ОСОБЛИВОСТІ ТА ОСНОВНІ МОТИВИ «ТИХОЇ ЛІРИКИ» ВОЛОДИМИРА ПІДПАЛОГО
Епоха шістдесятництва – оригінальне явище в літературному процесі України. Воно виникло як спонтанний рух творчої молоді за перебудову суспільства на засадах справедливості у «хрущовську відлигу» і породило цілу шляхту талановитих українських письменників, які стали гордістю української літератури. Це Іван Драч, Дмитро Павличко, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Василь Стус, Валерів Шевчук та інші. Вони виступили за свободу творчості, проти засилля методу соціалістичного реалізму, за оновлення змісту і форми літературного твору, на захист української історії, мови і культури [5].
У цій плеяді поетів – шістдесятників виділилось оригінальне крило, пов’язане з іменем Володимира Підпалого, Петра Засенка, Василя Діденка та ін., яке в літературознавстві назвали «тихою лірикою». Ця молода генерація поетів була опозицією до тогочасного режиму. Отримавши на короткий час можливість вільно висловлюватись і писати, вони взялися шукати нову концепцію модельного існування, яка була позбавлена декларативного патріотизму. Цей напрямок уособлював другу хвилю шістдесятників, остаточно утвердився в середині 60-х років і був зорієнтований не так на інноваційну модерністську поезію, як на традиційну форму українського вірша, розвинену М. Рильським, А.Малишком.
Одним із найяскравіших представників творчого напряму «тихої лірики» був Володимир Підпалий, в поезії якого неповторно зазвучала тема любові до рідної землі, її природи, рідної мови, до людини, що живе на цій благодатній землі і сповідує філософію серця і душі. Старший викладач сумського педінституту Мирослава Домчук так писала про особливість цього літературного напрямку: «В українському контексті «тиха поезія» означала не тільки тембр, тональність звучання, а й одну з моделей літературної діяльності – езопівську мову, мистецьку позицію, можливу лише в тоталітарному суспільстві, – затято тримати оборону Слова».
А Володимир Підпалий так характеризував специфіку їхнього поетичного слова: «Поезія шістдесятників – вона немов добра музика, яка не лише розважає, але викликає глибокі патріотичні почуття. Поети її пишуть з глибини серця і серця і душі. Тому вона є тим справжнім мистецтвом і доходить до людського почуття, а через почуття – до свідомості, яка зворушує і оздоровлює націю…»
Вона не така голосиста, як у творчості Івана Драча, не поринає в космічні за обрії, як у Миколи Вінграновського, а Камерна, відзначення щирою величчю і заземленістю почуттів, схильних до медитацій, ліричною елегійністю. У віршах Володимира Підпалого відбито життя інтелігентної молоді XX століття, сповнене невгамовної туги за гармонією в суперечливому світі, таємницю якого він намагався розгадати. Вона не безпристрасна, а зведена до нас своїми «наболілими рядками, з яких вітер часу не в змозі вивіяти тепло світлих почуттів, перемитих із його щедрого серця», як зазначав Петро Засенко. А Флоріан Неуважний підкреслив: «Підпалий-поет нагадує мені пахуче українське зілля, що, черпаючи енергію від сонця, дарує її пригорщами людям без решти, повністю. Прочитаєш вірш Володимира Підпалого – наче криничної води нап’єшся. Треба тільки уміти знайти дорогу до криниці, відвести убік кущі, траву, а часом і павутиння лінивства в пошуках джерела, щоб переконатися, яка це чиста, мудра, своєрідна і новітня поезія». Павло Мовчан відзначив лаконізм у творчості В.Підпалого і словесну ощадливість, «умілий відбір з засіку Ярило правдивого і Ярило можливого слова, яке імпонується так, що дає нам необхідні асоціації і уявлення» [9, с. 80-83]. Ось чому в чому в його поезії так багато афоризмів, найвдаліші з них наведемо: «Якщо життям прийдешнім серце б’ється – воно й болить з великої любові!» («Про серце»); «На батьківщину їхати – не в гості…» («На батьківщину їхати»); «Треба в житті любити гаряче і багато» («Бачиш між трав зелених»); «О Прометею! Даючи вогонь, ти перший людям заповів братання!» («Біля вогню»); «Не затьмарить чисту криницю ні негода , ні каламуть» («Осінній сон»); «Клянуся сонцем – так до правди ближче…» («Скіфські сонети»); «Так боюсь, що між куцих речень крихітку любові загублю…» («Вічна тема») і .т.д.
