АНАЛІЗ ЧИ ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ЛІТЕРАТУРНОГО ТВОРУ?
Додав: admin
Коментарів: 0
Додано: 29-01-2013, 14:25
АНАЛІЗ ЧИ ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ЛІТЕРАТУРНОГО ТВОРУ?
Учителі літератури давно вже звиклися із фаховим словосполученням «аналіз літературного твору», хоч у методичній науці час від часу спалахували дискусії, у яких брали участь прихильники «аналізу» й противники такого підходу до літературних творів. Останні мали за досить серйозний аргумент міркування про художню цінність твору, яка при аналізі начебто руйнується, розпадається на окремі частки, від чого зникає чарівність художнього слова (мовляв, це все одно, що замість того щоб милуватися трояндою, її розкладають окремо по пелюстках і намагаються збагнути красу квітки). Остаточної крапки в тих дискусіях ніхто й ніколи не ставив. Та й навряд чи це можливо, адже йдеться про мистецький феномен слова.
На нашу думку, термін «аналіз» (відгрецьк. «розклад», «розчленування») у застосуванні до літературного твору надто жорсткий і не зовсім відповідає художній природі мистецького явища. Якщо, скажімо, аналізувати вірш, новелу, роман та ін., то результат такого дослідницького акту мав би бути в усіх випадках однаковий, бо коли ні — то це вже не аналіз або помилковий аналіз. А відомо ж, що про будь-який художній твір може бути стільки думок, скільки читачів його прочитують. Тому доцільно було б вдаватися до терміна «інтерпретація» (з лат. «роз'яснюю», «тлумачу», «перекладаю»), оскільки всі судження про літературний твір (зокрема, і в навчальних підручниках) -це лише можливі варіанти його інтерпретації.
У такому зв'язку важливе значення в методиці викладання літератури має проблема сприймання художнього твору. Художнє сприймання - це різновид пізнання, який включає розшифрування, «декодування» художнього тексту. При цьому центральним психологічним механізмом розуміння є переклад мови образів на внутрішню мову читача (реципієнта). Як доводять психологи, внутрішня мова людини діалогічна (внутрішня бесіда). Відомий навіть вислів: мисляча людина веде бесіду. Отже, читання літературного твору - це своєрідний діалог письменника з читачем. Процес перекладу художньої інформації на мову того, хто її сприймає, можна визначити як інтерпретацію.
Розрізняють індивідуальну та літературознавчу (літературно-критичну) інтерпретацію. Перша - поліфонічна, багатозначна, варіативна, бо залежить від естетичного досвіду, культурного рівня, освіченості, індивідуальних особливостей особистості, друга - професійна, заснована на наукових принципах, за допомогою яких складна структура художнього твору перекладається на логічну мову літературознавства. Безперечно, літературознавство в багатьох випадках здатне допомогти читачеві глибше зрозуміти художній твір, але водночас воно позбавляє його самостійної співтворчості, оптимальна ситуація у веденні діалогу «твір - читач» - поєднання індивідуальної та літературознавчої інтерпретацій. Особливе значення це має тоді, коли реципієнт перебуває на стадії навчання мови мистецтва, робить перші кроки в інтерпретації художнього твору. Вільне володіння цією мовою дозволяє легко вступати в контакт із текстом, вдаватися до його перекладу «на свою мову». Наявність різноманітних інтерпретацій одного й того ж твору - нормальне, природне, психологічно мотивоване, іманентне, властиве художньому сприйманню явище.
При цьому, проте, варто враховувати два моменти. По-перше, будь-яка інтерпретація художнього твору не буває необмеженою, а по-друге, письменник керує нашим сприйманням. Візьмімо хоч би таке: достатність, вичерпність художньої інформації веде до банальності, тривіальності й може відштовхнути читача, якому буде нудно її сприймати; недомовленість (натяк, загадковість, навмисна незавершеність) у художньому творі «втягує» читача в естетичну роботу, провокує його співтворчість (розворушує уяву, будить фантазію, активізує асоціативне мислення). Крім того, письменник «ловить» читача тим, що своєрідно, цікаво вибудовує сюжет, передбачаючи в ньому гострі зіткнення, колізії, несподівані ходи; вдається до оригінального образного ладу, захоплює мовою та ін. Письменник часто «веде» читача, моделюючи таким чином тип його сприймання й підводячи до певного роду інтерпретації твору.
