'їв, з пісенних зворотів: «А серце моє болить, сльози ринуть» («Інститутка»); «Сказано, у дити­ни заболить пучка, а в матері серце» («Козачка»); «Пів­року збігло за водою» («Інститутка»).

Розповідна виразність у творах досягається багатством інтонаційних відтінків, які повніше характеризують вдачу оповідача і надають розповіді життєвості та переконливості. Оповідачка говорить про події, про людей часом схвильо­вано, з піднесенням, а іноді з тугою.

Діалоги у творах Марка Вовчка теж зумовлені розповід­ною формою. Діалог передається іноді особою, що нібито чула розмову. Наприклад, Устина в творі «Інститутка» пе­редає розмову панночки з лікарем:

«Або так. Хоче він води напитись,— вона:

—Не пийте, не пийте!

—Чому?

—Я не хочу! Не пийтеї

—Так коли ж я хочу пити! - '

—А я не хочу! Чуєте? Не хочу!»

Усі ці особливості мови творів Марка Вовчка були но­вими в літературі. Вони сприяли глибшому, правдивішому зображенню життя.

сама манера розповіді, притаманна тільки казкам, на­приклад: «...по цілім широкім і великім світі, та ще удень, при ясному сонцеві, та ще із свічею пломе­нистою».

Значення творчості

Творчість Марка Вовчка займає важливе місце в розвитку української творчості прози. Видатна письменниця демокра­тичного спрямування продовжувала традиції народності української літератури і внесла в неї не тільки нові теми й жанри. Звернувшись, як і Квітка-Основ'яненко, до скарбниці фольклору, вона відмовилася від Квітчиної розповідної манери: в її тво­рах немає спеціального оповідача, а є оповідач мистець­кий: безпосередньо з уст народу читач дізнається про його життя. Така форма розповіді була новою в україн­ській прозі. Продовжуючи справу Шевченка та Квітки-Основ'яненка, Марко Вовчок змалювала кріпаків мо­рально вищими за поміщиків. Панській жорстокості й розбещеності письменниця протиставила сердечність і моральну чистоту селян, лицемірству — щирість, облудності — чесність тощо. Герої творів Марка Вовчка часто плачуть, але їхні сльози, як слушно зауважив Герцен, «не сповнюють душу лише безвихідним, поїдаючим горем, а тремтять, як ранкові росинки на зламаних і стоптаних квітах, яких не воскресять вони, але іншим провіщають зорю».

Збагатила Марко Вовчок і українську літературну мову. її твори, як і Квітчині, написані пісенною ритмі­зованою мовою, що вражає розмаїтістю інтонацій, різно­манітністю відтінків, багатством синоніміки. Оповідан­ня та повісті Марка Вовчка сповнені м'якого ліризму і тонким, пройнятим серпанком суму гумором. «Хто

читав українського Марка Вовчка, той, хоч би який _запеклий теоретик, напевно, стоятиме під впливом чару й розкішності його чудової мови. При всій простоті й по­пулярності вона дуже багата лексиконом і незрівнянно мелодійна» (І. Франко).

Марко Вовчок зміцнила основи української соціально-побутової прози, а в галузі дитячої прози стала осно­воположницею. Вона піднесла ще вище авторитет укра­їнської літератури і на світовій арені, оскільки її твори перекладені багатьма слов'янськими та західноєвро­пейськими мовами.

Творча спадщина Марка Вовчка була великою гро­мадською силою у боротьбі проти кріпосництва, бо під­носила класову свідомість трудящих, збуджувала в них людську гідність, гартувала волелюбність народу. Образи її жінок-страдниць вимагали розв'язати пекучу проблему звільнення, рівноправності жінки. Це було дуже на часі. Неабияке значення творчості Марка Вовчка — в піднесенні естетичної культури: читання її високохудожньої прози приносило насолоду, пле­кало художні смаки, було своєрідним закликом до мо­лодшої генерації письменників теж писати українською мовою.

За глибоку ідейність, високу художність творів, зво­рушливу любов до пригноблених, за віру в сили народу, в його світле майбутнє, за показ духовної краси людей праці творчість Марка Вовчка високо оцінили Чернишевський, Герцен, Писарєв, Добролюбов, Салтиков-Щедрін. Одним з найбільших талантів нашої літератури, великим майстром художнього слова вважав письмен­ницю Іван Франко. За свідченням Ольги Кобилянської, твори Марка Вовчка «відзначаються правдою, глибоко захоплюючим способом зображення, силою почуття і мистецькою красою форми і мови; вони з повним пра­вом стали в ряд з найкращими творами світової літера­тури про селянство».

Марко Вовчок, безперечно, вплинула на дальший Розвиток української прози. її «школу» пройшли Юрій Федькович, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський.

Виховне й пізнавальне значення твори Марка Вовчка ^зберігають і досі. Чудові оповідання та повісті письмен­ниці навчають нас гуманізму, наполегливості, працьовитості, сповнюють серця благородством і любов'ю

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТВОРЧОСТІ

Марко Вовчок почала писати художні твори в сере­дині 50-х років, коли відбувалось піднесення в демокра­тичній літературі. Цей час знаменувався приходом до «Современника» Чернишевського і Добролюбова.

За короткий час вийшло кілька збірок творів Марка Вовчка, які знайшли широкі відгуки в читачів. Як згаду­ють мемуаристи, у ті роки вся передова Росія захоплюва­лась повістями Марка Вовчка і ридала над долею її геро-їнь-селянок.

Популярність творів Марка Вовчка визначалась умін­ням письменниці в своїх творах піднести основні питання боротьби з кріпосництвом, стати, як говорив Шевченко, «обличителем жестоких людей неситих».

Марко Вовчок створила реалістичні опові
Джерела

творчості дання і повісті, широко використовуючи

антикріпосницьку народну поезію. її твори

пройняті глибокою народністю.

У часи діяльності Марка Вовчка письменники різних напрямків по-різному ставили питання про народність у літературі. Реакційні російські письменники (Погодін, Ше-вирьов), підносячи гасло православ'я, самодержавства, «народності», намагалися прищепити народові рабську по­кору перед самодержавством. Прогресивні письменники змальовували презирство і ненависть народу до рабства й покірливості, його незламну боротьбу за волю.