Скільки лірично-філософського змісту у цих крилатих висловах. Найулюбленішим жанром «тихої лірики» В.Підпалого є елегія, яка бере свій початок ще з античної літератури і є дуже характерною для української поезії. Це вірш, у якому виражені настрої журби, смутку, задуми. В.Підпалий із цього жанру найяскравіше використав настрій задуми з тяжінням до пейзажної та медитативної лірики. Елегій В. Підпалий написав чимало. Назвемо найвідоміші з них: «Тиха елегія», «Передосіння елегія», «Елегія на березі Дніпра», «Світла елегія», «Елегія про полювання», «Елегія про вічне», «Елегія писана дома», «Елегія перед Новим роком», «Елегія з рефреном», «Елегія написана після бурі», «Елегія про одну ніч», «Елегія про радість», «Елегія про змарновані дні» тощо. У них автор зумів втілити свої найзаповітніші думи, задушевні одкровення. Характерною у цьому відношенні є «Елегія з трьох пісень», що складається з трьох частин: «Чекання», «Любов» і «Печаль». У кожній часині є образні афористичні рядки, які відбивають її головну думку: «До тебе думкою летіти не раз ще буду…» («Чекання»); «Стоїть лише любов між нами – п’янка й гірка…» («Любов»); «Настане знову час любов’ю землю обігріти й звеселити…» («Печаль»).
Розглянемо основні мотиви «тихої лірики» В.Підпалого.
Громадянські мотиви
Важливе місце у житті і творчості В.Підпалого займає Україна. Він її любив по-особливому. Це відзначили усі його друзі. «У нього я вчився любові до України, в розмовах із ним я прозрів», – писав Микола Кагарлицький, а Степан Пінчук підкреслив: «Відчувалося, що за його плечима стоїть його Полтавщина, уся велика Україна.»
«У творчості Володимира Підпалого, як один акорд,звучить приємне значення його невмирущої любові – рідна мова, мати, Україна», – зазначав його літературний побратим Іван Гнатюк [10, с. 70].
Наче сповідь перед Україною , перед її природою , рідною мовою сприймається його «Тиха елегія». Глибокі патріотичні почуття виражені у ній негаласливо, тихо,спокійно, задушевно.
Вірш «Тиха елегія» (1971) у збірці «Сині троянди» називався за першим рядком – «Коли мене питають»…
«Тиха елегія» складається з п’яти строф, кожна з яких містить запитання й відповідь. Вірш починається рядками:
Коли мене питають: «Любиш ріки,
річки, і річечки, і потічки?»
Відмовчуюсь: вони в мені навіки,
А для мого народу на віки…
Знайомі нам образи річки, землі, степу, яблуні в саду перших в трьох строфах набувають символічних значень, уособлюючи образ України, без якої поет себе не мислить: «…від них не відокремлю себе й тоді, як в землю перейду…». Для Підпалого символами України, яка виразно відчувається з підтексту, є рідна мова й сім’я:
Коли мене питають: «Рідну мову
чи зміг би поміняти на чужу?»
Моя дружина сину колискову
співає тихо… Краще не скажу…
У авторському «я» органічно злилися громадянське й інтимне. У розкритті ідеї твору, яка полягає у ствердженні нерозривного єднання людини з рідною землею, особливу роль відіграє інтонаційне оформлення віршового тексту. Від першої до четвертої строфи інтонація висхідна: на всі питання автор стримує відповідь – («відмовчуюсь», «мовчу», «я знов мовчу», «краще не скажу», що творить водночас атмосферу оманливої тиші і напруги.) І хоча про любов автор голосно не говорить, «Тиха елегія» все ж наповнюється звуком, навіть криком у п’ятій, кульмінаційній, строфі, де бачимо вибух почуттів:
Коли мене питають: «Україну
чи зможеш ти забуть на чужині?» –
Кричу: «Кладіть отут у домовину
живим!.. Однаковісінько мені…»
Забути Україну, поміняти її на чужину – для автора рівноцінно смерті. Вираз «Однаковісінько мені…» не лише засвідчує глибину синівського почуття, а й є прямим натяком до Шевченкового «Мені однаково…». Композиційній стрункості віршу надає анафора «Коли мене питають». «Тиха елегія» сприймається читачем як світла й щемна сповідь поета про Україну.
