Раїса Мовчан
ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО
Роздвоєна душа митця
Відомий американський актор і режисер Чарлі Чаплін сказав про нього: «Слов'янство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця, мислителя і поета - Олександра Довженка»1.
Він творив у час таких майстрів екрана, як Ейзенштейн, Пудовкін, Александров, Ромм. Разом із ними відкривав шлях новому кіномистецтву не лише на рідній землі, а й у широкий світ. Фільми О. Довженка «Звенигора», «Арсенал», «Земля» в 30-х роках із великим успіхом демонструвалися в Англії, Голландії, Бельгії, Франції, Південній Америці, Канаді, США, Греції, Туреччині.
1958 року на підсумковому кінофестивалі Всесвітньої виставки в Брюсселі серед 12 найкращих фільмів «усіх часів і народів» було названо його «Землю». І до сьогодні цей фільм не втратив своєї дивовижної мистецької досконалості й естетичної сили. Хоча можна спостерігати і парадокс: чим далі віддалятимемося від часу його створення, тим більшою притягальною енергією він впливатиме на нас. Дехто вважає, що сучасники «не доросли» до розуміння О. Довженка, що справжнє його пізнання ще по¬переду. Але його не можна сприймати «масово», його ніколи не будуть розуміти глибоко в с і, як і фільми А. Тарковського чи Ф. Фелліні. Його мистецтво, попри всі зовнішні ідеологічні нашарування, - зразок вишуканої, елітарної культури. Такий наш Довженко...
А з'явився він на світ 10 вересня 1894 р. у с Сосниці, на його околиці, що називалася В'юнище, на Чернігівщині в родині неписьменних селян. Батьки мали аж 14 дітей, із яких вижило тільки двоє — Сашко і Поліна, яка в майбутньому стала лікарем.
Велика дружня родина майже ніколи не вилазила із злиднів, але тим особливо не журилась. «Основна риса характеру нашої сім'ї, - напише пізніше О. Довженко, - насміхались над усім і в першу чергу один над одним і над самими собою. Ми... сміялись у добрі і в горі, сміялись над владою, над Богом і над чортом... Дід, батько, мати, брати і сестри»1.
У Сосниці створено меморіальний музей митця. На подвір'ї ко¬лишньої садиби скульптура стрункого замисленого хлопчини -юного Сашка. Звідси вирушив він у великий світ мистецтва.
Спочатку його стежина вела в місцеві школи (початкову, вищу початкову). Вчився добре, багато читав, аж мати часом сварила. Як писав у «Автобіографії», в дитинстві «був дуже мрійли¬вим хлопчиком. Мрійливість і уява були такими сильними, що іноді життя, здавалось, існувало в двох аспектах, які змагалися між собою, - реальному і уявному, що, проте, здавався нібито здійсненним»2.
З 1911 р. вчиться у Глухівському учительському інституті, займається самоосвітою, потай читає заборонену українську літературу... Його з радістю чекали вдома на канікули: прибирали, варили смачний обід, пекли пироги з яблуками. Мама з цього приводу вдягала святкове вбрання - Сашка-бо любила найбільше з усіх. Та його не можна було не любити, бо був ніжний, акуратний, працьовитий, завжди усміхнений і добрий. Умів розмовляти з людьми. Під час таких приїздів сходилися до Довженків у садок сусіди, розмови, бувало, продовжувалися до ранку. Про це згадує сестра письменника.
Стежина Довженка до кіномистецтва була довгою. Де тільки не побував і що тільки не перепробував, аж поки не знайшов се¬бе, нарешті, в кіно...
Після закінчення інституту вчителює в Житомирі, Києві. Викладає фізику, географію, природознавство, історію, навіть гімнастику. Мріє про університетську освіту, про академію мистецтв, бо вже відчув потяг до малярства... Нарешті 1917 р. вступив до Київського комерційного інституту на економіч¬ний факультет.
Революційні події в Україні захоплюють і його, він вірить у національне визволення рідного народу, пробує докласти і власних зусиль для довгожданої свободи. Стає вояком УНР, служить у петлюрівській армії. Нещодавно розсекречені документи з архівів ЦК ВКП(б) засвідчують, що органи ЧК у 1919 р. за антибільшовицьку діяльність засудили Довженка до ув'язнення в концентраційному таборі. Але про нього потурбувалася партія боротьбистів (донедавна УПСР - Українська партія соціалістівреволюціонерів, або есерів). 1920 року він разом із В. Елланом-Блакитним (лідером боротьбистів) приєднався до КП(б)У, з якої під час однієї з політчисток був виключений. Працює лектором при штабі Червоної дивізії. В Житомирі завідує партшколою, бере участь у підпільній боротьбі проти білополяків. У Києві працює секретарем губернського відділу наросвіти, комісаром Українського державного театру ім. Т. Шевченка.
Хто знає, скільки ще продовжувалась би ця партійна і громадська діяльність О. Довженка, аби 1921 р. його не послали за кордон на дипломатичну службу. Старовинна європейська Варшава, вишуканий Париж, похмурий і загадковий Лондон...
У 1922-1923 pp. живе в Берліні, обіймає посаду секретаря генерального консульства УСРР у Німеччині, але найголовніше -приватно вчиться в майстерні відомого в Європі художника Віллі Еккеля. Часто відвідує виставки і музеї, слухає лекції в Берлінській академічній вищій школі образотворчого мистецтва. Безперечно, все це мало велике значення для формування світогляду майбутнього кінорежисера і письменника, яким він увійшов до історії світового мистецтва.
1923 року повертається в Україну, до Харкова. Дуже скоро в мистецьких колах стає відомим художником-ілюстратором, автором політичних карикатур, які друкував у газеті «Вісті ВУЦВК» під псевдонімом Сашко. То був його заробіток, а у віль¬ний час малював зовсім інше, навіть улаштував собі вдома не¬велику майстерню, бо потай мріяв «виробитися на хорошого художника». Він шукає себе, але поки що не знаходить. Відвідує засідання «Гарту», невдовзі стає одним із членів найпрогресивні-шої на той час літературної організації письменників ВАПЛІТЕ. Йому імпонує ідейно-естетична позиція її лідера М. Хвильового: вільний, самостійний шлях українського мистецтва, орієнтація на кращі здобутки світової культури, а не російської. Такі по¬гляди О. Довженка викладені в його статті «До проблеми образо¬творчого мистецтва», яка була надрукована в першому збірнику ВАПЛІТЕ в 1926 р. Звичайно ж, вона була розцінена як контр¬революційна і шкідлива, а тому ідеологічною владою заборонена до вжитку, як і все, що видавалося ваплітянами.
Той переломний у житті О. Довженка 1926 рік! Він опиняється в Одесі. Це місто в ті роки було колискою українського кіномистецтва, що тільки-но народжувалося. Там, на Одеській кінофабриці, знімалися А. Бучма, М. Заньковецька, І. Замичковський, М. Надемський та ін. Десята муза притягала до себе багатьох літераторів: М. Бажана, В. Сосюру, Д. Загула, Г. Епіка, В. Маяковського, І. Бабеля.
