«... Все на свете — только песня на украинском языке»
Літературний вечір, присвячений поету Леоніду Кисельову
В центрі зали портрет Леоніда Кисельова, прибраний вишиваним українським рушником; виставка книг, виданих українською та
російською мовами.
Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете — только песня
На украинском языке.
Леонід Кисельов.
Учень.
Тільки двічі ми живемо.
Раз — у світі білім-білім.
Тож сумуємо і квилим,
Як до іншого йдемо.
Учениця.
А тоді ще в другий раз.
В світі чорнім — аж червонім.
Чорнозем ламає скроні.
І трава росте крізь нас.
Ведуча. Ці рядки написав поет Леонід Кисельов, якому доля відвела дуже коротке життя — двадцять два роки.
Ведучий. Творча зірка Леоніда Кисельова зійшла на небос хил української поезії за зіркою Василя Симоненка, щоб з такою ж силою понести людям живе слово Поета із Божої ласки. Це слово вражає проникливим ліризмом і палким патріотизмом, по етичною філософією державотворення і своєю рятувальною суттю. Ведуча. Про молодого талановитого київського поета Леоні да Кисельова говорили, що він може стати новим Пушкіним, чи Лєрмонтовим, або, може, навіть Шевченком.
Ведучий. Леонід Кисельов був поетом двох мов, бо перші його вірші, відверто-сміливі й знакові, написані російською. Але вони несли потужний заряд українського речника національно-державницької ідеї, символа свого часу. Батько юнака, відомий російськомовний письменник Володимир Кисельов, написав книгу «Веселий роман», де прототип Леоніда — молодий київський поет Леон на прохання друзів прочитати свої вірші проказав схвильовано: «Я постою у края бездны И вдруг пойму, сломясь в тоске, Что все на свете — только песня На украинском языке».
Ведуча. Він почав писати українською мовою тоді, коли вона зазнавала чи не найбільших гонінь і від так званих «державних керманичів», і від простих людей. Тоді українці вели своїх ма леньких дітей до російських дитячих садків, російських шкіл, тоді паплюжилось все українське. А він, син російського пись менника, на запит друзів: «А чому українською мовою?» відпо вів: «А ось цього я не вмію пояснити. Я так відчуваю. Та якщо вважати поезію одним із засобів самовизначення, то доведеться примиритися з тим, що я саме так самовизначаюсь...».
Ведучий. Перша добірка віршів Кисельова побачила світ у 1963 році в журналі «Новый мир», головним редактором якого тоді був Олександр Твардовський, з приміткою: «Леонид Киселев, ученик 10 класса школы № 37, г. Киев». «Первые стихи».
Ведуча. Того ж року в журналі «Радуга» було надруковано два його короткі вірші. Вірш «Цари» в журналі «Новый мир», в якому десятикласник зневажав особу царя Петра І, ще й поси лаючись на Шевченка, викликав серед російської та української інтелігенції обурення й протест. Після того молодого поета пере стали друкувати в російській радянській періодиці.
Ведучий. Перехід на українську мову письма відбувся в остан ній рік життя Леоніда Кисельова. Тоді ж почалося його друге поетичне життя, вбудувався цілком новий мовосвіт поета (адже інша мова означала прилучення до інших ментальних матриць, до іншого Космо-Психо-Логосу).
1-ий читець.
Додому
Шкода Москви. Вже наче відійшов
Від сподівань і пристрастей Арбату
І паху бурштинової гербати*
У мареві тих марень, тих розмов.

Додому час. До міста всіх кохань,
Де тополеві вранішні тумани,
Де сірий тулуб вершника Богдана
На золотому тлі Софійських бань.

Літак аж ніби крилами змахнув,
Натруджений двигун тамує стогін.
Невже мені лишиться тільки спомин
Від тих беріз у весну крижану?

