Аналіз роману Уласа Самчука «Марія»
Він помер 1987 року — всього кілька років не дочекавшись до проголошення Незалежності України. Художня спадщина Уласа Самчука стала відомою широкому загалу читачів лише у 90-х роках. Але і до сьогодні мало кому відомо, що творчість письменника висувалась на здобуття Нобелівської премії.
Уласа Самчука справедливо називають Гомером україн¬ського життя XX століття. «Я ставив і зараз ставлю собі досить, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю»,— виразно констатує письменник у романі «Юність Василя Шеремети».
Улас Самчук у своїй творчості зобразив трагічну долю українського народу у XX столітті, показав його силу і прагнення бути вільним і незалежним, могутній генетичний потенціал. «Я не тому письменник українського народу, що вмію писати. Я тому письменник, що відчуваю обов'язок перед народом. Бог вложив у мої руки перо. Хай буде дозволено мені використати його для доброго, для потрібного».
Народився Улас Олексійович Самчук 20 лютого 1905 року в селі Дермань на Волині (нині Рівненська область), що перебувала тоді під владою Польщі. Батько Уласа Самчука був заможним селянином. З величезним пієтетом розповідає письменник про ніжну синівську любов до батька. Дитячі спогади стали світлим оберегом у житті майбутнього письменника. Він писатиме про селянські будні і свята, звичайні трудові клопоти і знаходитиме у цих нехитрих оповідях найвищу поезію людяності та добра.
Улас Самчук зображає родину як оберег нації, хранительку народного духу. Родина в умовах бездержавності формувала людську духовність. Вона гартувалася у щоденній праці, у любові і взаємоповазі рідних. Образ батьківської оселі внутрішньо присутній у всій творчості Уласа Самчука. Герої його творів, як правило, люди господарні, чесні, працьовиті. Найбільшою радістю для них є праця. Найсильнішим оберегом — родина. Письменник створює широкий епічний образ української родини як запоруку людського щастя, величної гармонії. Кожна ниточка його родоводу, кожний штрих до минулого предків для Уласа Самчука є джерелом сили і віри.
В автобіографічних нотатках письменник пише: «Батько мій Олексій Данильчук-Самчук народився 27 жовтня 1869 року, був одружений двічі, перший раз приблизно 1889 року, жінка його Марія з села Мизочика померла нагло 1899 року, залишивши двоє сиріт — Катерину і Василя. Другий раз він одружився 1900 року, жінка його моя мати Настасія з роду Руда-Мартинюк, народжена 23 грудня 1877 року. Від цього шлюбу було п'ятеро дітей — Петро, Пилип, Улас, Федот і дівчина Васса яку ми звали Василиною. Петро і Пилип померли на шкарлятину, коли першому було три роки, а другому два. Обидва померли одного місяця і я їх не пам'ятаю. Федот народився 1908 року, а Василина 1912... Усі мої предки були хлібороби, за панщини кріпаки... Мій батько залишив Запоріжжя (Дермань ділилася на «кутки», і наш куток звався Запоріжжя) 1907 року і вибрався на хутір Лебедщину — п'ять кілометрів від Дерманя, де мав п'ять десятин землі. Згодом він помножив свою власність на ще одну десятину, а 1913 року залишив і це місце, переїхав до Тилявки, де вже набув чотирнадцять десятин».
Батьки Уласа Самчука мали лише початкову освіту, але вони намагалися своїм дітям дати кращу освіту. Майбутній письменник у 1917 році закінчив народну школу у Тилявці, вступив до двокласної Дерманської школи при семінарії. Кременецьку гімназію імені І. Стешенка він не закінчив через мобілізацію до війська. Перебуваючи на службі у польській армії у Західній Польщі, 1927 року дезертирував до Німеччини і вступив до Бреславського (нині Вроцлавського) університету Однак невдовзі переїхав до Чехословаччини, де у 1929-1931 p.p. навчався в Українському університеті у Празі. У той час там існувало жваве українське культурно-мистецьке життя. Літературне товариство, творчі контакти сприяють формуванню письменницького почерку Уласа Самчука. В епіцентрі літературно-мистецького гурту — Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Олена Теліга, Оксана Лятуринська.