Ю. Яновський, тоді головний редактор «Одеського Голлівуду», залучає до роботи і О. Довженка. Він найперший відчув і зрозумів, що саме кіно - природна стихія цього романтичного шукача мистецьких скарбів. У новелі «Історія майстра» так напише про це: «Довженко знайшов те, чого він шукав і чого не дала йому ані берлінська наука, ані перо журналіста. Він знайшов полотно, на якому постаті й образи, покладені пензлем, рухаються, живуть, ненавидять і кохають. Його прямування довело його до правдивих шляхів і до живих обріїв...»!
Уже 1926 р. Довженко створив за своїми сценаріями перші фільми: короткометражні комедії «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання». Звісно, то були ще учнівські роботи. Лише наступна стрічка «Сумка дипкур'єра» (1927) засвідчила про цеабиякі мистецькі здібності режисера.
1928 року з'явився фільм «Звенигора», який приніс Довженкові світове визнання і славу, хоч у колі співвітчизників цей фільм було зустрінуто неоднозначно. У ньому гармонійно поєднався глибокий філософський епос про долю народу і потужний ліричний струмінь. Цей фільм, власне, і породив українське поетичне кіномистецтво, успішно обійшовши екрани багатьох країн світу: Голландії, Бельгії, Франції, Англії, Америки, Греції та багатьох інших. На нього звернула зацікавлену увагу тодішня зарубіжна мистецька громадськість.
Наступний фільм «Арсенал» було створено вже на Київській кіностудії, куди 1929 р. перебрався О. Довженко. Нині вона носить його ім'я, там діє музей, щороку квітне яблуневий сад, посаджений його руками...
«Арсенал» зроблено за власним сценарієм режисера, так буде тепер і надалі. Відразу написав кіноповість «Арсенал» - у Довженкові заговорив письменник. У її основі, як і у фільмі, -повстання на київському заводі «Арсенал» проти Центральної Ради. Образ головного героя Тимоша символізував незнищен-ність робітничого класу, але водночас і незнищенність саме укра¬їнського робітника.
Світову славу О. Довженкові приніс його останній німий фільм «Земля» (1930). В цей час він одружується з актрисою Юлією Солнцевою. Вони роблять турне по Європі: в Берліні, Парижі, Лондоні, Празі демонструються «Звенигора», «Арсенал», «Земля» , відбуваються численні зустрічі з журналістами, кіномитця-ми, доповіді про нове мистецтво, задушевні розмови з Г. Уелсом, А. Барбюсом, Р. Ролланом. Усе це дещо заспокоює Довженка. Справа в тому, що апогей творчості митця - його «Земля» - по-іншому сприйняли в Москві, тріумф цього геніального фільму Довженка там був короткочасним. Партійними ортодоксами його потрактовано як націоналістичний, шкідливий перевагою біологічного над соціальним, відсутністю чітких класових характеристик. Задля збереження свого творчого кредо митець мусив робити відповідні висновки...
З великими зусиллями створює свій перший звуковий фільм «Іван», який з'явився на екранах у 1932 р. Хоч це і був фільм на актуальну тоді тему індустріалізації, але автор цим не здобув прихильності партійних наглядачів за мистецтвом.
1933 рік. На Україні голод, насувається хвиля масових репресій. Та революція, в яку так фанатично повірило багато митців, несподівано принесла гіркі наслідки. О. Довженко перебирається до Москви. Але тут він не знайшов спокою для душі, лише непевність, розгубленість. Він тікає ще далі - на Далекий Схід. Там збирає матеріал для майбутнього свого фільму: знайомиться із Сахаліном, тайгою, рікою Амур. Наслідком цієї романтичної подорожі став у 1935 р. фільм «Аероград». У ньому порушено знову актуальну на той час тему збереження непорушності кордонів СРСР. Г. Костюк, український літературознавець і критик, перебуваючи на засланні у Воркуті, подивиться його і ось які спогади залишить: «Збентежено покидав я залю після перегляду фільму. Тут було все: і талановите схоплення краси й безмежності далекосхідних просторів СРСР, і залізні колони прикордонних частин, і грізні постаті їх командирів, і надлюдська слухняність бійців, і пильність розвідників НКВД, і могутність аеродромів, і безстрашність радянських ескадриль, що патрулюють у підхмарних висотах над Тихим океаном недоторканність СРСР. Одне слово, було все, що потребувала урядова пропаганда, але не було тільки відомого мені автора "Землі" й "Івана", не було великого мистця, не було живих, психологічно складних, але завжди хвилюючих довженківських героїв. Я виходив із сумним настроєм. У мене було почуття, що я був на похоронах великого нашого "поета кіно"»і.
Отже, мета була досягнута - Довженко остаточно потрапляє в «пащу дракона», якою була тоталітарна система. У 1935 році, коли багато українських митців уже були репресовані, його нагороджують орденом Леніна... Таким чином, довіру партії та уряду митець мусить виправдовувати і надалі.
Він давно вже виношує плани постановки фільму «Тарас Бульба», але одержує нове соціально актуальне замовлення -створення фільму про «українського Чалая». На Київській кіностудії у 1939 р. з'являється фільм О. Довженка за його ж сценарієм «Щорс» - про червоноармійського комдива, який мужньо загинув у боях з армією УНР. Виконанням замовлення «на горі» були задоволені. Довженка залучають до важливих комісій і де¬легацій, відправляють на Західну Україну знімати кінохроніку «Звільнення» - все це свідчить про офіційну реабілітацію митця від небезпечних «ярликів» націоналіста.
Водночас він перебуває в полоні власних творчих інтересів, пов'язаних із «Тарасом Бульбою». На основі скрупульозного вивчення історичних матеріалів, архівних джерел пише сценарій майбутнього фільму, поставити який йому так і не судилося.
З початком війни О. Довженко разом із Київською кіностудією, якою тоді керував, потрапляє до Уфи, невдовзі до Ашхаба¬да. Надто болісно сприймаючи фашистську окупацію України, добровольцем іде на фронт як кореспондент газети «Красная армия». В політуправлінні Південно-Західного фронту йому присвоюють звання полковника. Бере участь у визволенні Харкова і Києва...
Цей період - переломний у творчій долі митця, хоча й не є несподіваним. Повноцінно реалізовувати себе як кінорежисер Довженко останнім часом уже не міг. У ньому інтенсивно розви¬вається письменник - з'являється низка публіцистичних ста¬тей, у фронтових газетах друкуються його оповідання «Незабутнє», «На колючому дроті», «Мати», «Воля до життя», «Ніч перед боєм», «Тризна», «Федорченко», «Перемога». Створює п'єсу «Потомки запорожців», веде «Щоденник», який є своєрідною сповіддю Художника, починає писати кіноповість «Зачарована Десна». Знімає хіба що документальні фільми «Битва за нашу Радянську Україну» (1943), який дублюється 26 мовами світу, «Перемога на Правобережній Україні» (1944).