Зелені леза юної трави
Очистять душу, стешуть білу льолю**,
І не відчую ні жалю, ні болю,
А тільки так, смутне: шкода Москви.
* Герба та — сорт чаю.
** Льоля — сорочка (як правило, дитяча).
Ведуча. Чимало дослідників творчості Кисельова розглядали його перехід на українську як «акт етичний, громадсько вмотиво ваний і спрямований проти загрозливих симптомів збайдужіння великого прошарку української інтелігенції, а тим самим загалу населення до української ситуації».
Ведучий. Очевидно, це так. Свідомий вибір української мови у дорослому віці (а не засвоєння її «з колиски») є взагалі типовим шляхом для частини української інтелігенції, і не лише в 60-х роках, а в сьогоднішні дні.
2-ий читець.
«Стати б хоч на менти лічені...»
Стати б хоч на менти лічені Дідові — дзвінкого песика,
Характерником мені — Щоб не жив на самоті,
Подарую кожній дівчині Ще й Івасика-Телесика
Лицаря на коні. Кожній бабі-сироті.
А тоді ще дати мусив би, А як хто не має віри вже
Щоб раділи всі живі, Ні в кохання, ні в слова,
Козаченька чорновусого Я йому сопілку виріжу,
Кожній жінці-удові. Най журную заспіва.

Ведуча. Проте, цей «громадськи вмотивований» вибір мови Леонідом Кисельовим, спричинений його національним само усвідомленням, вплинув також на рівень особистісного світо сприйняття поета, адже мова є втіленням ментальності народу. Таке світорозуміння допомогло поетові, який уже знав про свою хворобу — лейкемію, нарешті подолати найбільший з людських страхів — страх смерті, присутній у російських віршах: «...Бо юсь смерти и боюсь стали...».
Ведучий. Зовсім іншим стало відношення до цієї одвічної проблеми людства, висловлене в поезії «Осінь»:
Така золота, що нема зупину.
Така буйна — нема вороття.
В останніх коників, що завтра загинуть,
Вчуся ставленню до життя.
Ведуча. Від цього щирого відкриття-зізнання пройде час до осягнення суті. 3-ій читець.
Катерина
Доки буде жити Україна
В теплім хлібі, в барвних снах дітей, —
Йтиме білим полем Катерина
З немовлям, притнутим до грудей.
Освятивши невимовним болем
Все прийдешнє, кожну нашу мить,
Йде вона і, мов велике коло,
Біле небо навздогін летить.
Про дівочу цноту, про калину
Не співай, поете, не квили,
Бо іде сьогодні Катерина
Тим шляхом, що наші кревні йшли.
Вилами розхитували трони,
Руйнували все старе дотла,
Тільки би Шевченкова Мадонна
В сніжне небуття не полягла!
Тільки би вона донесла сина
До свого народу, до людей.
Біле поле. Біла Катерина
З немовлям, притнутим до грудей.

Ведучий. Яка глибинна думка криється у цьому узагальнен ні: уберегти сутнє нації, щоби своїм гожим нащаддям підмогти Україні-матері, аби жити їй, не пережити! Митець справжній, небуденний, Л. Кисельов йшов творчим шляхом, осяяним сонцем Шевченка.
Ведуча. Саме в безсмертному образі дівчини Катерини, зра дженої й покинутої москалем, яка відмовилася від ненародженої ще дитини, створеному Кобзарем, Леонід Кисельов побачив укра їнську Мадонну з немовлям на руках — скривджену, втомлену, зраджену, але прекрасну у своїх почуттях, у святому бажанні подарувати світові нове життя.
Ведучий. Вважаючи Кобзаря серцем і мудрістю нації, він сприйняв від свого великого вчителя життя і поезії основний за повіт — підтверджувати власним життям виболені строфи. Тому так вражають нас поезії, сповнені чистотою думання, відвертістю про головне і тихою юначою мудрістю:
Пам'ятайте серцем: наша мова — пісня,
І в словах — любов.
Ведуча. Кожен вірш його цільної й світлої поезії — про най головніше, про найсуттєвіше:
Треба Вкраїни. Надій і суму
Селянських хат і курних шляхів.
Треба землі, де завжди пульсує
Шевченкове серце, Шевченків гнів.
1-ий читець.
Радість
Як добре я себе веду
По вулиці Артема.
На видноті в усіх іду
Я рівно достеменно.
Щось крутить в голові мені,
Чогось на вітрі жарко,
Та не поцілував я, ні,
Німецьку цю вівчарку!
І не обняв старий цей дуб,
Лише вклонивсь буденно.
Як добре я себе веду
По вулиці Артема.
Ведучий. Поезія Кисельова, крім ліричного і філософського струменів, позначена також соціальним звучанням: сміливість і безапеляційність окремих його рядків наводить на думку, що якби доля склалася інакше й автор прожив би довше, він не уник нув би найпильнішої уваги з боку влади. 2-ий читець.
«Земля така гаряча...»
А я тому журавлю
Києм ноги переб'ю, переб'ю.
Пісня.
Земля така гаряча, Не винести того болю,
Така руда земля. Не виридати жалю.
Маленький хлопчик плаче: Що станеться з тобою,
Не бийте журавля! Мій світе, мій журавлю!

