Василь Слапчук

Книга I . БУРШТИН IЗ ТВОГО ГОЛОСУ

* * *

Щораз, коли з нiрки вибiгає мишка,

дiвчина, що малює на власному колiнi

вiкно, у яке стукають вiршi,

котрi сходяться пiсля заходу сонця

i приносять жарини обрiю

та усi барви неба

божевiльного художника,

втiкає зi своєї кiмнати

i стукає до мене.

Я, затинаючись, говорю про кохання,

щось банальне i до оскоми обридле

(чула бо вiд багатьох i багато разiв),

а дiвчина вивчає вчорашню газету.

Я боюся самотностi,

а вона боїться мишей.

Однак те, що вона завiтала до мене,

а не пiшла шукати кота,

я розцiнюю, як взаємнiсть.

 

* * *

Три квiтки,

для яких ще не вигадав барви,

але зримо уявляю форму пелюсток,

i вирiзняю аромат

з-помiж тисячi iнших запахiв,

схованi у твоєму рукавi.

У другому рукавi живе пташка,

котра посмiхається очима

i тримає в дзьобику

два гнiздечка,

наче терези.

В якому рукавi схованi квiти?

В якому рукавi живе пташка?

Зав'яжи рукави на моїй шиї,

аж поки не навчуся розрiзняти,

де лiвий рукав, а де правий.

 

* * *

На сьомому листочковi

четвертого дерева,

якщо йти вiд мене до тебе,

наче на долонi

можна прочитати

наше майбутнє.

Якби ми вмiли...

Ми ж не знаємо,

як читаються

нашi власнi iмена,

ми щойно навчилися

вимовляти їх

i кликати на iм'я

одне одного.

 

Радість

Лежу горiлиць.

Ти, перебiгши луг,

одягаєшся в домашнє

i на кухнi п'єш сiльське молоко

з хлiбом,

а надi мною

жайворонки розбирають

дах i стелю,

на долiвцi виросла конюшина,

намальованi квiти пахнуть,

а рiй бджiл

приносить золоту грушку

в дарунок нашiй домiвцi

вiд їхнього вулика.

 

* * *

Ходiм.

Ми вже зняли взуття,

щоб жити навпаки.

Ми залишаємо ключi,

але берем з собою дверi.

Ми збережемо ритуал

приходу в дiм.

Ми вже прийшли.

Ходiмо далi

разом.

 

* * *

Усе – з нiчого,

хоча болить, як справжнє.

Не знаю, де любов,

де гiлка яблунi.

Не вмiю вiдрiзнити

себе вiд тебе.

Я тiльки й вiдаю,

що грiх – це кара,

а кара – грiх.

I вiрю у нiщо.

 

* * *

Я так i зробив.

Кровi було небагато,

але цiлком достатньо,

щоб вимазати

не тiльки пальцi,

але й обличчя.

Зате битого скла

було всюди.

Душа ходила боса,

а я вiдчув потяг до малювання,

Сюжети висмоктував

iз мiзинця,

видивляючись

у розбите вiкно.

Ти думаєш, щось змiнилось?

 

* * *

Це був не я.

Я ще не був.

Чавив мiж пальцiв вишнi,

як чавлять пальцi в дверях,

i дякував усiм,

хто шарпав клямку.

В обiйми падав

дощ зi стелi,

вiрнiше, дощ iшов,

а падав я

i повз

повз нього.

 

* * *

Допоможи зiбратися з думками,

згорни слова холодними руками,

збери i викинь

пiд черевики,

як злу личину,

нехай спочинуть.

 

 

Годинник спить,

йому наснилась гамiвна сорочка.

Я долiлиць рахую пульс

старiй зозулi.

Повiсив серце в дверях

замiсть дзвоника,

воно мовчить.

 

* * *

час для кохання

час для справ

час вибору

можливiсть вибору

передбачає

його вiдсутнiсть

а отже

вибiр зроблено

завчасу

 

* * *

Це ангел сумнiвiв,

це ангел розпачу,

це...

цей ангел мiй.

З зимовим прiзвищем,

з iм'ям, подiбним на ромашку,

i з синiм вiршем

п'є чорну каву.

 

* * *

На кожен дотик

ти реагуєш, мов їжак,

бо ти i є їжак,

маленький їжачок,

колючками

всередину.

На кожен дотик,

ба навiть

на саме бажання

дотику.

 

1997