У своїх віршах про Україну автор використовує національні образи – архетипи, які ввійшли в побут українців і без яких вони не уявляють свого життя: криниці («Україна»), матір (вірш «Вічна тема»), лелеки (вірш «Старий лелека»). Основна думка цих віршів виражена через промовисті афоризми: «Покажи мені криницю, дівчино, де тебе умивала мати» («Україна»); «Україна – то доконче мати» («Вічна тема»). Все те дороге поету ,бо воно рідне , народне. І автор задушевно виражає через ці образи свої громадянські почуття. Глибоким патріотизмом пройнятий вірш «Рідна мова» , в якій автор уславлює Україну в оригінальному поетичному образі – «країни сонця і калин!» З великою гордістю він пише про мову свого народу, де луною голосною «озиваються чисті голосні і приголосні, а «босими і напівбосими – м’які , сонорні і тверді!..» і «йотованих співзвуччя плин». Основна думка вірша виражена в його останній строфі , де говориться про безсмертя рідного слова:
Бо ти –
Як мати в рідній хаті,
Як джерело із глибини,
В голодні дні,
У дні багаті,
І на вогні,
І при бажанні,
Ти – від колиски до труни!…
Призначення і безсмертя поетичного слова
«Поет В.Підпалий точно відчував слово, а через нього – і природу, й людську душу…» – зазначив Володимир Коломієць. Він не уявляв свого життя без поезії, вона була «його любов’ю, його життям » (Зінаїда Тарахан-Береза), «він жив і дихав нею» (Леонід Закордонець), «зачудовано кохався в рідному слові, в його милозвучності, гнучкості, дзвінкості, дотепності, у невиглибній народній мовотворчості» (Володимир Плачинда). Володимир Забаштанський згадує, що перед тим, як сісти за письмовий стіл, він любив помити голову, одягти чисту сорочку, і тоді слова ніби лилися із його світлої душі. Леонід Горлач порівнює його поезію із «журавлиним клином у чистому прохолодному небі – так умів поет поставити кожне слово в рядок, що воно набирало контурів тривожного птаха, поєднаного з іншими однородцями» [10, с. 78-83].
Про муки своєї творчості по знаходженню влучного поетичного слова Володимир Підпалий вдало написав у вірші «Шукаю сам себе – щодня знаходжу глину…»:
І знову – день і ніч над глиною гну спину,
Хоч би якусь деталь дрібнесеньку мені…
Топчу її, кришу, і проклинаю – глину,
І каменем стаю в її німім вогні.
Є щось подібне у цих рядках до відомого вірша Ліни Костенко «Страшні слова , коли вони мовчать…» про породження натхненного поетичного слова. Але це слово потрібно ще добути із тайників своєї душі, дати «лишень йому – для плавання вітрило», щоб «людям ритм його вогнем зацвів!» – пише Володимир Підпалий у вірші «Пролог поета». Автор вважає, що в поетичних рядка повинна струменіти правда: «хай буде тільки правда в них жити!»
Поет вірив у невмирущість поетичного слова, тому і писав у вірші «Коли я умру…»:
Коли я умру, замість мене залишаться діти
І турботи щоденні нові і старі;
Коли я умру ,
Замість мене залишаться квіти,
І степи України, й висока вода на Дніпрі…
Все це оспівував у своїй творчості, тому коли він помер, як зазначила Ліна Костенко, «Замість нього залишились вірші, яке ми всі зараз відчуваємо» [9, с. 99].
Пейзажні етюди
Багатою мальовничістю і музичністю відзначаються вірші В.Підпалого про рідну природу, які він дуже любив. Неповторне українське довкілля було співзвучні думкам і настроям його ліричного героя. Природа для нього була джерелом, з якого він черпав любов до рідного краю, до свого народу. Він був віртуозним ліриком у пейзажному вірші. І важливу роль у творенні поетичних образів у них відігравала метафора. Наведемо лише окремі приклади: «І плаче ліс пастушою сопілкою» (вірш«Ліс»); «Росинок перших голуба трава хова в долоньках несміливі зблиски » (вірш«На заході , де небо і земля…»); «Без натяку зажури й заклопоти зимі клейноди осінь віддала» (вірш«Заметіль»); «За журавлиними ключами посиротіла долина. Відходить листопад…» (вірш«Передзим’я »); «Вже лісів пожар на полях скаче з гір…» (вірш «Вересень») тощо. Оригінальними в таких пейзажних замальовках вистають і порівняння:
І болить земля, мов чорна рана,
Мов селянина репана рука…(вірш«Спека»)
Або
Вечір, мов казка, над Україною,
Казка, як вечір,
Аж синьо в очах…(вірш«Зимовий етюд») тощо.