Тоді ж Улас Самчук одружився з Марією Зоц, фармацевтом за фахом. Це їй він присвятить трилогію «Волинь».
Ще раніше, 1924 року, юнак спробував нелегально перейти кордон і потрапити до Києва. Молодий хлопець мріяв про справжню освіту, яку сподівався здобути лише там, де, як згадує він, «бушувала Україна Скрипника й Хвильового, мене тягнуло туди багато магнітів, а головне... моє нестерпне, безупинне, невідступне бажання писати. Бути письмен¬ником... У моїй теці лежали грубі рукописи, а в моїй голові ще грубіші пляни. Десь з 17 роком мого життя посіла в мені ця пропасниця, з якою не міг дати ради. Я писав днями й ночами, я занедбав навчання, за мене почали хвилюватися батьки: «От буде босяк-ледащо, не здібне навіть до хазяйства».
Перше оповідання Уласа Самчука «На старих стежах» надруковане 1926 року у варшавському журналі «Наша бесіда». З 1929 року письменник активно співпрацює з львівськими часописами «Літературно-науковий вісник» і «Дзвін», чернівецькою «Самостійною думкою», берлінською «Розбудовою нації», «Сурмою». Самчук був чільним автором «Літературно-наукового вісника», який в середині 30-х років був перейменований на «Вісник». За газетними та журнальними публікаціями можна скласти уявлення про неабияку активність письменника у цей період його творчості.
Перші оповідання , хоч і не повністю, були зібрані у збірці «Віднайдений рай». Вже у них виразно можна було відчути вдумливого автора, що хоче проникливо пізнати й відтворити сучасний йому світ та місце у ньому української людини. Оповідання позначені глибокою залюбленістю у природу, ліричними сюжетами, конфліктними психологічними ситуаціями та ідейними монологами. «Ці перші оповідання, як зазначає Олена Теліга, — це перші творчі стежки і намацування шляху, це творча лабораторія, гартування пера й думки молодого автора перед тим, як написати свою велику тритомну епопею «Волинь».
Героїчна історія Закарпатської України спонукала Уласа Самчука до написання героїчного роману «Гори говорять» (Чернівці, 1934) — про боротьбу закарпатських українців за своє національне та соціальне визволення. У тридцяті роки написаний політично гострий роман «Кулак», спрямований на захист життєвотворчих спроможностей українського селянства. За цей роман радянські критики назвали Уласа Самчука куркульським письменником.
У 1938—1939 роках письменник працює в Закарпатті — як кореспондент. У 1940 році переїздить до Польщі, оселяється у Кракові.
З початком війни Самчук потрапляє до Львова, а невдовзі — на окуповану німцями Україну. «Хотілося щось робити, хо¬тілося робити багато», — так визначає українська письменниця Олена Теліга суть діяльності українських націоналістів в окупованому Києві. Налагоджується видавничий рух, планується видавати нові підручники, відновити театр, кіностудію, кооперацію, банки. Дещо пощастило зробити: видається газета «Українське слово», а після u' заборони — журнал «Литаври». Організовано Спілку письменників, яку очолила Олена Теліга.
Улас Самчук став редактором газети «Волинь», що виходила в Рівному з осені 1941 року. Він сподівається, що німці дадуть змогу вести роботу з виховання у сплюндрованій Україні. Надто швидко виявилося, що німецька окупація не виправдала ніяких україністичних сподівань. Не минуло й кількох місяців як письменнику довелося вдаватися до езопівської мови. У передовій статті з промовистою назвою «Піднятий меч» він пише: «Сьогодні кожен народ хоче жити. Пристрасно, сильно жити. Жити за всяку ціну...
