ГУМАНІСТИЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ В НОВЕЛАХ О. ГОНЧАРА

Олесь Терентійович Гончар — автор багатьох прозових творів. Його майстерність вражає людей різних поколінь, проте широкому читацько­му колу він відомий як автор великих прозових полотен і майже зовсім незнаний як новеліст.

На мою думку, це не виправдано. Адже в малому жанрі письменник має бути більш конкретним і лаконічним і при цьому повно розкрити і тему твору, і образи. Олесь Гончар саме і є тим письменником, який зміг у невеликому за обсягом творі вмістити і глибину людських почуттів, і розповідь. Уцьому гармонійному поєднанні розкривається увесь Гон­чар. Він ніби присутній на місці кожної дії.

Я прочитала багато новел Олеся Гончара. Дуже мені подобаються твори на воєнну тему, де автор не просто розповідає про людину на війні, а розкриває людські почуття, людські думки, людські мрії.

Новела «Модри Камень» — це твір про кохання. А мені, як і кожній дівчині, ця тема дуже близька, бо вона навіює романтичні думки. Мені так прикро, що розбилося два щастя, знівечено дві молоді долі. Адже зі смертю словацької дівчини Терези вбито і мрії про щастя юного радянсь­кого солдата, якому вона врятувала життя. Їхнє кохання не встигло розквітнути, його знищили вороги.

Але найбільше вразив мене ще один твір про кохання. За мить щастя Сашко поплатився своїм життям. Новела так і називається «За мить ща­стя». Артилерист Сашко закохався в угорську жінку Ларису. Це було ко­хання «з першого погляду». Звичайна селянка видалася йому небаченою красунею, адже юнак чекав любові і вона прийшла до нього у перше по­воєнне літо. Я розумію, що не можна бути щасливим за рахунок чужого життя, не виправдовую Сашка, який поранив Ларисиного чоловіка, але мої симпатії на боці закоханих. Рішення військового трибуналу мене вра­зило, можливо, більше, ніж Ларису, бо я вболівала за них обох. Як неймо­вірно боляче читати про прощання закоханих перед Сашковою стратою! Я розумію почуття його друзів-фронтовиків! Скільки мужності потрібно самому юнакові для усвідомлення того, що він гине в ім’я батьківщини, яку захищав. Знову і знову перечитуючи рядки новели, я не погоджуюсь із жахливим вироком, бо впевнена, що воїна-захисника можна було виправдати. Мені здається, що, працюючи над новелою «За мить щастя», Олесь Терентійович теж був на боці кохання.

Я із задоволенням прочитала новелу «Усман та Марта». Вона сповне­на такої ніжності, що хочеться радіти разом з юними серцями сина полку і латвійської дівчинки. «Хлопець не приховував перед нами свого захоплення Мартою, своїх бурхливих юнацьких переживань; і перше їхнє кохання, займаючись, як вранішня зоря, над ними двома, клало свої відсвіти на всю батарею».

Але не менше мені подобаються і твори про мирне життя. Під час зна­йомства з новелою «На косі» я дивувалась органічній єдності природи

і людини. Здавалося, я глибше зрозуміла те, що ми, люди,— невеличка час­тинка великої і могутньої природи. Тому ми не маємо права бути жорсто­кими з нею, вона нам цього не вибачить. Не вибачать нам і наші нащадки, якщо ми не збережемо для них навколишній світ. Важливо навіть не те, що ми самі нічого не псуємо і не руйнуємо. Важливо, щоб наше покоління не стояло осторонь, коли поруч будуть руйнівники, і своєчасно вміли зупини­ти браконьєра.

Читаючи твори Олеся Гончара, усвідомлюєш, що ти — людина, що саме від тебе залежить завтрашній день твій і твоєї країни, від тебе зале­жить, щоб навколо була не руїна, а чари-комиші, які уособлюють рідну землю і яким можна сказати: «Хай не висохнуть ваші озера, не розлетиться птиця, хай нічим не затьмарені будуть ваші чудові зорьки!»