1943 року Довженко завершує кіноповість «Україна в огні», яку Сталін заборонив друкувати і ставити за нею фільм. То був надто великий удар для митця, але «мовчки впасти і вмерти» він не хотів. Натомість створює «Повість полум'яних літ», яку в 1961 р. екранізує режисер Ю. Солнцева. То був своєрідний другий варіант «України в огні», в якому, щоб не дратувати можновладців, нею знято всі «гострі кути».
У післявоєнний час Довженкові не дозволено повертатись в Україну, до останніх своїх днів він живе тільки в Москві. Працює членом редколегії сценарної студії, членом художньої ради на Мосфільмі, викладає у ВДІКу, читає лекції на режисерських курсах. 1948 року пише п'єсу «Життя в цвіту», за якою невдовзі знімає красивий, ідеологічно правильний, але неправдивий в своїй основі фільм «Мічурін». 1949 року за нього навіть одержить Державну премію, яка означала офіційну реабілітацію Довженка після «України в огні».
Його магнітом тягнуло в Україну, насильницька ізоляція від рідного народу ставала дедалі нестерпнішою. Тому з таким романтичним піднесенням, притаманним тільки для нього, узявся працювати над новим кіносценарієм і кіноповістю «Поема про море» - йому випала можливість виїхати у довготривале творче відрядження на будівництво Каховської ГЕС. Там навіть розпочалися зйомки майбутнього фільму. Водночас добивався дозволу ставити його на Київській кіностудії. Це був би черговий «офіційний» фільм О. Довженка. 1958 р. Юлія Солнцева його завершить, і в 1959 р. митцеві посмертно буде присуджена Ленінська премія. По закінченні цієї роботи мріяв «відійти від своїх старих принципів» і поставити нарешті «Тараса Бульбу» за М. Гоголем. Ще хотів написати роман «Золоті ворота», повість «Загибель богів», кінокомедію «Цар» і багато-багато всього...
29 листопада 1954 р. О. Довженко записав у щоденнику: «Трудно жити й творити без щастя. Я стомлений, знесилений душевно вкрай»!. Позаду в нього було надзвичайно важке життя. Спочатку воно проходило в пошуках себе, а потім у постійному виборюванні свого місця під сонцем ціною непоправних утрат творчої свободи, власного голосу. Велике неспокійне серце Художника дедалі більше не витримувало розлуки з Україною, постійних цькувань з боку недругів, тиску чиновництва, не витримувало дисгармонії, жорстокості й абсурдності світу. «Боли, моє серце. Не втихай ні вдень, ні вночі. Замуч мене. Страшно мені жити» - це один із останніх записів Довженка в щоденнику. І серце зупинилося.
Сталося це 25 листопада 1956 року, далеко від України, в Москві.
Особливості світобачення. Трагізм творчої долі
Із дитинства був неперевершеним мрійником і фантазером. І зрілим уже майстром, як писав Остап Вишня, «завжди він говорив не про те, що було, і не про те, що є, а про те, що колись буде».
Мріяв усю землю перетворити в розкішний квітучий сад. Для початку посадив фруктові сади на Київській кіностудії і на Мосфільмі...
Його називали «живим акумулятором ідей». Умів розповіддю захопити слухачів, був надзвичайно артистичною натурою. Юрій Яновський порівнював голос Довженка із фанфарами. Подібні зовнішні прояви характеру митця були закономірно пов'язані із його внутрішнім світом.
Його все цікавило довкола, всі галузі людської діяльності. Скрізь бажав втрутитися. Це засвідчує широту йогр світогляду.
Мав пристрасть усе перебудовувати і змінювати. Довгі роки виношував план архітектурної забудови і реставрації Києва, створив цілий проект архітектурного оформлення Дніпра, мріяв про будівництво на його берегах сіл нового типу, а під столицею хотів створити село-музей, до якого були б перенесені хати з усіх регіонів України. Задовго до польоту Ю. Гагаріна в космос на письменницькому з'їзді ділився своїми роздумами про підкорення людиною космосу. Його цікавили проблеми садівництва і освоєння тайги. Він проектував пам'ятники і монументи видатним діячам українського народу. І постійно бідкався, що не він вирішує всі ці важливі справи...
Перебуваючи в полоні фантазій і надзвичайних ідей, прозірливо бачив і відчував недоліки суспільного устрою. Глибоко це переживав, ніби відчуваючи і власну провину. Цими роздумами рясніє його щоденник. Ось один із останніх записів: «Я поспішав кудись ціле своє життя. Все поспішав, все турбувався, що мо' кудись не встигну, чогось не дороблю, що мало і не так неначе все навколо, неначе все не так, що геть все чисто можна краще. І так здивований назавжди отсім своїм несамовитим баченням речей, я й досі думаю, що будь я Богом, я переробив би цілий світ, створивши його кращим, куди б не глянуло моє всевидюще сердите око. Се дуже просто. Так здавалося мені багато років».
Він був дитям своєї незвичайної епохи. Ідея змінити світ, зробити його кращим, очистити і заквітчати стала провідним пафосом усіх творів Довженка, фільмів і кіноповістей.
І людину майбутнього хотів бачити кращою, добрішою, чеснішою, благороднішою. Недарма багато його героїв схожі на богів. Згадаймо діда Семена і батька із «Зачарованої Десни», Івана Кравчину, Івана Орлюка, Василя Трубенка, Тимоша - це справжні богатирі, мужні, сміливі, горді, чисті душею. Довженко оспівує людину - борця і трударя. Такі риси були не надумані ним. Вони випливали із особливостей сприймання довколишнього світу, який завжди видавався йому кращим, аніж був насправді. Він сприймав у першу чергу світлі його риси, умів «бачити зорі в ка¬люжах». Колись у дитинстві, як згадує сестра, любив цілувати порепані мамині руки, особливо коли приїздив після розлуки: «Ми, малі, сміялися й говорили: "Не цілуй мамині руки, вони в землі!" А він сміється і каже: "Руки трудящі - руки красиві"».
Як бачимо, Олександр Довженко за типом світобачення романтик. Очікуване, бажане, витворене уявою бачиться йому як існуюче, реальне.
Така світоглядна позиція була співзвучною цілій плеяді митців-фанатиків, які щиро повірили в оновлюючу, очищаючу силу нового ладу. Перемога більшовиків підживлювала віру в щасливе комуністичне майбуття. Передчуття катастрофи, глибокої прірви, в яку котилося суспільство, до Довженка прийде пізніше, як і до Хвильового чи Яновського. А те гірке прозріння від сну-омани стане великою внутрішньою суперечністю, трагедією.
А тим часом мистецтво втрачало свої основні функції - нести людям естетичну насолоду, бути засобом самовираження і пізнання світу - і ставало покірною служницею правлячої ідеології. Партійними вказівками нав'язувався фальшивий оптимізм і фанатична віра в гегемонію робітничого класу, партію, комунізм...
Отже, все сприяло тому, щоб Довженко, вроджений романтик, свідомо підтримував ідеї нового ладу. В той же час, як і багато його товаришів по перу, змушений був служити цим ідеям, долучити свій талант, дарований Божою ласкою, до загального оркестру. Але внутрішня вільна природа митця активно противилася цьому, вона підносила його над більшовицькими ідеями колективізації, індустріалізації тощо до глибинного осмислення вічних людських проблем у тісній сув'язі із національними. На екран чи в текст настирливо проривалася болюча правда, яка мучила його.