Хто тепер цього не зрозуміє, той рано чи пізно впаде жертвою власної недалекоглядності. Лишень свобідна, мирна, взаімно шануюча себе родина народів може керувати долею світу. Це не значить, що вони мають лишень командувати. Ні! Але це значить, що вони не сміють бути відіпхнуті від керма. Всі вони мусять чутися дійсно ковалями власного життя, бо інакше рано чи пізно повертається те саме, що вже не раз диктувалося історією: «Хто підніме меч — від меча і загине».
Окупанти збагнули, чого прагне редактор. У 1943 році Уласа Самчука було заарештовано, а газета перестала виходити. Втручання Андрея Шептицького, який ходив просити за відомого українського письменника до фашистського начальства, зберегло життя Уласу Самчуку. Письменник деякий час переховується у родинах священиків на Львівщині. У листопаді 1943 року відвідує рідні місця, зустрічається з численними родичами, односельцями, друзями дитинства. Роман «Юність Василя Шеремети» писався під час поневірянь автора дорогами зруйнованої Європи. Це романтичні спогади про гімназійну юність, рідну Волинь, ностальгійні спогади за першим коханням.
Залишатись в Україні ставало дедалі небезпечніше. Одружившись із Тетяною Чорною, в минулому акторкою, емігрує до Німеччини. Там перебуватиме до 1948 року в таборах для переміщених осіб. Поневіряння цього періоду лягли в основу мемуарів «П'ять по дванадцятій».
У Німеччині Улас Самчук одразу ж включається у роботу, згуртовуючи письменницькі сили, яким належало творити таку літературу, яка би замінила храм держави. У 1945 році він стає першим головою МУРу (об'єднання українських письменників за кордоном — Мистецький Український Рух), який займав антикомуністичну позицію. МУР відіграв значну роль у згуртуванні творчих сил та активізації інтересу до української літератури в Європі. Письменник поєднує організаційні клопоти з творчими: працює над романом про визвольну боротьбу у Закарпатті «Сонце з заходу», книжкою публіцистики «Невільники фрази», п'єсою «Шумлять жорна».
У 1948 році Улас Самчук переїздить до Канади. Стає одним із засновників об'єднання українських письменників «Слово», яке утворилося в 1954 році у Нью-Йорку. У Канаді написано трилогію «Ост», чимало спогадів та мемуарів: «На білому коні» (1955), «Чого не гоїть вогонь» (1959), «На коні вороному» (1975), «Планета Ді Пі» (1979). У 1980 році вийшов останній з розпочатих і вивершених за океаном романів Самчука «Слідами піонерів», присвячений життю заокеанської еміграції.
Етапним для У л аса Самчука став роман «Чого не гоїть вогонь» (1959). Герой цього роману Балаба — сильна одержима натура. Він міг би пристосовуватись до життя, хитрувати і вижити, але, опинившись перед проблемою остаточного вибору, відчуває у собі силу красиво померти. Балаба включається в національно-визвольну боротьбу і воює до останнього, поповнюючи собою галерею українських лицарів. Це роман про розп'яття України між двома хижаками, про трагедію людей під залізною п'ятою завойовників, про ріст українського протесту проти всіх завойовників на світі.
Роман Уласа Самчука «На твердій землі» (1967) розповідає про долю українських переселенців у Канаді. Герой цього роману Данилів — безпретензійна людина, яка хоче працювати і користуватися здобутками своєї праці. Власний дім і сім'я — найвищий його ідеал.
У Канаді написано трилогію «Ост». Працюючи над твором близько чотирьох десятків років, Улас Самчук реалізовував свою програму «творення великої літератури». У кожному з трьох томів «Осту» відтворена важлива віха української історії XX віку, що в сукупності становить її широку художню панораму. Перша частина «Морозів хутір» — про переломні події української революції 1918—1919 років. Друга «Темнота» — про долю українців у тоталітарній державі — Радянському Союзі. Третя частина «Втеча від себе» — про нелегку долю тих мільйонів українців, яких доля розсіяла по всьому світі.