Таке розуміння народності сприйняла і Марко Вовчок. У її творах народ виступає не у святковому вбранні,- а в праці, нужді й боротьбі. Викриваючи болячки кріпосницької системи, Марко Вовчок закликає народ до боротьби за волю. Проза Марка Вовчка, правдиво зображаючи дійс­ність, відповідала прогресивним вимогам свого часу.

Передова російська критика палко підтримувала «го-голівський напрям» у літературі, тобто напрям викриваль-

но-реалістичний. Уміння Гоголя створити яскраві типи, гостра критика всього, що гнобило народ, викриття «мерт­вих душ» кріпосницької системи стали зразком і для Марка Вовчка. Вона уважно прислухалася до Чернишевського, який в період написання нею «Народних оповідань» вмі­стив у журналі «Современник» велику працю про «гоголівський напрям» у літературі.

На ранній творчості Марка Вовчка позначився вплив «Записок мисливця» І. Тургенєва, що вийшли окремою книжкою 1852 року і набули великої популярності. Уміння російського письменника простими словами кріпака від­творити його думки, прагнення, бажання волі було кращим зразком для письменниці.

Російська художня література і критика допомогли Марку Вовчку утвердитись на реалістично-критичних по­зиціях.

Одним з джерел натхнення для Марка Вовчка був Шев­ченків «Кобзар». Полум'яні ідеї визвольної боротьби а Шевченковій ліриці, образи скорботних, знедолених жінок мали великий вплив на її творчість.

Тема знедоленого життя жінки-кріпачки вперше набу­ла соціальної загостреності в творчості Шевченка. Марко Вовчок розробляла цю тему в прозі і вивела разючі своєю простотою та правдивістю образи кріпаків. У темній хаті кріпака убога обстановка; знесилені голодом і забиті пан­щиною люди живуть мріями про волю: то крізь вікно крі­пачка десь бачить вільну людину, то сниться їй воля, то маревом снуються думи про краще життя. Особливо яскра­вими є в творах Марка Вовчка образи кріпачок-матерів, які, сподіваючись на краще життя, вірять у майбутнє ща­стя для своїх дітей.

«Народні оповідання» та інші твори

Є дві книги «Народних оповідань» Марка вовчка: перша побачила світ у 1857р., друга – в 1862р. Ніби сам народ заговорив у них про своє життя, про кріпацьку долю, про пекучі свої болі і бажання визволи­тись від кріпосників. Поряд з гнівною, революційно-при­страсною поезією Шевченка «Народні оповідання» були могутнім засобом у боротьбі проти кріпосництва.

У першу збірку ввійшли такі оповідання: «Сестра», «Ко­зачка», «Горпина», «Одарка», «Сон», «Викуп», «Чумак» та ін. Більшість цих оповідань зображає трагедію селянина-

кріпака, доводить, що кріпосництво — нестерпне, ганебне явище в суспільному житті. В оповіданнях проходять по­статі безправних, затурканих, виснажених невільною пра­цею кріпаків. Жінки-матері, надірвані кріпацькою працею, хворіють, божеволіють. їх розлучають з чоловіками, дітьми, що призводить до великих страждань і загибелі.

Марко Вовчок показала глибокі страждання кріпака, розкрила жагучі прагнення народу до волі. Вона довела, що кріпак своїми моральними якостями стоїть вище за пана-кріпосника. Герої «Народних оповідань» мають гли­бокі почуття родинності, дружби, любові.

Центральна постать оповідань — це жінка-кріпачка. її найбільше гнітить тягар кріпацтва. Козачка Олеся, Гор­пина, Одарка — це живі, реалістичні образи кріпацького життя.

У «Народних оповіданнях» виведено також окремі по­статі незакріпачених селян. Такий є образ жінки в опо­віданні «Сестра», такий є герой оповідання «Чумак». Тут письменниця протиставить життя незакріпаченої людини життю кріпака. Важким є життя і сестри, і чумака, але вони вільні у своїй праці, у своїх діях. Це дає змогу пов­ніше виявити кращі риси своєї вдачі.

Реалізм творів Марка Вовчка досягає найбільшої сили в зображенні кріпацтва.

На тему кріпосницької дійсності продовжувала Марко Вовчок писати і в наступні роки, перебуваючи за кордоном. Друга збірка «Народних оповідань» відзначається ще шир­шою тематикою, виразнішим ідейним спрямуванням. Під­тримуючи в цей час тісні зв'язки з російськими револю­ційними демократами, журналом «Современник», Марко Вовчок піднеслась на вищий ідейний рівень у своїй твор­чості. В оповіданні «Ледащиця» письменниця знову виво­дить постать жінки-кріпачки, яка не тільки мріє про волю, але ціною свого занапащеного життя здобуває її.

Є у Марка Вовчка і сатиричні твори, як наприклад «Тюлева баба», де гостро висміюється пусте життя помі­щиків.

Заслуга Марка Вовчка також у створенні літера­турної казки («Дев'ять братів і десята сестриця Галя», «Кармелюк» та ін.).

Злободенній на той час темі рекрутчини ПРИСВЯЧЕно оповідання «Два сини». В ньому розкрито глибокі переживання матері двох синів, реалі­ стично змальовано картини безправного становища крі­паків.

Сподівання матері бачити своїх синів щасливими роз­бивається об сувору дійсність кріпацького підневільного життя.

Змальовуючи образи синів, письменниця передає окремі риси їх характеру. Андрійко і Василько — хлопці різної вдачі. Андрійко жвавий, енергійний, вродливий, співучий. У дитинстві «Андрійко скорий був, палкий, як іскра». Він активно все сприймає. З нього могла б вийти людина, пов­на сили та енергії. «Любо він пісні виспівує було ясними зорями. Голос його по всьому селі розлягається». Енергій­ний, життєрадісний юнак, він не зніс важкої солдатчини і загинув у сутичках із жорстокою дійсністю самодержав­но-кріпосницького ладу. Іншої вдачі був менший син — Василько. «Тихий був Василько, розсудливий»,— говорить мати. Він відзначався допитливим розумом, задумливістю, на все шукав відповіді. Солдатчина призвела його до тяж­кої хвороби. Повернувшись до матері, він сказав: «Я, мамо, до вас умирати прийшов!..»

Розв'язка оповідання нагадує розв'язку Шевченкової поеми «Сова». Морально знівечена, стара мати доживає віку на самоті.

Оповідання «Два сини» ' своєю темою і сюжетом має багато спільного з поезією Некрасова «Орина, мати сол­датська» (1863), в якій мати розповідає про сина, що не витримав солдатчини, повернувся хворий і помер.