Так, наприклад, у «Звенигорі», цій величній епічній думі про український народ, показано панування розбрату і братовбивства. Але столітній дід, уособлення цього народу, розгублений -не знає, котрого онука захищати, - така красномовна деталь.
В «Арсеналі» оспівано героїчний пролетаріат - все ніби в руслі партійних вимог тих часів. Але звернімо увагу, з якою гіркою іронією показано втрату українцями своєї державності. Ще деталь: петлюрівець не може вбити полоненого арсенальця, брата-українця - християнські закони для нього важливіші від класових. Зате пролетар робить це досить впевнено і спокійно.
У «Землі» Довженко розгортає сюжетну дію довкола актуальної більшовицької ідеї колективізації села. Але фільм завдяки художньому генію митця виходить далеко за межі цього прямолінійного контексту. І чи не тому його так зацікавлено сприймали в багатьох країнах світу? На першому плані тут вічна, філософська проблема землі, з якою пов'язані важливі морально-етичні вартості, актуальні для всіх часів і народів.
Так само, як і заміна старого ладу, способу життя новим. А саме це так вражаюче показав у фільмі О. Довженко.
Фільм «Іван» розкриває знову ж таки актуальну на той час тему індустріалізації країни. Але на цьому «правильному» тлі бачимо справжню трагедію українського народу. Селянський син, який прийшов до міста здійснювати цю індустріалізацію, загинув. Біжить його нещасна мати, в розпуці відчиняє одні двері, другі, дванадцяті... Скрізь порожньо - нема у світі такої сили, щоб воскресила її сина. То ради чого тоді все? - це німе запитання пронизує весь фільм, відлунює болем у душі глядача.
Довженко постійно відчував внутрішній дискомфорт. Він усвідомлював величину свого таланту, який ні разу не зміг по-справжньому вільно проявитися. Влада заохочувала і підтримувала сірість, посередність, яка неспроможна самостійно розвиватися, якою легко можна керувати, спрямовувати в потрібне русло. Це бачив митець довкола і від того глибоко страждав -свідчення тому численні записи в його «Щоденнику».
Зламати такого художника, яким був О. Довженко, поставити його на коліна, примусити піти проти свого народу, зробити його творчість знаряддям антинародної пропаганди - це була жорстокіша кара, аніж згноїти на Соловках чи вислати на Колиму. Система настирливо переслідувала цю мету упродовж усього його життя.
Звичайно, О. Довженко всіляко намагався зберегти себе, алегоричними, мистецькими засобами прагнув донести людям болючу правду. Все життя його було постійним протиборством. В української художниці Алли Горської є прекрасний портрет О. Довженка: розполовинене обличчя (темне і світле), яке митець охопив руками. Цей портрет дуже точно передає трагедію великого Художника.
Довженко — прозаїк. Особливості його поетики
Олександр Довженко був кінорежисером, сценаристом, письменником, художником, публіцистом водночас, працював у різних видах мистецтва. Художні і документальні фільми, кіносценарії, кіноповісті, драми, оповідання, публіцистичні статті - ось його творчий доробок.
Але в цілому все це єдиний неповторний Довженків світ, створений мовби в один час і одним подихом. Він не мав висхідної еволюції. Все життя Художник мріяв написати «велику книгу про український народ», яку назвав би «Золоті ворота». Те, що йому вдалося створити в умовах тоталітарного режиму, можна умовно вважати такою книгою.
Довженко був на рідкість цілісною натурою. Його твори доповнюють один одного: в них постійно перегукуються теми, проблематика, ідеї, мотиви та образи.
Можемо говорити про єдину для фільмів і кіноповістей, оповідань поетику О. Довженка.
Але Довженко-прозаїк, безперечно, виростав із Довженка-кінорежисера. Починаючи з «Арсеналу», сам писав сценарії для своїх фільмів.
В українській літературі започаткував новий жанр - кіноповість (повість, написана з урахуванням специфіки кіно).
Але стосовно О. Довженка це визначення неточне. Він писав свої прозові твори, щораз думаючи про те, як вони виглядали б на екрані. Засоби кіномистецтва, його прийоми (детальна розробка діалогу, увага до кольору, монтаж окремих епізодів і картин, часом не пов'язаних між собою, переміщення часових і просторових площин) були складовою його поетики, тобто його індивідуального стилю, його художнього почерку. Як поет, він сприймав довколишній світ через художні образи. Але він сприймав його, бачив крізь операторську камеру, вихоплюючи те найяскравіше і найхарактерніше, що передавало, втілювало суть явищ, понять. Він пов'язував і компонував його, оте побачене, як режисер.
Перу митця належать такі кіноповісті: «Арсенал» (1929), «Аероград» (1934), «Щорс» (1934), «Україна в огні» (1942), «Повість полум'яних літ» (1943), «Мічурін» (1944), «Земля» (1952), «Зачарована Десна» (нап. 1942-1956), «Поема про море» (1954-1956).
Кожен із цих творів має свою специфіку. Так, «Зачарована Десна» взагалі писалася не для постановки фільму, і за всіма жанровими ознаками її правильніше було б назвати ліричною повістю. А «Україна в огні» більше нагадує кіносценарій.
Окремо варто зупинитися на трагічній історії, пов'язаній із цією кіноповістю.
На сторінках «Щоденника» є чимало записів тих часів, коли вона створювалася, і ще більше, коли була заборонена. «Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі і тоскно. І не тому тяжко, що пропало марно більше року роботи, і не тому, що возрадуються вороги і дрібні чиновники перелякаються мене і стануть зневажати. Мені важко од свідомості, що "Україна в огні" – це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика», - записав О. Довженко 26 листопада 1943 р.
У кіноповісті письменник звертається до найтрагічніших сторінок з історії Другої світової війни: її початку і відступу радянських військ на схід.
У центрі твору - так само трагічна доля хліборобської родини Лавріна Запорожця, яка уособлює долю всього українського народу, зганьбленого, розтоптаного окупантами. Чимало тут ліричних відступів, роздумів про теперішній суспільний устрій, історичну долю України, про український народ у цій страшній війні. Схвильований автор не стримувався, він сміливо відкривав вражаючу правду про палаючу в огненному кільці між двох імперій Україну. В творі не було піднесеного пафосу, оспівування тріумфального руху Червоної армії, жодного слова про «натхненника героїчних зусиль» радянського народу Сталіна. О. Довженко, нібито підкорений, зломлений митець, раптом повівся досить сміливо і несподівано. Виокремити Україну, заговорити про неї стривоженим голосом відданого сина - це була страшна крамола в ті часи.