Художній твір - це відкрита естетична система. Так, є завершений текст, створені образи, вибудуваний сюжет, композиція, певний пафос, але тільки прочитання дає можливість розширити, поглибити, уяснити зображене, зворушити власне «я». Більше того, художній твір лише в тому випадку набуває своєї вартості, коли входить у сферу сприйняття й осмислення того, кому він адресується, - читача, глядача, слухача. Інакше кажучи, коли він піддається рецепції.
В українському літературознавстві проблема рецепції художнього твору досліджена недостатньо. Хоч у 70-х роках у Європі виникла теорія рецептивної естетики (В. Ізер, Г. Р. Яусс). Зокрема, В. Ізер стверджує, що значущість твору породжує не сам текст, а реципієнт, який намагається зробити текст зрозумілим та перекладним. Виходячи з теоретичних основ рецептивної естетики, висловимо декілька міркувань, які стосуються сприймання та інтерпретації художнього твору.
Рецептивний підхід передбачає діалог між твором (автор) та читачем (реципієнт). Уже говорилося, що структура художнього твору розрахована на потенційний діалог, і тому вона діалогічна за своєю природою.
1. Художній твір хоч і має свій інваріант (реалізований авторський задум), проте в художньому сприйманні він багатогранний, тобто йому властива рецептивна варіантність.
2. Характер рецепції залежить не тільки від того, що зображено у творі, а й від емоційно-психологічного стану читача в момент сприймання твору.
3. Реципієнт - не споживач літератури, а співучасник творчого процесу (точніше - він бере на себе функцію відтворення, співтворчості).
4. Будь-яка рецепція має право на самовияв, вона не повинна залежати від думки автора, думки літературного критика чи інтерпретатора.
5. Художня мова - це мова гри. Отже, рецепція художнього твору - це також гра за певними правилами. Грати або підігрувати може той, хто розуміє і приймає ці правила.
6. Рецепція - це завжди нове прочитання художнього твору (тут можна скористатися образним висловом Геракліта: «В одну річку двічі не ступиш»). Ідеться не просто про багатоваріантність інтерпретації (тим більше, коли це твори різних історичних епох), а про те, що природно різночасові сприймання і тлумачення (хоч би й у деталях) твору не збігаються.
Художнє сприймання залежить від низки чинників (загальна культура читача, його естетичний досвід, мотиви сприймання твору, навички спілкування з художньою літературою), внаслідок чого можна виділити рівні художнього сприймання. Пропонуємо до уваги результати опитування учнів 10-го класу, котрі висловилися про драму-феєрію «Лісова пісня» Лесі Українки (відповіді учнів узагальнені у формі найхарактерніших вражень-суджень про твір).

1. Сприймання на рівні констатації сюжету: «У творі розповідається про те, як молодий хлопець Лукаш покохав дівчину Мавку. І він привів її до себе додому, щоб була за жінку. Мавка дуже любила Лукаша, але той під впливом своєї матері, яка зненавиділа невістку, розлюбив її і почав залицятися до вдови Килини. Мавка розсердилась і спалила їхню хату. Вона стала вербою, а Лукаш перетворився на вовкулаку».
2. Сприймання на рівні теми-ідеї: «Тема твору - життя українського селянства. Це показано в образі Лукаша, який покохав лісову красуню Мавку, але щасливим з нею не міг стати, бо щастя селянина в ті часи залежало від землі, господарства, вигідного одруження. Лукаш схилився до земних справ, занедбав те краще, що мав у душі, тому волелюбна Мавка не сприйняла його таким. Між ними стався розлад. Леся Українка закликає боротися за своє щастя, берегти любов. Водночас вона співчуває того¬часному селянству».
3. Сприймання на рівні розуміння конфлікту, проблемати¬ки твору: «В основі твору - конфлікт між духовністю та безду¬ховністю. Мавка - це образ одухотвореної людини, образ пов¬ноцінної любові, відданості, самозречення в ім'я коханої люди¬ни, а Лукаш - втілення бездуховного животіння, буденщини, земної суєти. Леся Українка вважає, що людське суспільство в той час (можливо, і в наш) не готове сприйняти одухотвореність Мавки. Разом з тим, Лукаш у тому суспільстві приречений на нещастя, бо в ньому беруть гору суспільно забарвлені, "земні" пристрасті, а не те, що "в серці не вмирає"».
