Василь Лесик
ПОЕТИЧНА СПАДЩИНА МИКОЛИ ВОРОНОГО
Микола Вороний - своєрідна, складна й суперечлива постать в історії української літератури початку XX століття. Поет, перекладач, артист, режисер, театральний критик та історик українського театру, мистецтвознавець, журналіст і організатор видавничої справи - це була багатогранна творча особистість.
Твори М. Вороного видавалися не часто, за радянського часу вийшло, власне, тільки дві збірки його поезій - 1929 і 1959 років (обидві з передмовою акад. О. І. Білецького). Політичні переміни в нашому суспільному житті сприяли тому, що в 1989 році побачили світ відразу дві книжки Вороного: «Твори» (з передмовою Вервеса Г. Д.) та «Театр і драма. Збірка статей» (з передмовою Бабишкіна О. К.). Однак і ці видання не охоплюють більш-менш повно літературної спадщини письменника. На жаль, до жодної з них не ввійшли автобіографічні матеріали та історико-літературні документи, так потрібні для того, щоб зрозуміти ідейно-естетичні позиції письменника. Маємо на увазі, нап¬риклад, знаменитий відкритий лист Вороного до українських письменників із закликом надіслати йому оригінальні, нова¬торські твори для альманаху «З-над хмар і з долини» (лист опублікований у «Літературно-науковому віснику» 1901 року), а також листи такого ж змісту до окремих відомих письмен¬ників того часу. Це стосується також автобіографічного листа до проф. О. І. Білецького та інших маловідомих рукописних і друкованих матеріалів.
Дослідити й докладно викласти життєвий і творчий шлях Вороного нелегко, бо він як актор і режисер багатьох театральних труп тривалий час вів мандрівне життя, переїжджаючи з одного міста до іншого. У циклі «Мандрівні елегії» (1902) він сам зауважив: «Як Марко той Проклятий, я мушу все блукати і блукати». У загальних рисах його біографія складається із таких відомостей. Народився 1871 р. на Катеринославщині. Батько поета, Кіндрат Павлович, походив із селян, але покинув село, став ремісником і дрібним торговцем, перебрався до Харкова, а відтак до Ростова-на-Дону. На околицях Харкова і в Ростові минули дитячі та юнацькі роки поета, там він учився в реальному училищі і в Ростовській гімназії. За участь у революційних гуртках зазнав переслідувань, відбув судовий процес і був позбавлений права навчатися у вищих навчальних закладах Росії. Тому в 1895 році Вороний виїхав за кордон, вступив до Віденського університету, а незабаром перейшов до Львівсько¬го. У Львові він і познайомився з І. Франком, став співробітни¬ком керованих Франком українських періодичних видань. Тоді ж М. Вороний захопився театром і одночасно з журна¬лістською роботою, почав працювати автором і режисером у Львівському театрі товариства «Руська бесіда». На запрошення М. Кропивницького 1897 року Вороний повернувся з Галичини на Наддніпрянську Україну, вступив до театру Кропивницького. З того часу він як актор побував у різних українських і російських театральних трупах, разом з ними об'їздив чимало міст України, Молдавії і Росії, короткочасно перебував то в Харкові, то в Кишиневі, то в Одесі, то в Ростові-на-Дону, зрештою опинився аж у Катеринодарі (нинішньому Краснодарі) на посаді службовця банку.
У 1903 році М. Вороний переїхав до Чернігова, влаштувався у статистичне бюро Чернігівського земства, працював там поруч з М. Коцюбинським, приятелював з ним і став кумом Коцюбинського. У 1910 році він оселився в Києві, жив тут у роки революції і громадянської війни, працював режисером Державного театру ім. Т. Шевченка. Але 1920 року, коли білопольська армія Пілсудського зненацька захопила Київ і невдовзі залишила його, М. Вороний виїхав на Захід, став емігрантом. Жив спочатку у Варшаві, а потім у Львові. Проте він не зумів призвичаїтися до тамтешнього життя й у квітні 1926 року повернувся в Україну. Це був фатальний крок, що коштував йому життя. Попервах він радів, писав піднесені вірші, ходив на різні святкові демонстрації, а над його головою вже збиралися чорні хмари.