Вже влітку 1942 р. написані перші варіанти кіноповісті. 1943 р. вона була остаточно завершена. Окремі уривки відразу ж надрукували часописи «Литература и искусство», «Знамя». Тоді ж прочитав М. Хрущов, який був при владі, в цілому схваливши і пообіцявши окриленому авторові надрукувати найближчим часом. Але вже наприкінці року «батько всіх народів» Й. Сталін висловив своє негативне ставлення до нового твору Довженка. В січні 1944 р. було скликане навіть спеціальне засідання Політбюро ЦК ВКП(б), на якому затавровано Довженка як «куркульського підспівувача», «ворожого політиці партії та інтересам українського й всього радянського народу», а твір заборонено. Тільки 1966 р. кіноповість уперше надруковано після довготривалого замовчування, щоправда, з багатьма цензурними купюрами.
За моральною розправою відбулися й організаційні заходи -Довженка виведено зі складу комітетів і редколегій, вдруге увільнено з посади художнього керівника Київської кіностудії (уперше це сталося в 1941 p.). А щоб дати йому можливість «виправитися», «покаятися» - назавжди вислано з України. Для нього це було найжорстокішим покаранням, із цього часу він постійно почуватиметься «українським ізгоєм». А цей запис у «Щоденнику», як розпачливий крик душі: «Я почуваю себе на грані катастрофи (...) так мені нестерпно важко на душі (...) Мене одцуралися всі, вся Україна. Я в повному остракізмі, тяжчому за смерть. Невже я такий страшний злочинець, що мене одцуралась Україна? Що ж я зробив таке? Яке зло? Кому? О прокляті, прокляті прикажчики, душителі, братовбивці! Ви замучили, нащо ви замучили мене? »1
Чимало думок, висловлених у кіноповісті, знаходимо і в «Щоденнику» О. Довженка.
Записи в ньому він почав робити в 1941 p., а з березня 1942 р. вони стають регулярними і тривають до останніх днів.
У них чимало задумів, планів, начерків, підготовчих матеріалів майбутніх творів, цікавих історій, почутих від інших людей. Але найцінніші ті, що стосуються душевного стану самого письменника, його власних переживань, думок із приводу тих чи інших подій, оцінка різних ситуацій. «Щоденник» розкриває невідомого Довженка, часто несподіваного і суперечливого, Довженка-людину, котрий важко страждав у цьому світі.
Водночас «Щоденник» - це й документ страшної доби тоталітаризму, який допомагає краще зрозуміти літературу цього періоду, її специфіку, драматизм долі багатьох українських митців.
Окрема сторінка творчої спадщини О. Довженка - оповідання періоду війни, які органічно вписуються в ту цілісну «книгу про український народ», безпосередньо перегукуються з кіноповістями «Україна в огні» та «Повість полум'яних літ».
У більшості цих оповідань помітні ті самі рими індивідуального стилю письменника: умовність ситуацій, контрастні сюжетні зіставлення, увага до окремих найприкметніших деталей, яскравих образів. Все це слугує не детальному зображенню, а сутності, поетичному вираженню важливого, вирішального, найхарактернішого в долях героїв, їхніх характерах і поведінці. За кількома рядками Довженкового оповідання часом більше змістового наповнення, аніж у кількатомових епопеях тих часів. Попри зовнішню пафосну декларативність, яка тут була не чим іншим, як необхідною даниною «жорстокому кесарю», письменник зумів передати страждання, трагедію українського народу в цій кровопролитній війні, змусити людей задуматися над долею своєї гнаної, але ніким не скореної нації. Варто звертати увагу на підтекст при ознайомленні з оповіданнями Довженка. Він виконує першорядну роль. І тут митець справжній - тут він ніколи не фальшивив: у своєму широкому вболіванні за Україну, за її майбутнє, у проникливому погляді на її історичне минуле, у співпереживанні за долю кожної конкретної людини.
Ось, скажімо, оповідання «На колючому дроті». Тут сходяться двоє нібито смертельних ворогів: командир партизанів Петро Чабан і колишній куркуль Максим Заброда. Але вони сини одного народу - це підкреслює деталь: пісня про чайку, яку співають полонені. Вони рівновеликі в суперечці, кожен боронить свою правду, - перед нами розкривається трагедія цілого народу.
Прикметна деталь - О. Довженка шанують, досліджують у всьому світі, не цікавлячись ідеологічним контекстом і пафосом його творів. Це лише в нас сприймання Художника засновувалося в першу чергу на цьому. Незакомплексованого читача або глядача Довженко притягає силою естетичного впливу художніх образів, мистецьким порушенням вічних, болючих проблем, які хвилюють людство споконвіку. А серед них Дов-женка-романтика цікавлять насамперед ті, які засновані на контрастах: нове і старе, добро і зло, красиве і потворне, життя і смерть, любов і ненависть.
Згадаймо кіноповість «Земля» і фільм з цією ж назвою, який приніс режисерові світову славу.
Безперечно, сюжет базується на актуальній темі тих часів — колективізації. Автор міг легко збитися на звичайну агітку. А створив величну симфонію людського буття на землі. Довженко показав землю як вічне джерело, з якого все починається, незалежно від зміни суспільного ладу. її бачимо сонячного полудня, всю встелену яблуками і грушами, і в пору цвітіння садів, і в місячну прозору ніч, на ній орють і садять, народжуються і вмирають, із неї виходять і в неї вертають. У цьому бутті гармонійно єднаються різні прояви людських переживань, емоцій.
Можна зосереджуватися на красномовній символіці твору: дід Семен - уособлення всього українського народу, Опанас -класу середняків, Василь Трубенко - це нова людина, майбутнє, Хома — куркульство, яке відживе, зникне, але тепер заважає поступу нового. Трактор — це прогрес на селі. Але тоді загальна картина буде виглядати мертвою і одноплощинною. Гармонійна викінченість твору досягається вмілим поєднанням цього символічного підтексту з метафоричними образами, окремими деталями. Так, у пейзажних картинах-епізодах природа оживає, і глядач-читач відчуває свою мало не фізичну єдність із нею. До того ж метафора у Довженка завжди несе в собі глибокий філософський зміст.
Ось похорон Василя Трубенка. «Коли несли його мимо садів, які він так любив, і мимо поля розквітлих соняшників, плоди й квіти майже торкались його чистого обличчя, і тут багато хто не міг витримать і плакав від нестерпного протиріччя й протесту» (1, 13) - ця картина говорить про те, що Василь -дитя матері-природи, її частка, відламана наглою смертю гілочка яблуні. Але життя непереможне, воно вічне, як вічна радість його відчуття, - саме це означає образ сонячного дощу, який «...ніби змив усі рештки смутку і скорботи з людей. У кожній його краплині яскріло обіцяння торжества життя» (1, 134). Ці краплі бачимо на екрані; у кіноповісті автор, над¬звичайно ліричний, емоційний, розтлумачує значення цього образу. Це сприймається ненав'язливо, бо і весь стиль оповіді наче зітканий з емоційних роз'яснень. У цьому полягає специфіка жанру кіноповісті.
Довженко любить поєднувати реалістичні сцени з умовними. Так, у «Арсеналі» портрет Тараса Шевченка раптом оживає і задуває лампадку. Письменник часто користується гіперболою, що є прикметною ознакою його романтичного стилю. В «Арсеналі» кулі не беруть Тимоша, українського робітника, бо він уособлює непереможний пролетаріат. Іван Орлюк («Повість полум'яних літ») продовжує бити ворогів, хоч і важко поранений.
