Драма втрати ідеалу
(за повістю Івана Франка «Перехресні стежки»)
Свій твір «Перехресні стежки» І. Франко друкував на сторінках львівського журналу «Літературно-науковий вісник» упродовж 1900 року. Кілька років, що передували роботі над ним і дали авторові матеріал для сюжету повісті, були в його житті надзвичайно драматичними. Одним з важких випробувань, що випали на долю Франка, був остаточний розрив з його коханою — Ольгою Рошкевич, листування з якою тривало цілих двадцять років. Історія їхнього кохання знайшла своє відбиття у показі любовної драми Рафаловича і Реґіни в «Перехресних стежках».
Постать Євгенія Рафаловича письменник подає у двох планах: любов і боротьба. І якщо лінія боротьби має обнадійливу перспективу, то любов звершується трагічним фіналом. Спочатку мені було незрозуміло, чому автор обрав саме таку розв'язку, бо вольовий і чесний Євгеній вартий щасливої особистої долі. Але потім я усвідомив, що «украдене щастя» — не для нього. Наслідуючи високу і чисту мету чесного служіння простому народові, молодий адвокат перебуває у стані активної діяльності, у думках про завтрашній день. Душевні ж сили Реґіни вичерпалися, знущання Італьського стали нестерпними, життя втратило будь-який сенс.
Так, ми можемо заперечити: адже «любов творить чудо». Але Євгеній навряд чи у нього вірить, хоч і намагається протистояти невблаганній долі. Та це не можливо, бо в його душі вже розгорнулася драма втрати ідеалу.
Рафалович зустрічає Реґіну через десять років після того, як пізнав щастя кохання до неї, що пробудило в Євгенієві якусь могутню силу, зробило навколишній світ у його очах яскравішим і барвистішим: «Він мав те почуття, що відніс якусь велику побіду, здобув щось безмірно цінне, був хвилину в раю».
Проте щастя виявилося короткочасним: Реґіну, яка після смерті матері жила на утриманні своєї «цьоці», віддають заміж і забирають на постійне проживання у провінцію. Але любов виявилася непідвласною часові та голосові розуму, сонце в душі Євгенія не згасло, а біль незагоєної рани не вщух: «...той чоловік носить у своїх грудях глибоку, ледве загоєну любовну рану», «що по його серці пройшла не скажена буря, а тиха вбійна змора...»
Несподівана зустріч з Реґіною стає для Євгенія великим потрясінням, свідченням якого став його хворобливий сон — марення («водяна могила», з якої виринає тіло утопленої Реґіни), а також боротьба почуттів. Ми бачимо, як його охоплює біль і жах: Євгеній бачить перед собою іншу Реґіну. Ні, не така залишилася вона у його пам'яті: ніжна, хвилююча!
Теперішня Реґіна вражає його: спокій на її обличчі надавав їй «виразу якоїсь тупості і байдужості»: «То була якась вбліда, невдатна копія його ідеалу». На це розчарування накладаються брутальні слова Італьського, чоловіка Реґіни, кинуті у її бік. У цю мить Рафалович відчуває водночас і жаль і зло втіхи («Бачиш, бачиш, ось яке ти обрала!» — говорило в його душі вороже до неї почуття).
Мабуть, з цього і починається крах кохання. Так на якусь мить Євген намагається повернути свою любов, пристрасно заклинаючи Реґіну по¬кинути «прокляте гніздо». Напередодні він пересвідчився в чорній невдячності селян і тому, може, хотів забутися у коханні. Та доля вирі¬шила по-своєму, і Регіна відмовляє йому. Скоро стане все навпаки, і вже Реґіна буде пропонувати Євгенієві «украдене щастя», але зрозуміє, що прийшла за давно згаслим вогнем: «...пора наших любощів минула і ніяка сила не верне її», — каже їй Євгеній. Вона йде з життя, залишивши по собі останній душевний порух — пожертву на потреби боротьби — незначний весільний скарб, розуміючи, мабуть, лише у такий спосіб зможе віддячити Євгенієві за чисте щастя недовгої любові.