В оповіданні «Два сини» піднесено ідеї, проголошені в той час революціонерами-демократами. Письменниця плямує жорстоку систему кріпосництва та царизму, пору­шує питання про права простої людини, виступає на захист пригноблених, розкриває великі прагнення народу до волі.

Марко Вовчок, будуючи оповідання у формі розповіді матері, користується засобами народної лірики. Про дітей у неї так сказано: «А дітки ростуть, уже й в'ються коло мене і щебечуть, мої соловейки». Метафорами в'ються, ще­бечуть письменниця передає радість матері під час догляду за малими дітьми.

Важкі думки матері, її настрої та переживання під­креслюють порівняння фольклорного походження: «Обняла мене, мов чорна хмара, тільки й світяться мені, як дві зі­роньки темної ночі: то дітоньки мої».

Мова оповідання жива, колоритна, багата на народні прислів'я, порівняння, що допомагає глибше розкривати характер простої людини.

.Тяжке життя дівчини-кріпачки Насті, яка загинула, домагаючись визволення від крі­пацтва,— тема оповідання «Ледащиця».

Образ Насті подано в іншому плані порівняно з героя­ми ранніх оповідань Марка Вовчка. За свою волю Настя бореться аж до загибелі, тоді як жінки в ранніх оповідан­нях гинуть не в боротьбі, а в тяжких умовах непосильної праці і безправ'я. Така еволюція жіночого образу в творах Марка Вовчка сталась у великій мірі під впливом ідей ре­волюційних демократів.

Настя — жвава, енергійна і красива дівчина. Коли вона довідалась, що її батьків, колись вільних, незаконно за-кріпачено, у неї прокидається нестримне бажання вирва­тися на волю. Вона не хоче робити на панів. Пані називає за це Настю «ледащицею» і б'є її. Але бійка не робить по­кірною кріпачку, навпаки — викликає обурення.

Боротьба Насті з панею нерівна, сила на боці панства. Дорогою ціною свого життя заплатила кріпачка за волю. Обдурена, знесилена, вона тяжко захворіла. Тільки перед її смертю прийшла звістка про волю.

В образі Насті втілено прагнення народу до кращого життя, нестримне бажання порвати пута кріпацтва. Рішу­чість і наполегливість Насті показують, що гнів кріпацької маси проти панства веде до сміливих вчинків.

В образі пані, дочки князька, відображено типові риси жорстокої кріпосниці. Пишаючись своїм князівським родом, вона ненавидить народ, знущається з селян, ка­тує їх.

Мова оповідання «Ледащиця» художньо досконаліша порівняно з ранніми творами. Рясні порівняння, метафори, епітети надають образам художньої виразності. Пан — «чорний, як жук, а хмурий, як ніч», а молода Настя — «хо­роша, як квітка». Портрет матері Насті, старої Чайчихи, набуває виразності в метафоричному зображенні: «Гляну на Чайчиху— хмара хмарою!» Голос Чайчихи передано та­ким яскравим порівнянням: «А голос у самої, як струнаперебита».

Схвильованість мови Насті, коли вона починає говорити про волю, зображається порівнянням: «І задзвеніли слова її по хаті, як плач...».

Оповідання ведеться від першої особи — кріпачки, яка спостерігає життя пані і родини Чайчихи. У мові відбилися хвилювання, обурення, невимовна жадоба волі, нестримні прагнення народу до кращого життя..

Ідея необхідності розкріпачення селян найповніше роз­крита в соціальній повісті «Інститутка».

Марко Вовчок почала працювати над повістю ще в 1858 році, коли жила на Україні. В 1859 році вона читала її в Петербурзі в присутності Шевченка, Тургенєва та ін­ших культурних діячів, які позитивно оцінили твір. Закін­чивши повість, Марко Вовчок присвятила її своєму ідейно­му натхненникові Т. Г. Шевченку.

. . Типові картини кріпосницького гноблення змальовано у цій повісті. Марко Вовчок зобразила поміщицький будинок, життя кріпацького села. Вражають тут малюнки кріпосницького самодурства, жор­стокості та бездушного ставлення до народу. Письмен­ниця підмітила характерні риси наростання суперечностей кріпосницького ладу. Порівняно з першими оповіданнями Марка Вовчка тут повніше розкрито окремі характери крі­паків і різні типи панів.

Отже, темоюповісті є зображення тяжкого станови­ща кріпаків та наростання народного гніву, стихійного про­тесту проти кріпосників. Кріпаки втратили терпіння і вже не бояться виявляти непокору, бо, як каже кріпак Назар, «біда біду перебуде, одна мине — десять буде».

. . У повісті письменниця доводить необхідність
Ідея повісті рішучої боротьби проти кріпосницького

гноблення. Продовжуючи антикріпосницькі традиції Шев-ченкових поезій, вона виправдовує й уславлює волелюбні вчинки кріпаків-протестантів. Отже, Марко ' Вовчок піднесла демократичну ідею боротьби проти кріпосни­цтва.

Письменниця відобразила могутню силу народу, його прагнення до визволення, велику ненависть до самодержав­но-кріпосницького гноблення.

Перший розділ повісті «Інститутка», Устина розповідає про життя у дворі ста­рої пані до приїзду панночки-інститутки є експози­цією повісті. Боротьби, сутичок окремих осіб тут ще немає.

Зав'язка повісті — приїзд панночки. Тут Устина вперше відчуває на собі жорстокість інститутки. Далі по-- дії розгортаються, ускладнюються, напруження наростає. Кульмінація повісті — сцена побиття панею (ін­ституткою) старої кріпачки, її спроба побити Устину і втручання Прокопа. Тут взаємини між панею і кріпаками загострюються до краю.

Розв'язка повісті — Устина позбувається знущань інститутки і працює наймичкою в місті Головний персонаж повісті — кріпачкаОбраз Устини Устина. Від її імені ведеться розповідь, дотже, крізь призму її сприймання змальовано панів, крі­паків і взаємини між ними.

В експозиційній частині повісті показано життєздат­ність Устини, її жадобу волі: «Коли б воля, заспівав би так, щоб і на селі лунало».

З приїздом панночки життя кріпаків стало нестерпним. Але Устина, зносячи все, стримує себе: «Заплітаю коси — не так! Знов розплітаю та заплітаю — знов не так! Та ці­лий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, і штирха, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає,— чого, чого не доказує над моєю головонькою бід­ною!». Від таких знущань Устина навіть захворіла, проте гніву не виявляє, а лагідно думає: «Таке молоде, а таке немилосердне, господи».