У багатьох творах письменник користується прийомом зміщення різних часових площин. Згадаймо «Зачаровану Десну» -скільки разів візії малого Сашка змінювалися описами сучасності за допомогою ліричних відступів.
Але якраз ці риси поетики митця для «Землі» не характерні. Стиль викладу в ній досить м'який, плавний, без несподіваних гіперболічних поворотів, потрібних для яскравішого вираження, підкреслювання ідеї чи мотиву. Розповідь тут ведеться повільно, розмірено, як і саме життя, як і плин вічних вод Десни. Одна кар¬тина змінює іншу. Ось Василь і Наталка стоять біля перелазу. Типова розмова ніжно закоханих молодих людей. Картина змінюється іншою, теж поки що спокійною: «Він іде по дорозі крізь місячну повінь. Легкий пил під ногами. Роса на траві. Темні коні пасуться. Ось їх слід у росі. Он їх спини вилискують» (1,127), - картина вічності життя, відсутності небезпеки. Раптом тінь якась - ні, то здалося. Он він іде через городи - наступна картина. Все там росте, рухається, пахне - Довженко передає радість сприймання довколишнього світу, саме життя у найприродніших його проявах. Картина танку Василя - у ній радість відчуття повноти буття: «Ніколи ще не танцював Василь з такою насолодою й радістю. Заклавши праву руку за голову, а лівою взявшись у боки, здавалось, не ступав - линув над селом у хмарці золотавої куряви, збитої могутніми ударами ніг, і довгий курний слід клуботів за ним над тихими завулками» (1, 129). На цьому тлі - раптовий постріл і смерть, така нагла і найменш очікувана. її не хоче сприймати ні розум, ні серце. Цей образ тан¬ку Василя (тепер ми усвідомлюємо, що то прощальний танок із життям) є вираженням торжества розквітлого молодого життя. Він запам'ятовується назавжди.
Загалом, чи не основна риса стилю О. Довженка - яскравість образів, які утворюють емоційно і естетично вражаючі епізоди, картини. Саме їх рух, зміна створюють сюжет, що відіграє саме по собі лише допоміжну роль. Ці образи в основному асоціатив¬ні, вони змушують напружено пульсувати думку, викликати відповідні емоції, алюзії, можливо присутні в нашому особис¬тому сприйманні, переживанні світу. Тому вони обов'язково знаходять відгук у будь-якій душі, яка відкрита для краси і пізнання.
«Зачарована Десна»
(Зразок аналізу)
У преамбулі до кіноповісті О. Довженко причину її написання пояснює такими факторами: спогади, викликані «довгою розлу¬кою з землею батьків», і бажання «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел» (1, 36).
9 листопада 1946 р. признавався в листі до матері і сестри: «Правда, похвастатись на добре вельми вже життя я не можу. Життя моє не дуже добре, трудне і невеселе. Проте до всього привикають люди, привик і я терпіти помаленьку (...) Пишу одну повість про діда, батька, матір і про все, одне слово, наше сосницьке життя, ще коли я був маленьким, мамо, у Вас і щасли¬вим, коли дід ще казав мені: "Цить, Сашко, не плач, поїдемо на сінокіс, да накосимо сіна, да наберем ягід, да наловимо риби, да наваримо каші". Про всяке таке-от старовиння, що щезло вже, минуло давно і ніколи нікому не вернеться, як не вертаються літа, ще хочу написати. Чомусь я часто, коли не щодня, згадую про Сосницю і про вас усіх, особливо про батька і про Вас, моя рідна старенька мамо. Очевидно, тому, що й сам уже сивий, і день мій вечоріє вже, і хоч не гнеться ще спина і хожу ще рівно я, як дід Семен, оглядуватися став назад, почав визирати в холодне (чужеє) вікно: а чи не пливуть до мене в гості молоді літа десняною водою на дубах? Ні, не пливуть» (5, 326-327).
В українській літературі можна знайти чимало оповідань, повістей про «босоноге дитинство» - всі вони так схожі між собою. Але «Зачарована Десна» і до сьогодні залишається єдиним унікальним у цьому жанрі твором. У чому ж полягає її феномен? Перш ніж відповідати на це запитання, необхідно задуматися, що являє собою процес художньої творчості. Це явище настільки складне і загадкове, що ніколи вичерпно не може бути осягнуте і зрозуміле. Навіть самим письменником, який може розуміти лише зовнішні спонуки написання твору і навіть не підозрювати про спонуки внутрішні - підсвідомі. А вони в кожного митця абсолютно індивідуальні, незалежні від його волі й бажань.
Згадаймо все творче життя О. Довженка. Воно було надзвичайно складне і трагічне, минало в постійній залежності від зовнішніх обставин, під постійним ідеологічним тиском.
Читаючи «Щоденник» Довженка, бачимо, що він розумів своє підневільне становище, свою неспроможність протистояти злу, брехні, несправедливості, неспроможність порвати пута своєї по¬золоченої кліті (квартира в Москві, дача в Передєлкіно, держав¬ні премії) і стати вільним Художником. Від цього так багато і довго страждав. Він неминуче повинен був прийти до своєї «За¬чарованої Десни», яка в його творчій біографії означала щось значно більше, аніж автобіографічна повість про дитинство.
Зважмо - працював над твором упродовж 14 років, щораз повертаючись до нього, наче з підсвідомого бажання напитися живлющої води. Так і тримався на світі з 1942 по 1956 роки. Він «Зачаровану Десну» не писав задля постановки чи навіть опублікування, писав для себе. Тільки в березні 1956 р. журнал «Дніпро» видрукував повість, а наступного року, вже по смерті Довженка, вийшла окрема книга.
Перші записи в «Щоденнику», які стосуються «Зачарованої Десни», датуються 1942 роком. Зокрема, 5 квітня Довженко занотував: «А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнатоньці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і дорогого було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернетьсяі Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь-усюди, куди тільки не гляне моє душевне око...»1
«Зачарована Десна» з'явилась як сповідь змученого митця, як найнадійніша моральна опора для власного духу і для духу свого народу, який гине в полум'ї Другої світової війни, і як виправ¬дання перед цим народом, Україною, людьми і самим собою.
Безперечно, це автобіографічний твір, надзвичайно ліричний, суб'єктивний. Письменник вільно пішов за спогадами про своє раннє дитинство. Але при тому не був обмежений цензурою, ідеологічними догмами, бо писав для себе. Дав волю і теперішнім своїм роздумам, почуттям, стаючи хоч на короткий час чистим дитям природи, дитям світу, хай більше уявного, аніж реального. Внутрішнє авторське «я» знайшло тут найповніше виявлення, а романтичне світовідчуття одержало найчистіше, без примусової рафінації втілення.
Маємо двох ліричних героїв, два обличчя авторського «я»: малий Сашко як носій спогадів і зрілий майстер, який ті спогади перепускає через свій гіркий життєвий досвід, через свої страждання, синтезуючи, збираючи їх у художні образи.
