Честь і безчестя персонажів комедії Івана Карпенка-Карого «Хазяїн»
Комедія «Хазяїн» (1900) слушно вважається вершиною творчості Ів'ана Карповича Тобілевича (Карпенка-Карого). «Зла сатира на чоловічу любов до стяжания без жодної іншої мети. Стяжания для стяжания!» — так визнав свій задум сам автор, поклавши в основу п'єси реальні факти капіталістичної дійсності.
Письменник з великою викривною силою змальовує типові явища розвитку капіталізму на Україні, виставляє на суд читача хижацьку суть сільської буржуазії. Цій меті підпорядковане і ретельне створення образів комедії, які можна поділити на три групи: хижаки-експлуататори (Пузир та його управителі), ліберали (Соня, Калинович, Золотницький), трудовий народ (робітники-наймити).
Центральна постать комедії — Пузир, що, наживаючись на чужій біді, без усякого жалю і співчуття переслідує одну мету: «З усього... треба користь виймать, хоч би зубами прийшлось тягнуть — тягни!» Скупість, доведена до абсурду, неосвіченість, безкультурність і нікчем¬не честолюбство Пузиря (епізод з медаллю) роблять його огидним і смішним. Уважно придивившись до нього, я зрозумів, що він, либонь, зовсім не усвідомлює, для чого саме потрібні йому ті «прибутки», жадоба до яких губить його людську сутність. Так, у деякому розумінні, поява таких «хазяїнів» в Україні часів переходу до капіталізму була виправдана: терещенки та харитоненки були певною мірою прообразами Пузиря. Та нічим, я думаю, не можна виправдати те «хазяйське колесо», яке давить тисячі (і це — лише на землі Пузиря), бо воно «так крутиться: одних даве, а другі проскакують!»
Серед підручних хазяїна — його права рука Феноген, таке собі поєднання лакейства з грабіжництвом, плазування з презирством, лицемірства з блюзнірством. Інший тип хижака — Ліхтаренко, який керується принципами: «не ти візьмеш — у тебе візьмуть», «крадь уміючи», «кради сам і не заважай другому».
Цим пузиревим прислужникам автор протиставляє представників культурницької інтелігенції, що не здатна зламати «дику, страшенну силу» хижаків-капіталістів. І ліберал — поміщик Золотницький, і учитель Калинович, і дочка Пузиря Соня не поділяють методів наживи, але й нічого не роблять, щоб протистояти хижацтву.
На мій погляд, п'єса не була б такою цікавою і актуальною, якби Карпенко-Карий не наголосив у ній ще на одній проблемі — понятті честі за шкалою людяності та гідності героїв твору, «...у нього честь — перше всього!» — говорить про Пузиря Феноген. Виходить, зажерливість і цинізм є поняттями честі для таких, як Пузир та його прислужники. Вони давно вже втратили честь і навіть не усвідомлюють потреби в ній.
Зовсім полярне поняття про честь у Зозулі, добросовісного юнака, що у творі саме і є носієм високої народної моралі. Йому не вистачило сил захистити власну честь, тому він гине, так і не знайшовши виходу.
Соня і вчитель Калинович прагнуть справедливості й духовності, але почуваються безпорадними ідеалістами перед силою Пузиря, тому, власне мені, інколи стає соромно за поведінку цих освічених інтелігентів.
А от образ Золотницького, якому високий суспільний стан не перешкодив зберегти честь і добропорядність, мене приваблює до себе високою культурою, національним почуттям, вчинками. На таких героїв хочеться бути схожим, якщо душа та думки твої настроєні на чесну громадянську позицію.