До 30-х років М. Вороний знову працював у театрах і в театральних навчальних закладах у Харкові й Києві. Дуже важливою справою, коло якої заходився М. Вороний у цей короткий період творчої праці, стало підбиття підсумків попередньої поетичної творчості: він зібрав і систематизував свій доробок, підготував книжку «Поезії», яка побачила світ у Києві у видавництві «Рух» за редакцією і з передмовою О. І. Білецького. Це було останнє прижиттєве видання творів М. Вороного, яке вважається тепер автентичним, воно покладене і в основу сучасної збірки («Твори»), що з'явилася 1989 року.
Взяти активну участь у літературному житті на радянській Україні у 20-30-х роках М. Вороному не довелося. У 1934-му році він був репресований і висланий за межі України, до Воронезької області. Старий, хворий, жорстоко переслідуваний поет під кінець життя ще раз приїхав на Україну, але знову був заарештований, і 24 квітня 1940 року життя його обірвалося. Дата смерті М. Вороного засвідчена медичним документом. (Донедавна у літературних довідниках і методичних матеріалах подавалась інша дата кончини поета - 1942 рік. Тепер ця версія спростована).
Микола Вороний поділив трагічну долю багатьох українських письменників, яких знищив жорстокий більшовицький режим.
Перед тим як аналізувати поезії М. Вороного, доцільно розгля¬нути і з'ясувати зміст полеміки між М. Вороним та І. Франком, яка відбулася на початку 900-х років. То була відверта, дружня і разом з тим принципова суперечка між досвідченим, широко знаним письменником і молодим поетом, який наполегливо шукав нових шляхів розвитку українського мистецтва слова, прагнув розширити ідейно-тематичні обрії української літера¬тури. Полеміка важлива тим, що в ній виразно визначилися ідейно-естетичні позиції й Миколи Вороного, й Івана Франка.
Микола Вороний у 1901-му році в «Літературно-науковому віснику» опублікував відкритий лист-звернення до українських письменників, у якому повідомляв про те, що він хоче упорядкувати й видати літературний альманах нового типу, складений із творів, які б відзначалися високими естетичними достоїнствами і певною мірою наближалися «до нових течій і напрямів сучасних європейських літератур». Він бажав, щоб то були твори «хоч з маленькою ціною оригінальності, з незалежною вільною ідеєю, з сучасним змістом... де було б хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємничістю». М. Вороний вважав неприйнятними для свого альманаху примітивні побутово-етнографічні та натуралістичні, спрощено тенденційні твори.
Ознайомившись з листом молодого літератора, Іван Франко відразу відповів йому, але не у формі звичайного листа, а віршами, у формі ліричного послання, яке він додав до поеми «Лісова ідилія» під девізом: «Посвята Миколі Вороному». У проголошених Вороним принципах добору матеріалів для альманаху (названого потім «З-над хмар і з долин») І. Франко побачив явні прикмети ідеалістичної естетики і тому свою «Посвяту» розпочав докірливими словами: «Миколо, мій друзяко давній, Ідеалісте непоправний!» А далі Франко стислими й влучними віршованими рядками перефразовує заклики Вороного: «Півень давайте нам, поети, Без тенденційної прикмети, без соціального змаган¬ня, Без усесвітнього страждання, Без нарікання над юрбою, Без гучних покликів до бою...» Ідейно-естетичним настановам Вороного Франко рішуче протиставив своє знамените поетичне кредо: «Ні, друже мій, не та година! Сучасна пісня - не перина, Не госпітальнеє лежання, Вона вся пристрасть і бажання, І вся огг>нт> і вся тпитіпгя. Лея бопотьба і вся лооога...»