Малий Сашко сам по собі уособлює душу письменника. Автор цим образом підсвідомо мовби хотів сказати: подивіться, люди, ось моя душа перед вами, чиста, безгрішна. Звернімося до тексту.
Сашко вперше нагрішив: у городі вирвав рядок моркви, бо так хотілося їсти. Прабаба помітила і, за своєю звичкою, посилає на нього прокльони, а тим часом «...в малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю і поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я» (1, 41). Всі грішні в родині, у кожного своя провина. До цього часу «фактично святим був на всю хату один я. І от скінчилась моя святість. Не треба було трогати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?» (1, 44). Скільки почуття вкладає письменник у ці рядки! Йому жаль себе. Багато разів у зрілому віці доводилося пережи¬вати подібні ситуації, почуття «поверженого з небес маленького ангела», каятися невідомо в чому, невідомо перед ким.
Сашко залазить у старий човен і починає мучитися питанням: що такого зробити «для поновлення святості»? Підсвідомо автор пропускає в текст ось цей висновок, який надалі цензори викреслюватимуть із усіх видань «Зачарованої Десни»: «Ні один, мо', нещасливий комуніст, вигнаний з партії, не думав так про своє поновлення, як думав колись я, маленький, у човні лежачи.
Що ж його діяти? Як жити в світі?»1 Це питання постійно мучило Довженка-митця, воно суголосне тим давнім терзанням маленького дитячого серця. Навіть не усвідомлюючи це, автор проводить таку паралель. Як жити у світі, у якому так багато несправедливості, зла? Відповідь на це болюче запитання він шукав усе життя.
А душа була відкрита навстіж великому гармонійному світові, якого теж шукав усе життя. Довколишня дійсність була така брутальна і жорстока, він так хотів її змінити. Теперішню свою мрію Довженко-митець прагне знайти в далекій реальності свого дитинства.
Малий Сашко живе в чарівному поки що, гармонійно-прекрасному, сповненому несподіванок (як історія з левом) і манливих таємниць світі. Він для нього - довкола хати, в городі, наповненому усякою живністю, в саду із яблуками, грушами, сливами, на лузі над Десною в пору косовиці, на печі з усяким насінням, у якому так затишно спати, в човні під час повені, на копиці пахучого сіна на возі під самими зорями. Ще чарівніше продовження того світу - солодкий сон у човні в клуні, який поніс Сашка далеко-далеко: «Заграй, музика, заспівайте янголи в небі, пташки в лісі, жабоньки попід берегами, дівчаточка під вербами. Я пливу за водою. Я пливу за водою, і світ пливе наді мною, пливуть хмари весняні - весело змагаються в небі, попід хмарами лине перелітне птаство - качки, чайки, журавлі. Летять чорногузи, як чоловіки у сні. І плав пливе. Пропливають лози, верби, в'язи, тополі у воді, зелені острови» (1, 50). Душа письменника вміла отак полинути в полоні нездійсненних мрій, далеко від земних прикрощів і нещасть. Це був її порятунок.
Світло і чисто у мене на душі, люди, - голосом малого свого двійника промовляє Довженко. Звернімо увагу, як почуваєть¬ся Сашко, коли переживає в клуні за свій перший гріх. Він затуляє очі, але йому не стає темно. Навпаки, відкривається небачене видиво - чи сон, чи фантазія. Але в цьому плетиві візій Сашка «проскакує» одна авторська фраза, фраза виправдання: «Заплющуючи очі, й по сей день я ще не маю темряви в душі» (1, 49). Вона тут не обов'язкова, хіба що для недогадливого чита¬ча. Вже самі по собі міркування Сашка про темряву і світло все¬редині себе «говорять» нам про ті глибинні переживання автора, про його постійне підсвідоме бажання довести людям чистоту і святість своєї душі. Для Довженка це і закономірно: він страждав і внутрішньо каявся часто зовсім безневинно, але був честолюбним (що видно із «Щоденника»), переживав часом безпідставно...
У «Зачарованій Десні» створено цілий мікрокосмос людського буття, як внутрішнього, так і зовнішнього, матеріального. Той невеликий клаптик землі біля Десни - своєрідний земний рай, який Довженко не спостерігав більше ніде і ніколи в дорослому своєму житті. Цей рай наповнений живими, природними реаліями. Згадаймо, як пахнуть там огірки, що їх беруть із собою на косовицю! І яка музика бринить там, коли клепають косу... Перегорніть ті сторінки, де Сашко перераховує, що він любить, а що ні - наче багато-багато картин проходить перед очима. І все то часточки великого світу «зачарованої Десни», часточки того земного раю. Із спогадів викликав їх до себе в гості розчарований митець.
Сашкові, котрий наслухався розмов дорослих за кашею, так «робилося тоскно, так жалько, що світ споганіє», поки він виросте, «не буде вже сінокосу тоді, ні риби» (1, 67), - душа митця не хоче бачити світ споганеним і обікраденим. І в цьому її вина? — в підтексті звучить це німе запитання. Недосконалість світу надзвичайно мучила Довженка. Особливо гостро відчував її під час війни, коли Україна була окупована. «Світе мій убогий!» - вигукне в розпуці Довженко... А тоді писалася «Зачарована Десна».
«А ми хто? Ми хіба не руські?» - запитає Сашко в батька. «А хто там нас знає», - якось журливо проказує мені батько. -Прості ми люди, синку... Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми... Да... Ой-ой-ой... мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось» (1, 68). У Довженка є чимало записів у «Щоденнику», які перегукуються із сумною відповіддю батька. 7 листопада 1956 р. він запише: «...На сороковому році будівництва соціалізму в столиці сорокамільйонної УРСР (повністю) викладання наук так же, як і в інших вузах УРСР (повністю), провадиться руською мовою. Такого нема ніде в світі. Згадую листи Леніна з національного питання і думаю: не говоріть мені більше нічого. Я все зрозумів і переповнений вщерть. Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу, - вся абсолютна решта, себто, ну ніщо вже інше не має ціни. Яка нечувана аморальність... Який жорстокий обман... І жаль, і сором...»1
Але Олександр Довженко глибоко в душі примушував себе вірити, що прийде весняна повінь, знесе весь бруд і намул із душі українського народу. Такий символічний зміст передає картина весняної повені в повісті.
Затоплює щороку Десна береги, сади і хати, а Сашко разом із батьком рятують на великому човні людей. Якраз на Великдень -світлий час Воскресіння Господнього (прикметна довженківська деталь!): «Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав - все пливло, все без¬упинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці» (1, 58). Це символічна картина. Образ води - один із прадавніх образів-символів очищення, оновлення. Як зрадів би Художник очищен¬ню і оновленню своєї України! То і в цьому його вина?
Світ «Зачарованої Десни» глибокий і невичерпний, він також широкий і безмежний, як людське пізнання. Скільки заховано в ньому думок, почуттів, переживань великого Художника. У ньому - духовна опора кожного українця.
ДОДАТКИ
Остап Вишня. «Олександр Довженко»
Про Олександра Довженка я спочатку почув, а потім уже його побачив.
Ні, не так. Спочатку я з Олександра Довженка реготався, а потім про його почув, а аж потім уже його побачив.