Одруження з Прокопом не принесло Устині справжнього щастя, бо в умовах кріпацтва особисте життя людини знівечене. Порівняно кращим стало життя для Устини, коли Прокопа за непокірність віддали в солдати, а з ним виїхала й Устина та стала в Києві наймичкою.

У розповіді Устини відтворено велику моральну гід­ність кріпачки, її спостережливість, вдумливість, уміння розпізнавати людей та влучно і дотепно їх характеризу­вати.

Весь час Устина мріє про краще життя, висловлює свій біль за долю покріпачених. В її словах і думках втілено настрої закріпаченого селянства. Устина сама не стає на шлях активної боротьби проти кріпосників, але вона свої­ми думками, бажаннями поділяє і підтримує сміливі протестантські вчинки Прокопа і Назара.Образи Назара, Назар і Прокіп відрізняються від кріпа-Прокопа, ранніх оповідань тим, що вони здатні до протесту. Прокіп висловлює таку думку:.

«Воли в ярмі, та й ті ревуть. А то щоб душа християнська

всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась...».

Правдиво відобразила Марко Вовчок здатність кріпаків до боротьби: «Не така в мене вдача! — каже Прокіп.— Я так: або вирятуйся, або пропади!».

Як говорив Прокіп, так і діяв. Коли інститутка кинулась бити Устину, Прокіп придержав її за руку: «Цього вже не буде! Годі!» У словах Прокопа рішучість. Він суворо по­передив і пана: «Не підходьте, пане, не підходьте!» За це Прокопа віддали в солдати.

Назар ставиться до панів вороже і збирається втекти. «Мандрівочка — рідна щіточка»,— говорить він. Людина великої сили волі, Назар здійснює свій намір. Він глибоко розуміє горе Устини, його хвилює доля інших кріпаків.

На панські кривди Назар уміє відповісти гумором, може дотепно поглумитися з пана: «Я одразу побачив, що він справжній квач». Устина про Назара говорить: «Здається, хоч його на огні печи, він жартуватиме».

Воля й розум Назара виділяють його серед інших. Коли Устина розплакалась, почувши, що чоловіка віддають у солдати, Назар зауважив: «...чого плачеш? Гірше не буде. От чи буде краще — не знаю...».

Дружина Назара — Катря — теж здатна одверто вияви­ти свій гнів проти панів. Коли померла її дитина, вона рішуче заявила: «Тепер я вже не боюсь вас!.. Хоч м^не живцем із'їжте тепер!..»

В образах Прокопа, Назара, Катрі відображено наро­стання народного гніву проти кріпосників, показано визрі­вання солідарності між кріпаками.

У повісті «Інститутка» створено образ «вихованої в інституті жорстокої, вередливої панночки (а потім пані). В її образі пись­менниця показала типові риси характеру поміщика-кріпосника. Це людина, яка у своїй поведінці нічим не обмежена, сварлива й егоїстична, вередлива й невгамовна. Свою злість, людиноненависництво вона виливає на кріпаках.

Особливо багато доводилося терпіти від інститутки кріпачці Устині. Про примхи інститутки Устина, добира­ючи народні порівняння, образно розповідає: «скривилась і перехилилась набік, і очі чогось заплющує, із місця зри­вається —от стеменний кіт, як йому з люльки в вуса пих­кають...».

У розповіді Устини почувається також і огида до злої панночки: «Вона мене як схопить за шию обіруч! Руки холодні, як гадюки».

Засобами народного гумору зображено, як вередує інститутка, перебираючи женихів. Про женихів Устина роз­повідає: «Один одного перебиває та сваряться,— бодай ші виказились!»

Одружившись, інститутка стає ще лютішою. Вона при-» брала до своїх рук господарство і почала неймовірно експлуатувати кріпаків:

«Усе пригнула по-свойому молода пані, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки нещасливі, діти кришеняточка, й ті в неї не гуляли. Діти сади замітали, індиків пасли; каліки на городі сиділи, го­робців, птаство полошили, да все ж то те якось уміла пані приправляти доріканням та гордуванням, що справді здавалося усяке діло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящірка, по хутору звивалась...»

Словами кріпачки Марко Вовчок правдиво змалювала характер скупої ненажерливої поміщиці.

Інститутка і Устина — цілковита протилежність. Крі пачка Устина сповнена людської гідності, чесності. А «вихована» в інституті поміщиця — бездушна і безчесна.

В образі пана — чоловіка інститутки —

Образ пана – чоловіка інститутки – автор виводить тип ліберала. Він не такий суворий, як інститутка, у ставленні до кріпаків. Але доб­рість пана не приносить ніякої користі для народу. Він потрапляє у повну залежність до своєї дружини і виконує її вимоги.

Марко Вовчок показала панський лібералізм, давши йому правдиву оцінку устами Назара, який назвав пана квачем і з іронією говорив про його «добрість»: «Сказано: добрий пан, не б'є, не лає, та нічим і не дбає». Цим висло­вом влучно схарактеризовано лібералізм Повість «Інститутка»—високохудожній твір.

Лі ніЯ ПОВІСТІ Марко Вовчок майстерно відтворює розпо­відь кріпачки, користуючись для цього народними прислів'я­ми, метафорами, порівняннями.

Дбайливо добирає письменниця відпозідну народну лексику. Чимало в повісті прислів'їв, наприклад: «Журбою поля не перейдеш», «Кому весілля, а курці смерть», «Ра­денькі, що дурненькі», «Мандрівочка — рідна цігочка», «Встань, лихо, та й не ляж», «Біда біду перебуде: одна мине — десять буде».

Більшість порівнянь у повісті підкреслюють наростання народного гніву проти кріпосників. Часто порівняння від­повідно до ідейного змісту повісті мають зневажливий від­тінок. Наприклад: «А панночка усе прибира, наче той горо­бець»,«Аж роєм коло нашої панночки звиваються — так, як ті джмелі, гудуть», «Руки холодні, як гадюки», «Люта — аж їй у роті чорно», «Все бачила, всюди, як та ящірка, по хутору звивалась».

не зазнаю», «біжимо-летимо», «з бідою та з журбою», «горя-біди не знала».

Як і в оповіданнях, метафори й епітети часто мають ознаки фольклорної символічності або пісенності («усі люди пов'яли»,«пісня так і підмиває мою душу», «соняч­ний промінь гарячий перекинечерез хату ясну сягу трепе-чущу»).

