ОБРАЗ ЛУКАША В ДРАМІ-ФЕЄРІЇ ЛЕСІ УКРАЇНКИ «ЛІСОВА ПІСНЯ»

Ми знаємо тепер, хто був той «людський хлопець», що зачарував своєю грою, а далi й закохав у себе дочку лiсу, нiжну красуню Мавку. То — Лукаш, син простої селянки-вдови, небiж доброго i мудрого дядька Лева. У драмi не подано передiсторiї життя Лукаша, бо в цьому не було потре­би. Початок його життя в творi збігається з першими кроками вiд дитин­ства до юностi. Вiн з’являється бiля лiсового озера одного святкового дня на раннiй провеснi в супроводi свого дядька. Вся iстота Лукаша, як i при­рода навкруги, переживала ту прекрасну пору цвiтiння, коли серце пере­повнене мрiями про щастя, а весь свiт здається невимовно прекрасним. Хочеться жити i славити життя. I Лукаш славить його нiжним спiвом сопiлки, яку вiн щойно вирiзав i змайстрував у приозерних очеретяних зарослях.

Із самого початку поетеса пiдкреслює неабияку музичну обдарованiсть юнака. Як за народною легендою перелiтнi птахи приносять на крилах тепло, так Лукаш своїм спiвом пробуджує в природi буяння життя. На спiв його сопiлки «спочатку на вербi та вiльхах замайорiли сережки, потiм береза листом залепетала. На озерi розкрились лiлiї бiлi i зазолотiли квiтки на лататтi. Дика рожа появляє нiжнi пуп’янки».

Духовний свiт Лукаша розкривається у його портретi. «Лукаш,— пише Леся Українка,— дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий i стрункий, в очах ще є щось дитяче; обраний так само в полотняну одежу, тiльки з тоншого полотна; сорочка «на випуск» мережана бiллю, з виложистим комiром, пiдперезана червоним поясом, коло комiра i на чохлах червонi застiжки; свити вiн не має; на головi бриль; на поясi ножик i кiвшик з ли­ка на мотузку».

Звернiмо увагу на одну важливу психологiчну деталь портрета: в очах Лукаша є щось дитяче. Це не тiльки вказiвка на незаплямовану буденщиною душу юнака, а й зовнiшнiй вияв властивої йому соромливостi, допитливостi, надзвичайної зацiкавленостi в усьому. Ди­тяче в очах Лукаша — це життєрадiснiсть, нiжнiсть, потяг до всього гар­ного, незвичайного.

Серед iнших позитивних рис вдачi Лукаша поетеса вiдтiняє його лагiднiсть, щирiсть. Вiн із великою повагою ставиться до старших, вжи­ваючи пошанну множину при звертаннi, любить дядька Лева, прислу­хається до його мудрих повчань про те, як слiд розумiти таємницi приро­ди, «як з чим i коло чого обiйтися». У його мовi немає лайливих слів або грубих виразів.

Мавка пробудила в Лукашевi найкращi порухи нiжної душi: вона за­ронила в його серце палку надiю на спiльне щастя, викликала у вiдповiдь любов, розвила притаманну його характеровi поетичнiсть, спiвучiсть.

Але характер Лукаша не вiдзначався такою гармонiйнiстю, як харак­тер Мавки. Свiтлi риси його натури чергувалися з темними. Буржуазна критика робила з цього висновок про нiбито природну «двоїстiсть» вдачi Лукаша, що в ньому, мовляв, вiд природи iснувало «двi душi». Але суть «двоєдушностi» Лукаша не в особливостях його як людини, а в тих соцiальних умовах, у яких вiн виховувався i якi наклали на нього помiтний вiдбиток.

Уже перша розмова Лукаша з Мавкою виявляє його нерiшучiсть. Зди­вована байдужiстю, з якою Лукаш говорить про вибiр майбутньої дру­жини, Мавка запитує: «Хiба ти сам собi не знайдеш пари?» «Я, може, б i знайшов, та…», шукає вiдповiдi на те запитання Лукаш i замовкає. З роз­витком дiї недоговорене стає зрозумiлим. Я знайшов би собi дружину по любовi,— нiби говорить вiн,— але хто знає, як поставилась би до цього мати, все село. Рiшучостi ж стати в конфлiкт із вiковими звичаями i не­писаними законами йому бракує.

Зустрiвши Мавку i вiдчуваючи до неї незвичайний потяг, Лукаш, про­те, не дбає, щоб та перша зустрiч не була останньою, а покладається на волю обставин. Коли на оклик дядька Лева Лукаш «подається йти», Мавка запитує його: «А вернешся?» Юнак вiдповiдає одним лише: «Не знаю». Таким же нерiшучим виявився вiн i пiзнiше.

Лукаш намагається захистити Мавку вiд несправедливих докорiв матерi, але та спроба була нетривкою i закiнчувалася його ж поступкою.

Юнак знає наперед, що мати буде «недоброю» свекрухою для Мавки, але протидiяти тому не може. Бiльше того, вiн навiть намагається виправда­ти iнiцiативу матерi у доборi невiстки, бо вона, мовляв, керується в цьо­му прагненням узяти в дiм добру господиню, робiтницю i помiчницю, а насправдi — зв’язану родинними узами безвідмовну наймичку:

Їм невiстки треба,

бо треба помочi — вони старi.

Чужу все до роботи заставляти

не випадає… Наймички — не дочки…

Якщо перед наступом матерi Лукаш увесь час вiдступав, втрачаючи кращi свої риси, то перед наступом Килини вiн капiтулює. Прищепленi умовностями свiту власникiв негативнi риси на якийсь час приглушили здорове моральне начало в його душi. Лукаш топче в багнi буденщини свої почуття до Мавки i одружується з Килиною.

Дуже характерно, що в цей час Лукаш не тiльки вiдвернувся вiд Мав­ки, але й вiдiйшов вiд свого дядька, з яким досi не розлучався.

Лукаш не мiг ужитися із свiтом буденщини. Вовча подоба, якої вiн набув у результатi свого вiдступництва, важка для нього. Вiн прагне зно­ву стати людиною, i в цьому допомагає йому Мавка. Лукаш знову повер­тається до творчого життя, але повертається iншим. Тепер у його словах вiдчувається твердiсть, що викликає не тiльки подив, але й страх Кили-ни. Лукаш не зносить образливих суперечок матерi й дружини; вiн не може далi жити в обстановцi безконечних дрiб’язкових сварок, образ i зневаги:

Та дайте ви менi годину чисту! Ви хочете, щоб я не тiльки з хати, А з свiта геть зiйшов? Бiгме, зiйду!

Оглядаючи свiй життєвий шлях, Лукаш у мрiях знову повертається до Мавки, до сопiлки. Навколо зима, але мрiї Лукаша веснянi, радiснi. Його «переможний спiв кохання покриває тугу», викликає раптовий розквiт весни, як символ щастя, до якого увесь час кликала свого кохано­го Мавка, на шлях, на який остаточно став вiн в останнi хвилини життя.

Трагедiя Лукаша — це трагедiя талановитої особистостi в тяжких умо­вах життя.