У трилогії подано широку картину кількадесятирічних поневірянь Івана Мороза з родиною, яку мучила не ностальгія за цією землею, а горе цієї землі, поглиблене розоренням батьківського гнізда, арештами, тюрмами. Відбувається переродження головного героя — з колишнього свідомого монархіста до патріота високого інтелектуально-духовного рівня.
У 50-х роках Улас Самчук так розцінював свій пройдений шлях: «Маю сорок років життя. Народився під час війни, зріс під час війни. Одинадцять років війни і революції, 15 років вигнання, 14 миру. Польська, німецька, мадярська в'язниці. Тричі нелегальний перехід кордонів. Свідок повстання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України, протекторату, Генерального губернаторства, Райхскомісаріату України, Другого Райху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії світу. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори. Муссоліні, Гітлер, Сталін. Голод 1932—1933, концентраційні табори... І вічне вигнання». Сам письменник твердив, що йому доля судила «бачити, чути і переживати більше, ніж можна було сподіватися протягом життя однієї людини».
Помер Улас Самчук 9 липня 1987 року у Торонто, там же у 1988 році відкрито музей-архів письменника.
Роман «Марія» посідає особливе місце і в нашому письменстві, і в творчості Уласа Самчука. Це перший твір, де відтворено страшну трагедію українського народу 33-го року. Автор не був свідком того нелюдяного шаленства, що відбувалося в ті роки в Україні. Але його творча уява з достовірною правдивістю розповіла світові про трагічні сторінки української історії. Присвята книги «Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932—1933» вічно звучатиме як прокляття й оскарження тих, що допровадили людей до такого стану. Уже у 1934 році роман було видруковано окремою книжкою у Львові. Твір розповідав жорстоку правду про становище українського селянства після 1917 року. З цієї причини в СРСР твір був заборонений та прийшов до українського читача лише в 90-х роках — з проголошенням Української незалежності.
Роман-спалах «Марія» називають найсенсаційнішим з усіх творів Уласа Самчука. Написаний по гарячих слідах трагедії, він змонтований за найвищими законами мистецтва. Написаний у вигляді суворого опису життя Марії протягом усіх днів її існування, кількість яких автор визначив зі скурпульозною точністю: «Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі». Прожила Марія 71 рік 11 місяців. Такий прийом задає творові невблаганно послідовний ритм, який веде життя Марії до неминучо трагічної розв'язки. Це надає образу Марії вищого, надпобутового сенсу, споріднює її з Біблійними герої¬нями, підносить цей образ до рівня символу України.
Спочатку роман розгортається у дусі української класичної прози — звичайне селянське життя з його щоденними клопотами і турботами. Вечорниці, заручини, весілля. Сирітство маленької Марії, наймитування, кохання, розлука з милим, який іде служити до війська, шлюб з Гнатом, якого не любила. Але навіть у звичайній мирній розповіді роман наповнений символами. Образ Сонця, яке є вічним супутником героїв роману.
«Пізніше щодня сходило сонце і щодня заходило. Цвіт опадав, сіявся легким пухом, торкався землі й стлівав. На гілках зав'язувалися зелепухи, обтрушували ознаки зародження, більшали і квапилися дозріти.
Сонце весь час працювало. Засилало зливу, наганяло пелехаті хмари, бризкало, грюкотіло та ставило від краю до краю семибарвну веселку».
Марію вперше поцілував Корній — і вона ніби вперше побачила сонце, яке заходило. Помирають діти Марії — і до обрію скочується сонце. Поспішає до праці Марія — знову її супроводжує сонце. Воно відбиває ритм щоденного людського життя, наповнює його особливим смислом, нагадує людині про марність суєтних справ і про вічність духовних цінностей. Ніби бамкання годинника на далекій вежі — промені сонця, які дивляться у душу читача, душі героїв роману.