Часом автор дослівно переносить поширені в народних казках та піснях висловлювання, як-от: «Солодко з'їсти, п'яно спити, хорошо походити». Це все ті особливості мови, про які говорив ще Д. Писарєв у своїй статті про Марка Вовчка, підкреслюючи вміння автора надати своїм тво­рам народної простоти, краси розповіді, яку зустрічаємо в казках і переказах.

Ідейні й художні особливості повісті «Інститутка» да­ють підстави вважати її одним з найкращих творів Марка Вовчка.

повісті? Яке його значення в українській літературі?

Історичні повісті для дітей (казки)

Українські твори письменниці присвячені двом великим темам — зображенню кріпосницької системи і змалюван­ню історичних подій та визвольної боротьби народних мас.

До історичної тематики письменниця зверталася пере­важно після ліквідації кріпосництва, тобто після реформи 1861 року.

На історичні теми Марко Вовчок написала кілька по­вістей — «Кармелюк». «Невільничка», «Маруся», розпоча­ла повість «Гайдамаки». Збирала письменниця також матеріали для повісті «Сава Чалий». Усі ці твори писали­ся для молодих читачів, для дітей і мали великий успіх.

«КАРМЕЛЮК»

«У одній хатці, що вкрай стояла к полю, жила удо­ва, а у вдовиці був син, дитина єдина, і звали того сина Іван, а на прозвання Кармель. Смільчака такого, такого красеня, такого розумниці, як цей хлопчик удався, пошукати по цілім широкім і великім світі, та ще удень, при ясному сонцеві, та ще із свічею пломенистою. Най­глибші річкові пороги й нутри перепливати, у самісінькі пущі лісові забиратись, на височенні дерева узлізати, у самі пропасні яри спускатись — то йому було все одно, що вам або нам водиці іспити».

Що це? Казка? Так, казка, але в збірниках народної творчості її немає, бо казка ця не народна, а літератур­на, Жанр історичної казки-повісті в нашій літературі і започаткувала Марко Вовчок. Таких творів письмен­ниця написала кілька: «Дев'ять братів і десята сестри­ця Галя», «Невільничка», незавершені — «Гайдамаки», «Сава Чалий» та інші. Наведений вище уривок — з казки-повісті «Кармелюк».

Устим Кармалюк (1787—1835) —
Історична історична особа, народний герой Ук-
та фольклорна раїни, легендарний ватажок народних
основа месників, що діяли на початку XIX ст.

на Поділлі. Народився Кармалюк в сім'ї кріпака на Вінниччині. Відданий за «бунтарство» в солдати, тікає звідти і разом з іншими селянами організовує загін повстанців. Через рік Устима було спіймано, покарано 500 шпіцрутенами і знову віддано в солдати. Незабаром йому вдається утекти, і він ще з більшим завзяттям продовжує боротьбу. За 1817— 1835 рр. Кармалюка чотири рази ловили й засуджували до каторжних робіт, і стільки ж разів він тікав, до того ж Двічі аж з Тобольської губернії. Ведучи нерівну і не­втомну боротьбу, загони Кармалюка понад тисячу разівнападали на поміщицькі маєтки, захоплювали май­но, худобу і роздавали здобуте найбіднішим селянам. Незабаром цей антикріпосницький рух поширився, до повстанців тікали кріпаки не тільки з Поділля. Проти Кармалюка діяли загони жандармів, потім військо. За його голову було обіцяно величезну суму, але ніхто з селян не зрадив свого захисника, навпаки, його своєчасно попереджали про небезпеку. Так тривало аж 23 роки! І тільки в 1835 р. підступно, із засідки, шляхтичі вбили хороброго борця за волю народну. Така історична основа повісті-казки «Кармелюк». А фольк­лорна?

У народних переказах Кармалюк — винахідливий і відважний лицар. Народна фантазія створила про нього безліч легенд. У них розповідається, що одного разу він змалював на стіні тюремної камери човен і виплив на ньому з-за ґрат на волю; іншого разу, як птах, пере­летів через море, ще іншого разу... Та хіба перекажеш усі легенди, які склав залюблений у свого захисника народ! У кожній з них Кармалюк не гине, бо селяни не хотіли бачити свого улюбленця переможеним, тому й гіперболізували його можливості.

У творі Марка Вовчка за основу правлять народні перекази. Тому в повісті не описано ні перебування Кармалюка в солдатах, ні його смерті.

Починається повість описом укра-
Сюжет їнського села, трепетної весняної ночі

та розповіддю про походження і вдачу Кармелюка, що є експозицією повісті. Зав'язка — сум Івана, його чорні думи, що вилились у пісню «Ой ідуть дні за днями». Картини месницьких дій, сімейного жит­тя героя розвивають сюжетну лінію. Заклик закутого в кайдани Кармеля сподіватися на ліпші часи — кульмінація твору, а відома пісня «Повернувся я з Сибіру» — розв'язка.

Про незвичайний розум, дивовиЖ-
Образ ну силу й відвагу Кармелюкову ви

Кармелюка вже знаєте. Ще з середніх класів відо­мий вам прийом перебільшення. І тут зовнішність героя гіперболізована. На вісімнадцятому році «таким він зробився красенем невимовленим, неви-писаним, що хто його уперше стрічав, той стане переД ним і оніміє, і потім ніколи вже не зміг забути його об­личчя красного». Виділені епітети, звісно, казкового характеру.

Письменниця відзначає високий природний розум, кмітливість Кармелюка («куди його послати, то найде дорогу»)» його послідовність («за що візьметься, усьому кінець доведе»). Визначальними рисами Івана з ранньо­го віку були високорозвинута товариськість, вразливість натури, співчуття до горя інших, здатність до самопо­жертви. Коли щось потрібно для товариша, він «з-під землі дістане»; для «бідолахи» Кармель «голівонькою своєю наляже», а задовольнить його прохання. «Голод, холод, усяку біду і напасть він готовий прийняти для іншого».

Через таку вдачу не було парубкові спокою, чутливе до чужого горя серце Кармеля вболівало від муки народ­ної" «Скрізь,— говорить він матері,— де я не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботящих. От що мою душу розриває! От що моє серце розшарпує!» Смутніє Кармелюк з дня на день, до гурту не ходить, ніщо й ніхто його розважити не може, навіть ненька рідная. З туги став Іван пісні складати, виливати в них свою журбу.

