Гармонія з природою

Погодою в нас на сінокосі, казали, років з півтораста за­відувала ворона. Це була, так би мовити, наша фамільна во­рона. Вона сиділа коло нашого куреня на високій сокорині й звідти бачила всіх нас і все, що ми пили, їли, яку рибу лови­ли, чи де зарізали деркачика косою чи перепілочку, бачила всіх пташок у нашім лісі, усе чула, найголовніше, віщувала погоду. Вона бездоганно вгадувала наближення дощу чи гро­му ще при безхмарному ясному небі, і тільки вже після того, як раптом вона крякне тричі спеціальним голосом, дід почи­нав ні з того ні з сього кашляти й позіхати, і ми тоді вже не­забаром кидали граблі й вила теж, позіхаючи, падали, як со­нні, під копиці.

Ворона знала кожного з нас як облупленого. Раз батько, розсердившись на дощ, що вона накаркала, попросив Тихона Бобиря застрілити її з шомпольної рушниці. І що ви думаєте? Не встиг ще батько затулити рота, як вона знялася зі своєї сокорини й перелетіла за Десну на високий дуб. І хоч Тихон категорично відмовився стріляти, вона повернулася з дуба тільки ввечері й накаркала такого дощу й грому, що погноїла все сіно.

Тут читач може сказати, що така ворона нетипова і що дощ міг погноїти сіно й без її каркання. Я скажу, - так, можливо. Але я описую тільки таке, що було колись на Десні якраз там, де в неї впадає Сейм.

До речі, раз уже мова зайшла про погоду й мисливця, який відмовився вбити описану вище ворону, доведеться описати й самого мисливця. Тільки для повноти картини спробуємо змалювати його неповторний образ не звичайним способом, а з погляду качок, що водилися в нашому озері. Зробити це до­ведеться не так для краси стилю, як для більшої правди, бо він же качок убивав, а не вони його.

-        О! Уже кульгає, - кряче було стара качка своїм каченя­
там. - Киш у ситняк! Ач, хитається, добра б йому не було...

Каченята миттю ховалися хто куди, качка теж непомітно зникла під воду. До берега наближався Тихон з рябим мис­ливським собакою. Якщо, пустуючи серед латаття, каченята робилися неслухняні, збентежена мати качка місця собі не знаходить:

—      Рятуйте, цілиться! Бачите? Зараз бахне так, що пір'я з
когось полетить...

Тихон Бобир справді вже цілився з берега. Ну, тепер, поки гряне той постріл, ми маємо час розповісти про Тихона зі свого, людського боку. Чоловік він був бідний і тому, аби не витрачати зайвих зарядів, мусив зробитися снай­пером. Проте вбивати диких качок йому доводилося нечасто. Чому? У Тихона одна нога не була в злагоді з другою. Вона була значно короткою, тоненькою і не розгиналася навіть у сні. Унаслідок такої діалектики природи всі качки, курочки, чайки, усе наше птаство впізнавало його ще здалека і ховало­ся у ситняк або у воду, під латаття. Таким чином навіть кри­ва нога і та часом служила гармонії природи, її рівновазі.