Та на цьому полеміка між друзями-поетами не скінчилася. М.Вороний до альманаху «З-над хмар і з долин» на самому початку вмістив Франкову полемічну «Посвяту», але водночас подав і своє віршоване послання «Іванові Франкові. Відповідь на його Посланіє». Вороний вирішив спростувати критичні зауваження свого наставника і порадника, звертаючись до нього з пошаною: «Ні, мій учителю і друже. Про мене - все це не байдуже». Він визнає обов'язок поета не ухилятися від участі в суспільній боротьбі: «О ні! Я, взявши в руки зброю, Іду за генієм до бою. Рубаюсь з ворогом, співаю, в піснях до бою закликаю...» Вороний щиро прагнув збагнути суперечності своєї епохи, не відставати від сучасного йому життя: «Моя девіза - йти за віком і бути цілим чоловіком!» (Зауважимо принагідно, що назва альманаху Вороного «З-над хмар і з долин» становить собою ту ж стилістичну фігуру-антитезу і має таку ж діалектичну есте¬тично-пізнавальну сутність, що й назва збірки поезій І. Франка «З вершин і низин»).
Слід сказати, одначе, що дружня полеміка між І. Франком і М. Вороним не згладила розбіжностей у їхніх ідейно-естетичних концепціях, а також і в суспільно-політичних переконаннях. Відмінності в їхніх поглядах залишались і надалі, однак неприязні й ворожнечі не було.
Поетична творчість М. Вороного виразно відбиває ті суперечності, які мали глибоке коріння в його літературно-теоретичних та естетичних судженнях. Як і в критичних статтях та листах, так і в поезіях Вороного громадянські патріотичні мотиви поєднувались з культом краси, яку, проте, не можна ототожнювати з категорією так званої «чистої краси». Це добре видно на прикладі ліричного монологу «Краса». Твір являє собою звертання промовця до уявного друга-митця, якому він з'ясовує суть і значення краси в житті людини. Глибоке відчуття і розуміння краси - найбільше багатство душі, джерело натхнення й життєвої енергії, що «вершить найбільші чудеса». Тому так натхненно оспівує красу ліричний герой твору. Але завершує свій монолог цей адоратор (поклонник) краси риторичним окликом патріотичного змісту: «Мій друже, я красу люблю... Як рідну Україну!»
Соціологічна критика ще в дореволюційні роки і після жовтневого перевороту (С. Єфремов, О. Дорошкевич) на основі висловлювань Вороного про значення краси в житті й літературі робила категоричні висновки про належність поета до табору модерністів. Більше того, йому приписували роль лідера українського модернізму, а його лист до українських письменників у справі альманаху «З-над хмар і долин» називали маніфестом модернізму. Звичайно, у творах Вороного легко знайти заклики, які перегукуються з думками і настроями західноєвропейських модерністів, а проте бачити в поетичній спадщині Вороного самі лише модерністичні мотиви було б і необ'єктивно, і несправедливо. І в літературно-критичних виступах, і в поезії він сміливо відходив від вузьких модерністських настанов і єднався з реалістичними і неоромантичними напрямами в літературі, ставав на демократичні суспільні позиції. Про такі ідейно-естетичні основи творчості Вороного свідчить не лише громадянська, особливо патріотична лірика, а й пейзажі та інтимні ліричні етюди й роздуми.
Микола Вороний уникав традиційного сільського пейзажу та буденних побутових сцен, характерних для народницької побутово-етнографічної поезії XIX ст. Його не приваблювало, як він каже, «життя брудне, життя нікчемне», - романтична уява Вороного злітала до небес, і він з пафосом проголошував: «Душа бажає скинуть пута, Що в них здавен вона закута, Бажає ширшого простору - Схопитись і злетіти вгору...» Поет милується хмарами в неосяжнім просторі, в його уяві вони одухотворюються, олюднюються, стають образами-символами: виражають прагнення до омріяного щастя, до «вільної волі» («Хмарка», «Хмари-сестри»). Небесним просторам, зоряним світам, їхній красі й величі присвячений цілий цикл поезій «Ad astram» («До зірок»).