В пейзажній ліриці В.Підпалого майстерно описані різні пори року.
Інтимна лірика
Відзначається своїм багатством і майстерністю й інтимна лірика поета. Це його вірш і про матір, присвячені дружині і дітям, а також поезії про людську душу.
«Образ матері Володимир Підпалий пронесе високо, як достойний син. Вона буде завжди з ним возвеличена й скромна » [9, с. 69], – писав Петро Засенко. Такою вона постала у вірші «Матері», який є найдовершенішим і найзадушевнішим у його творчості. Він, дійсно, став хрестоматійним.
Автор трепетно і любовно розпочинає цей вірш:
Я твій портрет фіалками вберу –
Ти ж так любила голубі фіалки.
Поет ввібрав у своє серце природну любов до краси, яке було притаманне його неньці. А ще вдячний їй за те, що виховала з нього духовно багату особистість:
Мене ти вила правді і добру,
Мене до праці ти привчала змалку…
У поезії важливу роль відіграють анафори, повтори, які підкреслюють важливі думки автора:
Все те, що мав, і те, що в мене є,
що від людей, все від землі святої,
що радістю в рядках моїх встає,
передано в моє життя тобою…
Та найбільшим духовним багатством матері Володимир Підпалий вважає її «велике , щире серце» (вдалі епітети), яке б він хотів, щоб мала і його донька.
Поетичною майстерністю відзначається і вірш «Присвята», в якому ми пізнаємо поетичний образ його дружини. Він побудований на оригінальному художньому прийомі – епіфорі (однаковому закінченні строфи) «Жду тебе».
Поезія «Запросини», написана 1967 р., увійшла до збірки «Вишневий світ» (1970). Принципово важливими в ліриці В.Підпалого є вірші «Серце» та «душа», які підкреслюють основну ідею його творчості філософію серця.
Його серце ввібрало в себе усі болі людства, тому й «болить з великою любов’ю!» (вірш «Серце).
Акцентуючи на лексичному багатстві нашої мови, автор виділяє у вірші «Душа» важливу філософську ідею:
Навчи мене, серце,
Навчіть мене, люди,
мудрості отієї –
завжди пам’ятати по душу!..
Філософічності цьому віршу надає оригінальне ритмічна будова – вільний вірш (верлібр).
Вірш «Запросини» починається пейзажем прохолодної ночі (холодне небо, хмари), сповненої енергетикою тепла, бо місяць – «золотий човен». Саме цей золотий колір створює відчуття тепла й захищеності. У Підпалого місяць фантастичний, загадковий, таємничий: «Я розкажу тобі таке, чого не знає інший, бо таємницею володіємо я та ніч». Елементи триєдності дії, часу, місця, інтонація загадковості створюють відчуття магічності, казковості. Вірш сприймається як казка. Автор не відразу відкриває свою таємницю чого шукає ліричний герой, ведучи нас за собою? Нарешті він дає читачеві розгадку: «золоті весла»! Саме вони потрібні «золотому човну»: «Нас тепер двоє знає про весла». Орієнтир знайдений, уже не страшна «ніч осіння довга». «Ходімо! Ходімо!» – запрошує автор. Цим оптимістичним акордом, що кладе край усяким сумнівам, і закінчується вірш: «Навіть якщо не дійдемо, – Ходімо!» Поезія написана у формі монологу, білим віршем. Три строфи з шести є своєрідним рефреном, який водночас виконує функції пейзажу. Автор використовує кінематографічний прийом зміни кадрів, водночас уповільнюючи їх, створюючи цим картину статичної динаміки, зворотної дії (не хмари пропливають повз місяць, а навпаки):
У холодному небі
золотий човен
із хмари на хмару,
на хмару із хмари –
і на місці…
У цьому контексті човен символізує мінливість, невловимість і високу мрію.
У вірші «Вічне» поет, звертається до нащадків, запитував:
Хіба ж даремно вік було прожито,
Як є між нами на землі місток?
Цим містком і йде до нас Володимир Підпалий. Почуймо його тихе і елегійне патріотичне слово, яке так нам потрібне на важкій дорозі українського відродження.