Вбогі люди! Вбогі люди! Скрізь вас, всюди бачу, Як згадаю вашу муку, Сам не раз заплачу.

Пісні ті розходилися по краю, примушували людей задумуватися над своєю долею, збуджували в їхніх серцях дух непокори. Пісні ці засвідчують тонке пое­тичне чуття Кармелюка, вони — відбиток дум і мрій героя, частина його ніжної душі. І краса рідного краєвиду, і стогін «бідаків роботящих» — усе в тих піснях.

Другий розділ повісті найпоетичніший, він починає­ться розкішним пейзажем весняного ранку: «Ранок був ясний-найясний і теплий-найтеплий; поле зеленіло, як оксамит зелений, росиночки блискали,сонечко зіхо-Дило, Жайворонки співали... по ночнім дощичщ; порох ледве здіймався над шляхом, свіжість така округи, і щи-Р°^та> і благодать, що не надихаєшся». Підкреслені в

тексті пісенні епітети, порівняння та пестливі слова створюють світлий ліричний настрій. Для чого? Очевидно

скажете ви, авторка намагається підготувати нас 4 сприймання чогось такого ж світлого і в житті героя.

Справді, це так. Якось край шляху Кармель зустрів

^молоду дівчину, що зривала якесь зілля і гірко плакала.

зіскочив з воза парубок, підійшов до неї, розпитав-заспокоїв і підвіз до села, в якому бідолашна служила наймичкою у багачів. За цю часинку, що побули вони разом, закохався Іван у дівчину. Глибину його закоха­ності письменниця передає рядом порівнянь і метафор: «Кармелю з нею прощатися усе одно, що ніж гострий у серце»; «І здалося їм, що доїхали вони до села хутень­ко так, як би птах легкокрилий перепурхнув»;«Мина село, лани так потихеньку, начеб недужого віз». Закоха­ність парубка описано по-народному просто і образно: «... зітха Кармель. Дівчина з ума не йде. Перебув день Кармель із своїми думками — важко й солодко; перебув другий день — ще важче, ще солодше; пере­був третій день — зовсім вже несила. Голова горить і серденько кипить». Незабаром Іван з Марусиною по­бралися.

У подружньому житті Кармелкж був щасливий: «жили вони, як риба з водою», любилися вірно, але хіба міг Іван почувати себе до кінця щасливим, коли навколо стільки «людського лиха й вбожества«? Громадське, а не особисте в Кармелюка на першому місці. І вирішив парубок тому запобігти. Та як «зрівняти нерівнее діло»? Не зна Кармель. Свою скорботу велику виливає знову-таки в пісні:

Куди піду і поткнуся, скрізь багач панує, У розкошах превеликих днює і ночує! Убогому, безщасному тяжкая робота, А ще гіршая неправда — вічная скорбота!

На цю пісню-клич про соціальну нерівність відгуку­валися серця бурлаків, наймитів, усіх знедолених. Від слів, що йшли з глибини Кармелевого серця, очі трударів ставали «блискучі» й ясні, кожний «неначе молодів й зацвітав цвітом» — такі в тих піснях була сила й пристрасть. Пісня єднала серця, а серце наказувало кинути все та йти мстити за кривди народні. І став Кармелкж ватажком месників. Вороги називали їх роз­бишаками, але хіба бувають розбишаки справедливи­ми? А хлопці з загону Кармелюка діяли так: «попа­деться їм багач у руки — вони його оббирали, попа­дався вбогий — вони його наділяли; нікого не забивали, не різали». Та й сам Кармелюк це засвідчує словами складеної ним пісні:

Я ж нікого не вбиваю, Бо сам душу маю!

За справедливість, благородство, відвагу й непере­можність любив народ Кармелюка, наділив його орео­лом героїчної романтики. В образі Кармелюка яскраво втілено особливість героїв з казок Марка Вовчка, заува­жену ще Салтиковим-Щедріним: вони з «особливою гарячковістю беруть до серця всяке чуже горе»; їхні серця «закипають гнівом при всякій людській неспра­ведливості».

Образ Кармелюка за формою своєю не подібний до кожного з досі вивчених вами, бо в ньому казкові елементи поєднані з реальними. Іван такий вродливий, що навіть скупа поміщиця добровільно віддає йому всі свої коштовності. Це — від казки, а от те, що його дру­зі — «вбогі бідолахи», а його кохана — наймичка — це з реального світу XIX ст.

Такий Кармелюк Марка Вовчка — героїчний образ народного месника. Твори про мужнього Устима Карме­люка написали М. Старицький, В. Кучер, В. Канівець, І. Драч, М. Зарудний та чимало інших письменників, є й фільми про нього.

Над іншими образами повісті-казки поміркуйте самі: 1. Наведіть з тексту докази палкої любові матері Карме­люка до сина. 2. Пригадайте і розкажіть, як проводила вона свого закованого в кайдани сина в Сибір. 3. Обґрун­туйте твердження, що Маруся — це втілення краси і жі­ночої вірності. Якщо не погоджуєтеся з цим, аргумен­товано поясніть чому. 4. Охарактеризуйте взаємини Марусі з Іваном. 5. Як ставиться дружина до благород­ної, але небезпечної діяльності свого чоловіка? 6. Чиї та які саме пісні співає Кармелюкова дочка? Що підкрес­лила цим Марко Вовчок?

Глибоко патріотичній ідеї повісті — Форма твору оспіванню мужньої боротьби месників народу проти гнобителів — відпові­дає досконала мовностилістична форма твору. Вже на трактуванні образу Кармелюка ви пересвідчилися, якою пісенно-ліричною є повість. Свіжістю народної Поезії віє від пісень, від лексики, від епітетів, порівнянь ^та метафор.

Опис легендарних вчинків народних месників вима­гає відповідної форми викладу, і до цього найкраще придався жанр казки, про що вже йшлося. Характеру казки й героїко-романтичного ореолу повісті надають гіперболізація якостей головного героя, а головне — сама манера розповіді, притаманна т-ки казкам.+

Твори Марка Вовчка російською мовою

У російських оповіданнях Марко Вовчок проводить анти­кріпосницькі ідеї, цілком співзвучні ідеям, проголошеним у «Народних оповіданнях». На це звернув увагу Добролюбов. Аналізуючи збірку «Рассказьі из народного русского бьіта», він говорив: «...У нас немає причин роз'єднання з мало­руським народом; ми не розуміємо, чому ж, коли я з Ниже-городської губернії, а інший з Харківської, то між нами вже не може бути стільки спільного, як коли б він був із Псковської... Самі оповідання Марка Вовчка є доказ того, що благорозумні малороси вміють цінувати народ руський, не роблячи гострої різниці між Малою і Великою Росією».

