ДОН КІХОТ І САНЧО ПАНСА ЯК УОСОБЛЕННЯ ДВОХ ЖИТТЄВИХ ПОЗИЦІЙ

Великий Ґете вважав, що життя, прожите без користі, подібне до смерті. Подібної точки зору дотримувалася більшість геніїв XIX століття.

А що думали про зміст життя попередники Ґете, представники літе­ратурних кіл епохи Відродження? Адже вони стояли біля витоків нових уявлень про людину, нового погляду на навколишній світ.

Кожний із титанів Відродження зробив свій внесок у розвиток цієї епохи.

Величні образи Дон Кіхота і його зброєносця Санчо Панси втілили складні протиріччя іспанської дійсності ХVI—XVII століть, трагедію ве­ликої епохи Відродження в історії людства.

І Дон Кіхот, і Санчо Панса являють собою авторське розуміння люд­ської сутності — благородної, прекрасної, внутрішньо вільної, гідної за­хоплення. Дон Кіхот і Санчо — представники різних суспільних верств. Але обидва вони вільні від зовнішніх авторитетів і заборон.

Дон Кіхот сміливо пориває зі своїм класом, зі звичним способом життя в ім’я великої мети служіння людству. Він сміливо береться захищати зне­долених, бо розуміє, що Бог створив усіх людей вільними.

Навіть служіння уявній Дульсінеї, уособленням якої стала вульгарна Альдонса, для героя теж є частиною служіння людству.

Санчо Панса є своєрідним доповненням образу Дон Кіхота.

По-перше, він представник народу. По-друге, він їде за Дон Кіхотом не заради високої мети. У нього є сім’я, і якщо він не отримає від свого пана обіцяний острів, то, принаймні, заробить грошей.

Спільним для обох персонажів Сервантеса є почуття власної гідності. Ось як про це говорить Санчо: «Я хоч і злидень, але християнин чисто­кровний і нікому нічого не винний. І я мрію про острів, а інші мріють про дещо гірше, і все від людини залежить, виходить, якщо я людина, то можу стати папою, а не тільки губернатором острова».

Але Санчо Панса у своїй подорожі з Дон Кіхотом не забуває і про наживу: прихоплює дещо з речей похоронної процесії, забирає сідло з осла цирюльника.

Санчо реально дивиться на речі, розуміє дивакуватість свого госпо­даря і підігрує йому. А іноді він і сам проймається вірою у нісенітниці. Так, Санчо вірить брехні священика, що Доротея є принцесою, й умов­ляє Дон Кіхота захистити її від велетня.

Але Санчо — селянин, і його повсякчас тягне до землі і до сім’ї.

Навіть під час утопічного правління островом Санчо виявляє себе мудрою і некористолюбною людиною. Закони, які він видає, сповнені людяного ставлення до підлеглих.

Хоча мандрівний лицар живе ілюзіями, а його зброєносець реальни­ми потребами, вони схожі ставленням до людей. Дон Кіхот і Санчо Пан-са співчувають не тільки односельцю мориску Рикоте і його доньці Ані Феліс, яких з іншими співвітчизниками виселяють з рідної землі. А сцена зустрічі з Рикоте розвінчує церковну брехню про нетерпимість між іспан­цями і морисками. Можливо, не випадково Дон Кіхот вбачає у ченцях ди­яволів.

Наприкінці твору герої різняться і думками, і поведінкою. Дон Кіхот перестає бути активним там, де виявляє активність Санчо.

Але протягом усього твору ми не перестаємо дивуватися великому гуманізму двох героїв і гуманістові-письменнику, який їх створив.