ОСУД ОБМЕЖЕНОСТІ, ЛИЦЕМІРСТВА, КАР’ЄРИЗМУ, МІЩАНСТВА У ПОВІСТІ О.КОБИЛЯНСЬКОЇ «ЛЮДИНА»

Людина — творіння не лише природи, а й суспільства, в якому живе. Отже, оточуюче середовище має великий вплив на формування характе­ру, поведінку і вчинки людей. Ольга Кобилянська у своїй повісті «Люди­на» майстерно схарактеризувала інтелігенцію середнього достатку глу­хого провінційного містечка. Перш за все, це родина головної героїні Олени.

Батько, Епамінондас Ляуфер, був цісарсько-королівським лісовим радником, «мав велике поважання, великий вплив і великі доходи». А ще мав слабкість: «любив одушевлятись гарячими напитками», та вважав, що до цього нікому немає діла, це його власна справа. Дана «слабка сто­рона» з часом мала усе більші наслідки: пан лісовий радник щоразу більше проводив часу в кав’ярні «з своїми вибраними товаришами при «шклянці» та нарікав гіркими словами на своє безталання». А скаржитися було чого: син Герман-Євген-Сидор, на якого покладалося багато надій і якого мрія­ли бачити навіть надвірним радником, не хотів учитися, ледве склав іспи­ти, а коли відбував військову службу, то основними його заняттями були «пиятика, картярство й проче ледарство…» За цей час він наробив великі борги і ввів родину у матеріальну скруту.

Що ж батько? Далі п’яних скарг у кав’ярні не пішло, а на службі тра­пилася велика неприємність: «Через якусь-то суму, котру мав у себе в сховку і котрої недоставало»,його звільнили з роботи, давши лише не­велику частку пенсії, якої ледве б вистачило на утримання одного. Він не вважає себе винним і відповідальним за скрутний матеріальний стан сім’ї. Товариші по чарці підказують вихід — вигідно віддати заміж дочку. А ко­ли Епамінондас від лікаря дізнається, що Олена зустрічалася зі студен­том Лієвичем і покохала його, навіть таємно заручилась, після ж його смерті не хоче зовсім виходити заміж, це викликає у нього великий гнів. Дочка, гадає він, так як і його товариші,— повна власність батьків. Вони мають право віддати заміж за кого хочуть, не питаючи згоди. Опір Олени спричиняє страшенну лють пана радника, образи, лайку, навіть прокльо­ни. І в таких поглядах і вчинках він не поодинокий. Старий майор, на­приклад, жінку взагалі не вважає за людину і говорить: «Жінка — то мо­лодий кінь. Почує сильну, залізну руку, так і подасться і вліво і вправо. Я не кажу поводи стягати, але й не надто попускати. Якраз посередині, тоді йде гарно кроком. Де-не-де цвяхнуть батіжком… Надто замучувати не варто, особливо спочатку, се моя теорія».

Пан Ляуфер також грубий, жорстокий тиран у сім’ї, думав, як і пере­важна більшість, що найголовніше для дівчини — танці, музика, госпо­дарство, вигідна «партія», а її самостійна праця — то безчестя для роди­ни: «Що? За гроші намазала ти ту дрань отут? Отже ти одважуєшся мені ще і в тім нечесть робити?»

То ж зрозуміло, в якому підневільному становищі були жінки у того­часному суспільстві, і чому поки що тільки деякі з них стали виступати за емансипацію.

Що ж мати Олени? Цей тип змальований письменницею іще яскра­віше. «Добра женщина,котра так само обожалаодинака, вірила сміливо­му віщуванню свого мужа». Вона приміряла на сина то титул лісового радника, то лікаря, а то й надвірного радника, «бачила, як він їздив у еле­гантній колясці, гордими кіньми, біля нього багата жінка, його здоров­лять низенько малі й великі, старі й молоді…» Пані радникова так собі міркувала, що багато великих людей колись були у низькому стані, на­приклад, Колумб вичісував вовну у свого батька. Тому сподівалася, що її синові легше й швидше буде вибитися до вершин, адже він не бідний па­стух. А що Сидор не любив учитися, то, на думку матері, не було великим лихом («того б вона й рада бачити, хто б науку любив»). Мати ненавиді­ла «висушених тверезих» професорів, що «мучили» її синочка. Упертість і злостивість хлопця вважала сильною волею, потурала в усьому. То ж при такому вихованні не дивно, що виріс гультяй, який наробив боргів і так нікчемно закінчив життя самогубством.

Страшним для пані радникової, як і для її товаришок, було й те, що дочки «беруть книжку до рук і в будню днину», що вони виступають за рівність жінки і чоловіка, обговорюють серйозні питання суспільного жит­тя, не хочуть йти прийнятим для жінки цього середовища шляхом. Мати з жахом прислухається, хто із впливових осіб що сказав про їхню сім’ю: «Що, ради бога, що казала пані С.?» Жінкам з її оточення здаються нісе­нітницею розмови про жіночу емансипацію, її вони не сприймають: «Хто ж буде дома їсти варити, наколи жінка стане до уряду ходити? Хто буде порядкувати, прати, шити? Невже ж мужчина? Ха-ха-ха!»

Пані радникова ненавиділа Стефана Лієвича, котрий забивав «дурни­цями» голови дочкам, картав її любого синочка за розгульне життя. Після смерті сина і повного занепаду матеріального стану сім’ї вона зломилась, віддалася на волю обставин, а потім на ласку своєї дочки Олени, яка тепер вела господарство на селі, приймала усі важливі рішення й утримувала сім’ю.

І тільки коли Олена зважилася, щоб урятувати родину, вийти заміж за нелюбого, але заможного чоловіка, у пані радникової відродилася колиш­ня пиха й зарозумілість, презирство до нижчих за неї станом: «Вона пода­ла ласкаво надлісничим руку, а учителів привітала лише гордим поклоном. Здавалось, немовби вона і не проживала з ними ніколи у ближчих това­риських відносинах. Вони ніби вперше, і то з ласки, знайшлися в її домі…» Погляд матері з гордістю і задоволенням спинявся на купі весільних пода­рунків дочці, а найбільше тішила самолюбство «касетка» [скринька — П. В.] з сріблом на дванадцять осіб, яку подарував Фельсів барон.

Отже, нікчемні пусті балачки, пияцтво, картярство, лицемірство, корис­толюбство, презирство до нижчих станів, тиранія в сім’ї, нетерпимість до іна­комислячих, байдужість до суспільно корисного життя — такі характерні ознаки інтелігенції провінційних містечок. І саме це Ольга Кобилянська засу­дила, на наш погляд, у повісті своєю майстерною розповіддю. Міщанство жи­вуче, і багато його рис, на жаль, зберігається і в нашому суспільстві.