Притне його до себе В останню мить побачиш
Й руками затуля: Намисто із багряних плям,
Ой дядечку, не треба, І буде така гаряча,
Не бийте журавля! Чорна така земля.

Відлине день без'язикий, Панцерники рокочуть,
І чути в тиші нічній: Крають Чумацький Шлях,
Люди, дерева, ріки І бідкається хлопчик:
Тужно кричать: «Не бий!» Не бийте журавля!
Ведучий. Громадянська лірика Леоніда Кисельова вражає своєю силою, яку він черпав із споконвічного патріотизму україн ської нації. І в цьому — пафос тієї істини, що вимагає найвищої сплати за себе — ціною життя. Двадцять два роки судилося про жити київському поетові-лицарю, українському Майстрові слова з піснею у душі. Цю пісню, виплекану під серцем, він присвя тив своїй Україні, вклавши у співучі слова і любов, і тривогу, і біль, і сподівання, і пересторогу нових випробувань українства на життєву мудрість.
Ведуча. Вже тоді, у далекі шістдесяті, поетові прозоро бачи лися переможні повстання державної України:
Історія не є ракетний жах,
Вона мов шлях від чужини до хати.
І щастя буде. Тільки ви не дайте,
Не дайте, щоб впилася від ножа.
3-ій читець.
«На украинском языке»
В. Гужва
Час відвіяв слів легких полову,
Лиш добірне зерно на токах.
Вірші Леоніда Кисельова
Пригорща зерн золота, важка.
«Завтра буде світ такий, як завше...»
Живемо, і справді він такий.
І твоя кохана вийшла заміж,
Хлібом не годує їжаків.
«Заспівайте, сестро, заспівайте...»
Йде Шевченко, Катерина йде.
На Подолі жде трамвая Байда,
Од біди собака відведе.
«... В зорянім серпневім павутинні...»
Це потужність в сотні мегават!
Не міраж — оаза у пустелі,
Проростає жито, не трава.
Вірші Леоніда Кисельова
Не забуде їх моя земля.
Кошиком в траві туркоче слово.
Чується: «Не бийте журавля!..»
Ведуча. Леонід Володимирович тільки починався як поет, адже двадцять два роки — надто мало для повноцінної творчої реалізації. Проте він устиг зробити достатньо, аби залишитися в історії української літератури, хоча власне українських віршів у нього тільки близько сорока.
Ведучий. На щастя, талант не вимірюється кількістю напи саного. Про що свідчать чотири посмертні збірки поезій: «Стихи. Вірші» (1970), «Последняя песня. Остання пісня» (1979), «Тільки двічі живемо» (1991), «...Все на свете — только песня на укра инском языке» (2006).
Ведуча. Тож згадаймо слова Леоніда Кисельова, сказані про себе:
Рано ще, рано.
Ще і мати не вставали
І до мене не гукали:
Вставай, сину!
Ще і батько не вставали
І до мене не гукали:
Ходім, хлопче!