Водночас із стихією небес поетичну уяву Вороного збуджува¬ла стихія моря. «Чолом тобі, синє, піирокеє море», - з почуттям пієтету звертається ліричний герой у першому рядку послання «До моря». Але твір тільки починається безпосередньою душев¬ною розмовою з морем, а завершується розгорненим образним паралелізмом - зіставленням моря і душі співця - ліричного героя. Море - не мертвий безмежний простір, це могутня сила, якій не страшні ні грім, ні хмари. Воно таємниче, чарівне, навіть бунтівниче. «Така ж і душа у співця», - твердить лірич¬ний герой.
Читаючи твір М. Вороного «До моря», несамохіть згадуєш про послання Пушкіна «К морю». Пушкін написав його 1824 року, від'їжджаючи з Одеси в село Михайловське у вигнання. Звертання Пушкіна і Вороного до моря становить вдячну тему для так званого типологічного аналізу. Справді, це твори спорід¬нені, однотипні. їх зближує не тільки однаковий заголовок вони мають подібні автобіографічні витоки, імпульсом для їх створення послужили яскраві, сильні враження від моря. І перший, і другий побачили й відчули велич і силу «вільної стихії», обидва вони висловлюють своє захоплення його «гордою красою», оспівують його.
Типологічний аналіз, на відміну від порівняльно-компаративістського, не вимагає неодмінно знаходити впливи і запозичення. Та їх і немає у посланні «До моря» М. Вороного. Твір Воро¬ного не є наслідуванням твору російського поета - це оригіналь¬не, власне бачення і сприйняття величного явища природи. Пушкін із жалем, із гіркою скорботою прощався з морем: «Про¬щай, свободная стихия...» А М. Вороний вітає море, співає йому «величний псалом» і виголошує урочисті слова: «І ось з тобою душею зливаюсь». (До речі, твір Вороного справді написаний посеред моря на палубі пароплава під час подорожі до Нового Афона в 1901 році).
Прагнення М. Вороного «іти за віком» породжувало в творчості пошуки, намагання збагнути й відбити в поезії типові явища своєї епохи - страхітливі примари-витвори індустріальних міст. На цій основі з'явився його ліричний етюд «Старе місто» і цілий цикл «Співи старого міста», перейнятий гнітючими настро¬ями. У ліричному малюнку-етюді «Старе місто» поет створив ши¬року панораму промислового осередку, над будівлями якого пли¬вуть монотонні сірі тумани - «У млі потопають доми, димарі...» Важкі міські тумани - це та неприродна атмосфера, яка «давить і тисне», пригноблює душу людини. На тлі міських димів і туманів постає силует могутнього робітника. Це головний образ твору. Постать робітника в зображенні Вороного зовсім не модерні-стична, вона позначена традиціями романтизму, має виразний національний колорит. Своїм зовнішнім виглядом робітник схожий на давнього легендарного козака:
Чуб довгий послався йому на жупан І хвилями вус розпустився... Стоїть, поглядає, мов сич, дідуган, Чолом похилився.
Щось ніби знайоме в тім образі є -Завзяте, міцне, бунтівниче... Щось інше на вигляд, а рідне, своє... Лице робітниче!
Потворні картини міста й гнітючі переживання людини серед його мурів сповнюють тексти й інших ліричних етюдів і роздумів із циклу «Співи старого міста», які мають заголовки «Звір», «Намисто»,«Тіні».
Велику частину поетичної спадщини Вороного становлять патріотичні твори, що увійшли до циклу «З хвиль боротьби». Серед них знаходимо жанрову форму так званого ліричного заклику - прямого звертання до сучасників: «Краю мій рідний!», «За Україну!», «Коли ти любиш рідний край...» У цьому ж циклі маємо й більші за обсягом віршовані твори - поеми «Євшан-зілля» та «Привид».