Марко Вовчок з великою любов'ю змальовує гірку долю і українських, і російських кріпаків, показує їхні однакові прагнення до волі і ненависть до поміщиків-кріпосників.

Про життя кріпачки, яка мріяла про волю,
«Маша» - ' .. • •

боролася за неї. розповідається в оповідан­ні «Маша». Образ Маші нагадує жіночі персонажі «На­родних оповідань».

Тема оповідання «Маша» — показ умов, в яких зро­стала і виховувалась, страждала і протестувала дівчина-кріпачка. Марко Вовчок підкреслює наростання конфлік­тів між кріпаками і кріпосниками.

Маша — сирота. Вона виростає у своєї тітки. З дитин­ства Маша звикла спостерігати, робити свої висновки. По­волі у дівчинки виробляється самостійність вдачі. При зустрічі з поміщицею Маша виявляє непокірливість. Коли тітка радить слухатися поміщиці, то у дівчинки виникає питання: що буде, коли не послухатись її.

Пізніше, вже в дівочі літа, Маша хоче дізнатися, чому так ведеться, що є кріпаки й кріпосники, і що було б, коли б усі кріпаки розбіглися від панів. Під різними при­водами вона уникає роботи на панщині, виявляючи гостру ненависть до поміщиці. Поради тітки скоритися викли­кають у дівчини ще більшу протидію.

Ставши дорослою, Маша відмовляється від одруження, бо не уявляє щасливого життя в умовах кріпацтва. Але якось довідалася вона, що поміщиця згодна на те, щоб кріпаки викуплялись з кріпацтва.

Нарешті Маша досягає своєї мети — викупу з кріпа­цтва — і стає вільною. Письменниця показує, що лише вільна людина може виявити свої духовні сили і здібності. Маша стала бадьорою, життєрадісною дівчиною, з подеся­тереною силою вона почала працювати.

Сила волі, наполегливість, непримиренність, волелюб­ність — такі є особливості характеру дівчини-кріпачки.

Аналізуючи оповідання, Добролюбов говорив, що «в особі Маші охоплено і втілено високе прагнення, властиве всій масі російського народу, який терпляче, але невід­ступно чекає світлого свята визволення». В цьому полягає ідея оповідання. Марко Вовчок закликає виявляти різ­ними засобами протест проти кріпосницького гноблення, розвивати самосвідомість народу.

„ Тяжке, безправне життя кріпачки Груші,

«Игрушечка» ^г . '

яка з дитячих років і до старості прислу­жувала панам, зображено в оповіданні «Игрушечка». Дів­чинкою вона стає «игрушечкою» для розваги панночки. Ще Шевченко в поемі «Варнак» засудив подібний факт, коли хлопчика-кріпака забрали «в покої синам на виграш­ку». Цю ж ідею підносить і Марко Вовчок в оповіданні «Игрушечка».

Образ Груші реалістичний. Всебічно змальоване ото­чення, в якому живе героїня, життя поміщицької сім'ї, бездушність, жорстокість кріпосників. Панночку Зіну на­вчають ставитись до дівчинки-кріпачки як до своєї власно­сті. Сам пан, ведучи нудне, одноманітне життя, надолужує тим, що півдня одягається або вбиває гвіздки в стінку. «До страсти любил он гвоздики вбивать»,— розповідає Груша.

Твір побудовано у формі розповіді старої кріпачки Груші, яка згадує своє безрадісне дитинство, юнацькі роки, коли їй не дозволили одружитись. Словами смутку за змарновану молодість закінчує кріпачка свою розпо­відь: «Только сердце забьется, только душа, повлечет — видится мне впереди пустая степь безбрежная, дальняя дорога, да тоска жгучая, да слеза одинокая».

Груша не виявила революційного протесту. Тут протест висловлено іншими засобами, про що говорив Добролю­бов: «В «Игрушечке» бачимо ми особу зовсім пасивну: весь час тоскний, сумний настрій — от її єдиний протест на свою нещасну долю».

МІСЦЕ МАРКА ВОВЧКА В ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ

Марко Вовчок відіграла першорядну роль у процесі становлення української реалістичної прози. Вона продов­жила традиції Шевченка, що знаменувались могутнім розвитком визвольних ідей, утвердженням літератури на грунті глибокої народності.

Марко Вовчок була новатором в українській прозі. Вона внесла нові, злободенні теми в літературу і твердо стала в українській прозі на шлях критичного реалізму.

Порівняно з творами Квітки-Основ'яненка Марко Вов­чок досягла правдивішого зображення дійсності, збагати­ла мову художньої прози. Коли Квітка-Основ'яненко часто вдавався до сентиментального зображення селянського жит­тя, то в прозі Марка Вовчка постають насамперед соціаль­ні картини народного страждання. Вона багато говорить про сльози народу, проте це не є ознакою сентиментальності, на що звернув у свій час увагу Герцен, говорячи, що в образах Марка Вовчка можна відчути «заморену силу, низьку, зрозумілу, кревну нам. Тим-то й сльози її не спов­нюють душу одним безвихідним, поїдаючим горем, а трем­тять, як ранкова роса на зламаних і стоптаних квітах, їх не воскресять вони, але іншим провіщають зорю».

Марко Вовчок утвердила в українській прозі нові прин­ципи розповіді, що відрізняються від розповідної манери Квітки-Основ'яненка. Дидактичній меті повістей Квітки-Основ'яненка відповідає їх форма. Його повісті почина­ються з моралі, в якій можна пізнати думки самого

автора.

У творах Марка Вовчка розповідає не моралізатор, а здебільшого учасник подій. Письменниця надає слово для розповіді людині, яка відчула на собі тягар гноблення. Так, в «Інститутці» — це кріпачка, яка зазнала знущань, в оповіданні «Два сини» — мати-страдниця.

Марко Вовчок малює яскраві образи, глибоко розкри­ваючи взаємини між кріпаками і кріпосниками. Герої оповідань висловлюють свій біль, говорять про неправду, про жорстоке ставлення кріпаків до народу. Автор ніби перевтілюється у простого селянина. Через це читач краще уявляє характер персонажа.