Улас Самчук не ідеалізує своїх героїв. Кожен із них має своє природне обличчя, х об'єднує прагнення простого людського щастя — жити поруч із коханою людиною. Марія один раз схибила у своєму житті — пішла заміж за нелюбого Гната. І у результаті — страждало троє людей. Корній, який повернувся з війська і застав Марію чужою дружиною. Гнат, чоловік Марії, який щиро кохав дружину, але бачив, що її серце належить іншому, і сама Марія, яка не знаходила спокою та гармонії, яка терзалась і мучилась.
Людина, яка потрапляє в умови у яких вона не може жити, що нівелюють її особистість, нівечать духовний потенціал, занепадає. Внутрішньо сильна і цілісна особистість Марії протестує проти неприродності свого буття: кохати одного, жити з іншим. Сама доля не освячує її шлюб. Діти, народжені у подружжі з Гнатом, не годуються: помирає Ромчик, Надійка, ще одна дитина народилась мертвою.
Життя для Марії втрачає сенс. Вона прагне знайти спокій, відраду у вечорницях, гулянках. Ця психологічна ситуація споріднена із життєвими колізіями, зображеними у драмі Івана Франка «Украдене щастя».
Герої Уласа Самчука знаходять у собі сили виправити допущені помилки. Марія розлучається з Гнатом, виходить заміж за Корнія. Народжуються і ростуть здоровими діти, множиться господарство. Чесною невсипущою працею подружжя добивається достатку і поваги односельців. Марія — сильна і цілісна особистість. Вона не боїться кинути виклик долі. Росте і міцніє родина, глибоко приростає до землі, яка приносить їм достаток, злагоду, спокій у душі.
Як і у романі «Волинь» Улас Самчук стверджує, що збудувати власне життя можна тільки своїми руками — як у рамках держави, так і у житті кожної особистості. Марія знайшла у собі силу та мужність піти від Гната — де життя не було наповнене гармонією. То невже Україна, держава із сильними генетичними коренями, не знайде сили повернути на правильний шлях. Літературознавці справедливо стверджують, що Марія у романі Уласа Самчука виступає символом України, то чому ми повинні бачити лише її страждання, муку, голод? А, можливо, потрібно шукати все-таки вихід — він є завжди. І не боятися кинути виклик долі, а подеколи — і самому собі.
Хто відродить Україну, знищену, сплюндровану тоталі¬таризмом? Цей пекучий біль-запитання пронизує роман Уласа Самчука. Наступне запитання письменника чому став можливим голодомор? Де схибив народ? Коли була допущена помилка? Як її виправити? Як не допустити нових геноцидів? Відповідь дає Гнат. Переживши муки і щастя нерозділеного кохання, смерть своїх дітей, постійно знаходячи розраду у Біблії, він починає сприймати світ гостріше, глибше. У зверненні до земляків, які, зморені голодом, тінями виходили зі своїх осель, він промовив показуючи на мертву доньку Марії з немовлям: «Слово моє — не для вас. Слово моє для мертвих і ненароджених. Слово моє прийдучим вікам. Затямте ви, сини і дочки великої землі... Затямте, гнані, принижені, затямте, витравлювані голодом, мором!.. Нема кінця вашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!.. Кажу вам правду велику: краще
буде Содомові й Гоморі в день Страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!.."
У цьому монолозі — втілення життєвої концепції Уласа Самчука, його віра, що тільки соціальна активність людини зможе врятувати її, принести щастя і гармонію.
Роман «Марія» — не безнадійна розпука. Не песимізм. Це трагедія, яка викликає у нас гнів і кличе до рішучої боротьби. Твір, який очищає нас від людських вад, гартує нашу свідомість і утверджує буття нашого народу.
Марія Якубовська