Тему й сюжет поеми «Євшан-зілля» Вороному навіяв «Галиць¬ко-волинський літопис» (за Лаврентіївським списком), у якому збереглась, напевне фольклорна за походженням, легенда про чарівну силу степового зілля євшан (полин). Галицький літо¬писець, виголошуючи похвалу князеві Романові, володареві Галича, порівняв його з рідним дідом, славним київським кня¬зем Володимиром Мономахом. У похвалу князям майстер русь¬кого літописання вмонтував коротке героїчне оповідання про те, як Мономах розбив половців і вигнав їх за Дін. Менший половецький хан Отрок утік аж в Абхазію, а старший наща¬док великого хана Сирчан переховувавсь у степах за Доном. А коли помер грізний супротивник половецьких ханів - князь Мономах, тоді Сирчан послав свого співця Оря до Отрока, щоб співець піснями або зіллям розбудив у душі вигнанця почуття туги за рідним краєм і повернув його в землю Половецьку. Од¬нак пісні не схвилювали Отрока, і, тільки понюхавши зілля євшан, юнак згадав свою батьківщину й вирішив повернутись у рідну землю.
Микола Вороний не просто переказав віршами літописну легенду, а надав їй українського побутово-історичного колориту. У поемі Вороного немає половецьких імен Сирчана, Оря та Отрока і основні події відбуваються не в Абхазії, а в Києві - столиці давньоруської держави. Після вступного ліричного заспіву-розмірковування про особливості літописного оповідання, «що зворушує у серці Найсвятіші почування», сюжет поеми відразу починається лаконічним, відмінним од літописного авторсь¬ким повідомленням: «Жив у Києві в неволі ханський син, ма¬лий хлопчина...» Володимир Мономах узяв його в полон під час походу на половців. У полоні хлопцеві-половцю жилося привільно, він став забувати рідний степ і звикати до інших обставин життя і до чужих звичаїв. А старий половецький хан тужив за улюбленим сином і послав у Київ гудця (співця), звелів йому знайти ханського сина, заспівати хлопцеві рідних половецьких пісень. «А як все те не поможе, Дай йому євпіана-зілля...» - сказав батько невільника. Співець таємно пробрався у Київ, до княжого двору. Спочатку він співав героїчні й ніжні колискові пісні половецькі, нарешті дав понюхати чарівне зілля. І тоді юнак стрепенувся, пригадав «Рідний степ - широкий, вільний...» і промовив:
Краще в ріднімкраї милім Полягти кістьми, сконати, Ніж в землі чужій, ворожій В славі й шані пробувати!
Це майже дослівний віршований переклад літописних рядків, які виражають ідейний зміст легенди про чарівне зілля. До літописної ідейної сентенції автор поеми додав від себе кілька риторичних звертань і запитань: «Україно! Мамо люба! Чи не те ж з тобою сталось, Чи синів твоїх багато на степах твоїх зосталось?»
Поема «Євшан-зілля» - твір ліро-епічної структури, сповнений інтонаціями і стилістичними фігурами, спорідненими з поетичними засобами народних пісень і легенд. Говорячи про подо¬рож половецького гудця до Києва, поет скористався усталеною фольклорною формулою: «І пішов гудець в дорогу. Йде він три дні і три ночі...» 3 народнопоетичних джерел вочевидь походять і образи, які потрапили у твір Вороного у вигляді ремінісценцій із «Слова о полку Ігоревім». Половецький хан звертається до сво¬го співця: «Слухай, старче, ти шугаєш Ясним соколом у хмарах, Сірим вовком в полі скачеш, Розумієшся на чарах».
Віршовий розмір рядків поеми «Євшан-зілля» - чіткий, динамічний чотиристопний хорей. Ритмічна і стилістична організація тексту надає розповіді про історичні події легкого, якогось таємничого, романтичного звучання. Хореїчний віршовий розмір і романтичне стилістичне забарвлення тексту не були новиною в українській поезії XIX - початку XX століття. Безпосередньо попередницею поеми Вороного «Євшан-зілля» в галузі українського віршування є підстави вважати поему Лесі Українки «Давня казка». У творі Лесі Українки маємо таку ж ритміку - той же чотиристопний хорей, таку ж побудову строф і подібне римування. Крім того, подібність між поемами Лесі Українки і Вороного не обмежується особливостями віршової форми. В обох поемах центральним образом виступає постать народного співця, обом творам властиві яскраві риси романтизму. Ми не маємо прямих доказів того, що М. Вороний скористався творчим досвідом Лесі Українки, але він напевне читав поему «Давня казка» до того, як написав «Євшан-зілля». Поема Лесі Українки вперше надрукована 1896 року в журналі «Життє і слово», в редакції якого тоді працював Вороний. «Євшан-зілля» Вороний створив на три роки пізніше - 1899 р. Отже, провести типологічну паралель, зіставити ці твори, без сумніву, доцільно.