Щоб уявити різницю між розповідною манерою Квітки-Основ'яненка і Марка Вовчка, досить звернутися до почат­кових рядків «Марусі» (Квітки-Основ'яненка) і «Інститут­ки» (Марка Вовчка):«Часто мені приходить на думку: чого б то чоловікові так дуже при­страшитись на сім світі до чого-небудь, не то щоб до якої вещі, а то хоч би і до наймиліших людей: жінки, діточок, щирих приятелів і других? Перше усього подумаймо: чи ми ж на сім світі вічні?» («Маруся»).

«Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та й вдайся... Було мене й б'ють (бодай не згадувати) — не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи — і смі­юся» («І н с т и т у т к а»).

З перших рядків твору впадає в око значна різниця в цій розповідній манері. Марко Вовчок відразу створює ха­рактер оповідачки, користуючись живою колоритною мовою.

У розвитку літературної мови Марко Вовчок продов­жила справу Шевченка. Письменниця глибоко розуміла велику цінність для літератури живих народних джерел мови. Вона боролася проти засмічення і спотворення народ­ної мови різними жаргонами.

Порівняно з мовою прозових творів Квітки-Основ'я­ненка Марко Вовчок піднесла на вищий рівень культуру мови в українській прозі. її мова сповнена народнопісенної поетики, глибокого ліризму, здорового народного гумору. Вона вміло добирала з народних пісень і казок порівнян­ня, епітети, метафори. її речення прості, часом вони скла­даються з прислів'їв, з пісенних зворотів: «А серце моє болить, сльози ринуть» («Інститутка»); «Сказано, у дити­ни заболить пучка, а в матері серце» («Козачка»); «Пів­року збігло за водою» («Інститутка»).

Розповідна виразність у творах досягається багатством інтонаційних відтінків, які повніше характеризують вдачу оповідача і надають розповіді життєвості та переконливості. Оповідачка говорить про події, про людей часом схвильо­вано, з піднесенням, а іноді з тугою.

Діалоги у творах Марка Вовчка теж зумовлені розповід­ною формою. Діалог передається іноді особою, що нібито чула розмову. Наприклад, Устина в творі «Інститутка» пе­редає розмову панночки з лікарем:

«Або так. Хоче він води напитись,— вона:

—Не пийте, не пийте!

—Чому?

—Я не хочу! Не пийтеї

—Так коли ж я хочу пити! - '

—А я не хочу! Чуєте? Не хочу!»

Усі ці особливості мови творів Марка Вовчка були но­вими в літературі. Вони сприяли глибшому, правдивішому зображенню життя.

сама манера розповіді, притаманна тільки казкам, на­приклад: «...по цілім широкім і великім світі, та ще удень, при ясному сонцеві, та ще із свічею пломе­нистою».

Значення творчості

Творчість Марка Вовчка займає важливе місце в розвитку української творчості прози. Видатна письменниця демокра­тичного спрямування продовжувала традиції народності української літератури і внесла в неї не тільки нові теми й жанри. Звернувшись, як і Квітка-Основ'яненко, до скарбниці фольклору, вона відмовилася від Квітчиної розповідної манери: в її тво­рах немає спеціального оповідача, а є оповідач мистець­кий: безпосередньо з уст народу читач дізнається про його життя. Така форма розповіді була новою в україн­ській прозі. Продовжуючи справу Шевченка та Квітки-Основ'яненка, Марко Вовчок змалювала кріпаків мо­рально вищими за поміщиків. Панській жорстокості й розбещеності письменниця протиставила сердечність і моральну чистоту селян, лицемірству — щирість, облудності — чесність тощо. Герої творів Марка Вовчка часто плачуть, але їхні сльози, як слушно зауважив Герцен, «не сповнюють душу лише безвихідним, поїдаючим горем, а тремтять, як ранкові росинки на зламаних і стоптаних квітах, яких не воскресять вони, але іншим провіщають зорю».

Збагатила Марко Вовчок і українську літературну мову. її твори, як і Квітчині, написані пісенною ритмі­зованою мовою, що вражає розмаїтістю інтонацій, різно­манітністю відтінків, багатством синоніміки. Оповідан­ня та повісті Марка Вовчка сповнені м'якого ліризму і тонким, пройнятим серпанком суму гумором. «Хто

читав українського Марка Вовчка, той, хоч би який _запеклий теоретик, напевно, стоятиме під впливом чару й розкішності його чудової мови. При всій простоті й по­пулярності вона дуже багата лексиконом і незрівнянно мелодійна» (І. Франко).

Марко Вовчок зміцнила основи української соціально-побутової прози, а в галузі дитячої прози стала осно­воположницею. Вона піднесла ще вище авторитет укра­їнської літератури і на світовій арені, оскільки її твори перекладені багатьма слов'янськими та західноєвро­пейськими мовами.

Творча спадщина Марка Вовчка була великою гро­мадською силою у боротьбі проти кріпосництва, бо під­носила класову свідомість трудящих, збуджувала в них людську гідність, гартувала волелюбність народу. Образи її жінок-страдниць вимагали розв'язати пекучу проблему звільнення, рівноправності жінки. Це було дуже на часі. Неабияке значення творчості Марка Вовчка — в піднесенні естетичної культури: читання її високохудожньої прози приносило насолоду, пле­кало художні смаки, було своєрідним закликом до мо­лодшої генерації письменників теж писати українською мовою.

За глибоку ідейність, високу художність творів, зво­рушливу любов до пригноблених, за віру в сили народу, в його світле майбутнє, за показ духовної краси людей праці творчість Марка Вовчка високо оцінили Чернишевський, Герцен, Писарєв, Добролюбов, Салтиков-Щедрін. Одним з найбільших талантів нашої літератури, великим майстром художнього слова вважав письмен­ницю Іван Франко. За свідченням Ольги Кобилянської, твори Марка Вовчка «відзначаються правдою, глибоко захоплюючим способом зображення, силою почуття і мистецькою красою форми і мови; вони з повним пра­вом стали в ряд з найкращими творами світової літера­тури про селянство».

Марко Вовчок, безперечно, вплинула на дальший Розвиток української прози. її «школу» пройшли Юрій Федькович, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський.

Виховне й пізнавальне значення твори Марка Вовчка ^зберігають і досі. Чудові оповідання та повісті письмен­ниці навчають нас гуманізму, наполегливості, працьовитості, сповнюють серця благородством і любов'ю