АНАЛІЗ ДРАМАТИЧНОЇ ПОЕМИ «БОЯРИНЯ» М. ЗЕРОВ ТА ІНШІ ЛІТЕРАТУРНІ КРИТИКИ
ПРО «БОЯРИНЮ»
М. Драй-Хмара, критик і поет 30-х років, писав: «В особі Степана можна вбачати того українського інтелігента кінця XIX та початку XX віку, що, втративши почуття національного й одірвавшись од маси, од народу, сам ішов у чуже оточення і переймав чужу культуру, зрікшись своєї рідної. В особі Оксани можна вбачати іншого типу інтелігента, того, що довго боровся за принцип національного самовизначення, сперечався, протестував, але, попавши в пазурі царату... не мав уже сили вирватися на волю й конав на чужині».
Слід наголосити, що мотив національної зради — пасивності для української літератури був не новий. Ще Шевченко у посланні «І мертвим, і живим...» гнівно засуджував козацьку старшину, змальовуючи її у найнищівніший спосіб:
Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття — ваші пани, Ясновельможні гетьмани.
Засвоївши літературну традицію й історичні джерела, Леся Українка орієнтувалася ще й на М. Костомарова: його історичний твір «Руина» та соціально-історичну повість «Черни-говка», з якою «Бояриня» перегукується як матеріалом^ проблемами, так і ідеологічними аспектами.
Політичні настрої й орієнтири письменниці критик 20-х pp. Д. Донцов називав «войовничим націоналізмом, що був для неї . ціллю в собі». Спробуємо розібратися, чи справді «Бояриня» Лесі Українки дає підстави для таких категоричних висновків.
Ідейно-художні особливості драматичної поеми зумовлені не «войовничим націоналізмом», а ображеним національним почуттям. Ні в «Боярині», ні в жодному іншому творі Леся Українка не заплямувала свого пера виявами національної ненависті. Тож адвокатського захисту від звинувачень у «войовничому націоналізмі» письменниця не потребує.