4. Сприймання на рівні осмислення художніх образів та їх природи: «Історія стосунків Мавки і Лукаша - це алегорія народження і вмирання видимого світу, який, проте, мав тривку і вічну основу: "я маю в серці те, що не вмирає". Всі відтінки почуттів Лукаша і Мавки ніби дублюються на стані природи (пейзажі у ремарках): весна (народження), літо (зрілість), пізня осінь (згасання). Леся Українка зображує гармонію і дисгармонію між людьми і природою: гармонія веде до спалаху любові, а дисгармонія - до руйнування. Художні образи (персонажі, поетичні деталі) не просто почерпнуті з народної творчості, у них поетеса воскрешає прадавні уявлення волинян і поліщуків, які бачили в природі духовні начала й освітлювали ними своє тяжке, буденне життя».
5. Сприймання на рівні проникнення у світовідчуття поете¬си: «Ключ до розуміння "Лісової пісні" - це світовідчуття Лесі Українки. І справа навіть не в тім, що вона, за власним зізнанням, ще з дитинства "тую Мавку в умі держала", тобто наслухалася багато чого з нашої буйно розквітлої народної міфології. Життя підсовує людині безліч проблем суто "земного" характеру, зрештою, змушує боротися за виживання, і тоді - не до поезії. Але ж саме поезія облагороджує життя. Леся Українка в це і вірить, і сумнівається. Поетичні вірування предків виражають природний духовний стан людини - потяг до краси, світла, висоти. Що відбувається з цим світоглядом, коли він заявляє про себе в суспільстві із жорстокими законами і правилами? Крах! І все-таки Лесі Українці хочеться вірити, що поезія життя вічна, бо Мавка : "Ні, я жива, я буду вічно жити!" І водночас їй гірко усвідомлювати (можливо, під впливом обставин її власного життя), що поезія і буденне життя бувають несумісні, конфліктні».
6. Сприймання на рівні «сторонніх» асоціацій: «В останній ремарці до п'єси (після заключного монологу Мавки) є слова: "Лукаш кидається до неї з покликом щастя"; на його "устах застиг щасливий усміх". Трагізм фінальних сцен - і усміх, щастя? Чому? Драматизм поетичного мислення Лесі Українки постає у раптовій зміні зими весною. Чудодійне зміщення часу -спроба завдяки самознищенню вирватися зі звичайної буден¬ності й очиститися ("ясним вогнем"), відродитися в майбутньому ("стане початком тоді мій кінець"). Вирватися не лише самій (Мавці це підвладне), а й вирвати Лукаша ("переможний спів ко¬хання" - його). То в чому ж щастя? У можливості любити, страж¬дати й відроджуватися! Молодість, як і весна, найсвітліша пора -"щасливий усміх", щастя - любити і жити!»
Окремі відповіді учнів засвідчили деформацію в сприйманні драми-феєрії. Ось декілька дослівних міркувань про твір: «І ось ми бачимо Лукаша, що перетворився на вовкулаку. Ось як тяжко покарала його доля. Цей крик - прагнення до волі, до нового й щасливого життя. Образ вовкулаки, у який перетворюється Лукаш, є ніби підсумком усієї драми»; «Лукаш жениться на багатій дівчині, а Мавка перетворюється на скелю». Причини таких «казусних» висловлювань про розвиток сюжету, поведінку персонажів - не лише в рівні загального розвитку учня, а й у невмінні читати образну «мову» літературного твору, «перекладати» її на логічну мову літературно-критичних суджень. Такі висловлювання мають комічний характер, бо є результатом суперечності між неспроможністю збагнути суть художніх образів і намаганням скористатись у своїх міркуваннях про них завченими літературно-критичними штампами.
Підсумок: було опитано 105 учнів, із яких 73 % відповіли на рівні прикладів 1-2; 9 % - на рівні прикладу 3; 11 % - на рівні прикладу 4; 6 % - на рівні прикладу 5; 4 % - на рівні прикладу 6.
Ілюстративна частина цієї статті доводить не тільки закономірність застосування до літературного твору терміна «інтерпретація», а й дає підстави говорити про її характер і рівні художнього тексту. Використовуючи у своїй повсякденній роботі методологію рецептивної естетики, учитель літератури матиме можливість чіткіше, цілеспрямованіше й ефективніше будувати свою роботу на уроці й передбачати 'її результат.
(Українська мова та література. - 1999. - № 41. - С. 6).
Схожі матеріали:
Меню
Архів матеріалів
Популярні матеріали