Соціально-побутова проблематика повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я»
Повість «Кайдашева сім'я» вражає глибокою правдивістю, живими, виразними образами героїв, поєднаними з глибинним реалістичним відтворенням селянського життя в часи після скасування кріпацтва. Бажання мати землю якомога більше перетворює молоде покоління Кайдашів на сварливих, егоїстичних і обмежених людей, якими були і їхні батьки. Дійові особи повісті — це надзвичайно обмежені люди, які, крім своїх суперечок, не бачать нічого іншого в житті.
Обмеженість Кайдашів і всього їхнього оточення зображує Нечуй-Левицький у такий спосіб. Кайдашам, як і їх односельчанам, доводиться возити снопи через круту гору, де осі ламаються. Якби трохи розко¬пати дорогу, проїзд був би не важким. Але ніхто не хоче братись за цю справу. Кум пропонує старому Кайдашеві, щоб дорогу полагодили його сини. «А хіба ж я один возитиму тудою снопи? Адже і ти возиш. Чом би пак і тобі не розкопати?» — відповідає Кайдаш. Кум відмовляється. Відмовляється й син Карпо: «...цілий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать?.. Як хтось почне, то й я копирсну заступом скільки там разів». І все залишається, як було: вози ламаються, а хазяї або лаються, або волають до Бога. Були пани — шляху не розкопали, «настала волость», а шлях все так і не розкопаний. «Не буду ж і я його копати. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у цьому смак», — бубонить сам до себе Кайдаш.
Так у кожній описовій чи розповідній подробиці розкривається обмеженість, егоїзм дрібних власників, які живуть у колі своїх обмежених інтересів, не маючи змоги вирватися з нього.
Тяжко переймаючись родинним безладдям, Мелашка тікає до Києва, в якому бажає залишитися, незважаючи на палке кохання до свого чоловіка Лавріна. Але її розшукують, приводять додому, і в кожній наступній війні за «моє» і «твоє» вона також бере участь, але вже на боці свекрухи. Немає «променя світла в темному царстві» — не в царстві, а в тому гнітючому середовищі, де старі Кайдаші є головами родини, а баба Палажка, так би мовити, — «ідеологом». Баба Палажка — це яскраве узагальнення глибокої темноти, що панує на селі. Вона дуже набожна людина. Палажка «з'їла двадцять пасок у Києві» — цьому центрі всілякої святості — і гадає, що цим звільнила себе від минулих гріхів і запобігла майбутнім. Баба Палажка — також знавець «замовлянь», важливого засобу народної медицини. Над ліжком хворого Кайдаша вона бурмоче заклинання — нісенітницю, де переплутано імена, назви церковних книжок, перекручено уривки з молитов. Оце така «релігія» баби Палажки та й усіх Кайдашів.
Ні характери персонажів твору, ні їхня поведінка ніколи не приведуть до мирного співіснування в одному селі. І. Нечуй-Левицький крізь усю повість проніс ідею про те, що доки існуватиме «своє» і «чуже», не буде краю суперечкам між людьми. Жадоба до власності вносить цілковитий розлад у сім'ю Кайдашів. Кумедні та безглузді їхні суперечки. Замість картин природи, письменник змальовує картини хатнього побуту, де неживі речі немов протестують проти безладдя людських стосунків. Смішними здаються нам суперечки Кайдашів, так само як і ворожнеча баби Параски і баби Палажки, але сміх цей, зрештою, не безтурботний, не безхмарний: сміх Нечуя-Левицького у цій повісті — це «сміх крізь сльози», як у Гоголя.
Письменник любить свій народ, вбачає у ньому великі можливості для розвитку, але бачить і те, що в тогочасних соціальних умовах для цих можливостей ще немає реального ґрунту. Він має надію на те, що освіта народу рідною мовою, реформи, які б піднесли народний добробут і обмежили експлуататорів, змінять сучасне становище.
У своїх повістях та оповіданнях Іван Нечуй-Левицький створив цілу, галерею глибоко правдивих образів, яскраво відобразив різні сторони й моменти життя народу, до того ж Івана зумів охопити це життя ширше й усебічніше, ніж його попередники.