Тоді ж, коли Вороний написав поему-легенду «Євшан-зілля», над літописним оповіданням про половецького співця Оря і чарівне зілля євшан працював Іван Франко, його уяву теж полонила легендарна постать співця-чарівника, самовідданого патріота. Спочатку твір Франка теж називався «Євшан-зілля», але тоді, в 1899 році, Франко написав лише половину поеми, а завершив її тільки 1914 року. В наступному році він опублікував твір під іншим заголовком - «Ор і Сирчан». Сюжет Франкової поеми загалом не відхиляється від розвитку подій у літописному оповіданні: менший син половецького хана Отрок не потрапив у полон до Володимира Мономаха-і не жив у Києві. Згідно з літописним повідомленням, у творі Івана Франка йдеться про те, що ханенко (нащадок старого хана) утік на Кавказ і жив у Абхазії. Франко деталізував літописну розповідь, вніс у текст свого твору чимало побутових подробиць та діалогів між дійовими особами. Текст поеми Франка вийшов набагато довший, ніж у Вороного, і в той же час Франко не досяг такої композиційної стрункості й ритмічної чіткості, легкості і ясності віршових рядків, що влас¬тиві творові Вороного.
Серед поезій Вороного патріотичної тематики поряд з історичною поемою-легендою «Євшан-зілля» слід поставити поему «Привид». За жанровими ознаками цей різновид поеми можна назвати поемою-видінням (термін «поема-видіння» у теорію поезії ввів М. Рильський, назвавши так свій ліро-епічний твір «Жага»). Стомлений працею, цілоденними клопотами, оповідач поеми «Привид» ліг відпочити і втупив свій зір у портрет на стіні. З портрета пильно й докірливо дивився на ньрго Шевченко. І героєві твору здалося, що в місячнім світлі - «Стоїть він, живий, наш великий поет!» Шевченко розмовляє з героєм, докоряє йому і його сучасникам за те, що вони забули, занедбали Україну. Відповідаючи на докори, герой поеми виголошує наснажені патріотичними почуттями урочисті слова: «Мій батьку Тарасе, люблю я Вкраїну...» Зрозуміло, що урочисті запевнення героя твору про те, що він готовий віддати всі сили й здоров'я за щастя рідної країни, цілком імпонували почуттям і переконанням автора поеми.
Крім оригінальних поезій, чимале місце у спадщині Вороного посідають майстерно виконані поетичні переклади. Вороний перекладав російських класиків О. Пушкіна, М. Некрасова, І. Тургенева й інших, а також французьких, німецьких, польських, італійських поетів. Широку популярність здобули переклади Вороного широко знаних у світі революційних пісень -«Інтернаціоналу», «Марсельєзи» і «Варшав'янки».
Було кілька перекладів «Інтернаціоналу» Е. Потьє на українську мову, найдосконалішим серед них був визнаний переклад М. Вороного. Певний час саме в його інтерпретації «Інтернаціонал» виконувався як партійний і державний гімн. Вислов¬люючи глибоку пошану до української мови, В. Маяковський у ліричному монолозі «Долг Украине» процитував рядки приспіву із «Інтернаціоналу», які належать перу М. Вороного: «Чуєш, сурми заграли, час розплати настав...»
Твори М. Вороного у 20-х роках були дуже популярні. Тепер у незалежній Українській державі вони входять до золотого фонду нашої літератури.
(Дивослово. - 1994. - № 12. - С 5-8).