Якось у редакції «Вістей» Василь Михайлович Блакитний (була така прекрасна людина і прекрасний поет! Молодим і старим письменникам і поетам слід час од часу приходити на його могилу і, посидівши над важким каменем з написом «Василь Блакитний», подумати про минуле, сучасне й майбутнє нашої культури), - даючи зошит із ватманського паперу, спитав:
- Бачили?
У зошиті тому були карикатури. Я довго дивився на одну з тих карикатур, де поляки падають од тодішніх радянських сірничків («Спочатку вонь - потім огонь»), - а потім упав на канапу і почав сміятись.
- Хто це? - питаю.
- Сашко!
- От сукин син! (Найвищий в українців вияв захоплення ким-небудь).
А потім, пізніше трохи, на канапі в редакції побачив - сидить людина в сіренькому пальті і з великим кучерявим чубом. Не пальто з великим чубом, а людина...
Знайомимось.
- Драстуйте!
- Драстуйте! Приїхали? - питаю.
- Приїхав! Дайте папіросу!
Це було 1923.
Цього року Олександр Довженко після дипломатичної своєї «кар'єри» з'явився на харківському горизонті...
А взагалі нашому горизонту подарувала Олександра Довженка сосницька селянка, середнячка, хліборобка, неписьменна. 1894 року.
Олександр Довженко в своїй автобіографії пише: «Народився я 1894 року, про що жалію й досі. Треба було народитися 1904 року. Був би тепер на 10 років молодший».
Довженко жалкує, що народився 1894 року...
А я знаю людей, що жалкують, що Олександр Довженко взагалі народився.
Чому?
Та дуже просто. Коли б Олександр Довженко був не народив¬ся, не було б у нас «Звенигори».
А не було б у нас «Звенигори», дивилися б собі люди на «Тре¬тю Міщанську» чи там на «Полікушку» і нічого б не думали.
Правильно б у них варив шлунок, не стиралися б у них мозкові півкулі, і не мала б великого клопоту московська «Кіно-газета»...
А тепер ось що маєте.
«Новий Леф» в № 1 за 1928 рік пише: Редакція «Нового Лефа» дає рецензії т. Перцова на «Звенигору» в першу чергу ось через віщо.
Тов. Перцов здав цю рецензію найперше до «Кіно-газети». Секретар її повернув йому рецензію, зазначивши, що друкувати її не можна, бо картина «Звенигора», на думку редакції, є спірна, і він іще не знає, що про неї скажуть робітники. Насамперед редакція гадає виступити не з статтею, а провести анкету про «Звенигору» серед од повід альних кіноробітників.
Редакція «Нового Лефа», цінуючи насамперед іменно новизну, спірність і дискусійність картини, вважає за конечне
говорити про «Звенигору», не чекаючи офіційно обов'язкової оцінки».
Але це горе не тільки кінопреси безпорадно озиратися, коли перед очима виникає явище, що не вкладається в штампи приписних рамок...
Он якого клопоту наробила московській кінопресі сосницька селянка, народивши 1894 року Олександра Довженка.
А ви говорите?!
Олександр Довженко, думаєте, що зразу, як ото народився, так уже й був видатним кінорежисером?
Ні!
Щоправда, по «натурі він тоді працював» добре, краєвиди бачив підходяще, але про монтаж ще тоді нічого не знав...
Це все прийшло потім.
Довженко, скінчивши учительський інститут, учителював чотири роки. Навчав майбутніх радянських громадян фізики, природознавства, гімнастики.
Потім пішов учитись до Комерційного інституту.
Там, як він каже, щосеместра переходив з економічного факультету на технічний, а потім з технічного на економічний...
Робив він ці вправи років зо три, аж поки таки догадався і кинув інститут...
Догадливий, як бачите, Олександр Довженко.
Потім - революція...
Праця по Наросвіті та по відділу мистецтв.
З 1921 року - дипломатична робота. Керував справами посольства УСРР у Польщі й секретарював у консульському відділі в Берліні...
Кинув дипломатію, вчився малярства у проф. Еккеля, а 1923 року повернув на Україну, прийшов до «Вістей», попрохав папіросу й сертифіката (забули вже про «сертифікатишки»?) та й залишився у «Вістях» як художник-карикатурист...
За цей період його праці він не був Довженком - він був «Сашком»...
Хто ж не знає його знаменитих шаржів, його до корчів
смішних карикатур? *
Ще й тепер у листах іноді запитують:
- А де дівся «Сашко»? Чого його не видко в «Червоному перці»?
Не знають, що Сашко вже тепер не Сашко, а кінорежисер Олександр Довженко, що «Звенигорою» своєю збив з пантелику всіх бардів нашої «гнилої, третєміщанської» кінематографії!
Ви Олександра Довженка ніколи не бачили?
Шкода! Його тяжко описати...
Він - стрункий. Він - сухорлявий... У нього високий, хороший лоб і прямий ніс... У нього густе, тверде й непокірне волосся... Воно вже трохи й сивувате, та я про це краще не писатиму, бо подумаєте, що він старий, а йому ж усього тільки 34 роки!
Він, мабуть, увесь од волосся, як Самсон!
Отакий він непокірливий, отакий непосидючий, якийсь такий пругкий, що ніколи не ходить повагом.
Він, мабуть, ніколи волів не пас, а як і пас, то тільки в дроковицю, коли, як ви знаєте, звичайний собі половий править не менш, як за барса...
З Олександром Довженком тяжко ходити по вулиці, бо він завжди йде попереду вас...
І завжди він говорить не про те, що було, і не про те, що є, а про те, що колись буде.
Коли він вигадував свого «Васю-реформатора» (його перший кіносценарій), він тяг вас у редакції в куток і говорив страсно:
- Ні, ви подумайте! Маленький Вася в'яже велику дилду!
У нього не так, як у всіх, щоб велика дилда в'язала маленького Васю, у нього навпаки...
І так завжди...
От через те й «Звенигора», бо й «Звенигора» не так, як усі...
Тепер кажуть: «Ах! "Звенигору" не всі розуміють! Ах!»
Ну, звичайно ж, не всі!
А скажіть, кого ви такого бачили, щоб ото коли його бахнуть у лоб чимось таким незвичайним, так щоб він зразу зрозумів, чим його бахнули?
Коли його вдарить кулаком або шворінем, - так він зразу вгадає, бо він уже цього куштував...
А як це буде не кулак і не шворінь - то він закрутиться на одному місці й блиматиме очима...
Так і зі «Звенигорою»!
У «Звенигорі» є прекрасний кадр...
Пливе «доля дівоцька» за водою, а з густого очерету виходить старий дід і гасить молоду долю дівоцьку...
Попливла «доля кінематографічна» Олександра Довженкова по буйній воді української радянської культури, на прекрасному вінку із «Звенигори» сплетенім...
І ніякі діди з кіногазетних очеретів не загасять Олександрової Довженкової долі ясної!
Не вистачить у них духу, щоб хукнуть!
(Ю. Луцький. Ваплітянський збірник. - Торонто, 1977. - С 174-177).