Олена Таланчук
ЗИМОВА ОБРЯДОВІСТЬ. КОАЯДКИ І ЩЕДРІВКИ
(Скорочено)
1. Загальні відомості
Календарна обрядовість - не випадково вона одержала таку назву - пов'язана із землеробським календарем селянина. Проте зміст її не обмежується аграрною тематикою. Календарний святковий цикл тісно поєднаний з родинною обрядовістю і визначається усією системою народних уявлень про світ.
Як відомо, у давнину не було числового календаря, а народний календар був орієнтований на пори року і рух небесних світил. Пори року так чітко не визначалися, як тепер. Основним сезонним критерієм були тепло і холод. На думку дослідників, у давнину рік починався навесні (в кінці березня). Якщо це так і якщо врахувати, що колись клімат був тепліший, ніж тепер, тоді не буде підстав дивуватися, наприклад, таким словам пісні: «Посію я чорнобривців напроти Різдва»; логічним видаватиметься поява ластівки у щедрівці й постійне згадування колядниками червоно-зеленого винограду (російські святочні пісні так і називаються: «винограддя»).
Січневе літочислення офіційно було запроваджене Петром І у 1700 році, тож в останні століття свято Коляди відзначалося з 24 грудня по 18 січня. Колядували зазвичай з 24 по 31 грудня парубки й дівчата, а подекуди збиралися гурти з чоловіків і жінок; щедрували 31 грудня, під Новий рік, переважно дівчата; 1 січня від хати до хати ходили засівати діти, вітали господарів з Новим роком.
Колядки й щедрівки за тенденцією останніх часів не розрізня¬ють ні за змістом, ні за термінами виконання (раніше колядували на Різдво, а щедрували на Новий рік), хіба що за формою.
Тексти пісень як обов'язкового компонента зимового обряду узгоджувалися зі змістом і процедурою ритуалу. Залежно від обрядового дійства, можна виділити три основні етапи колядування. Спершу, наближаючись до хати, колядники просять у господарів дозволу на колядування і лише після отримання згоди заходять до хати (іноді залишаються під вікнами) і починають співати. Наприкінці виконувалися повіншування (невеликі куплети з побажаннями господарям здоров'я і заможного життя) та формули з вимогою або проханням нагороди. Після отримання дарів виголошувалася подяка.
Архітектоніка «класичної» колядки складається із заспіву, власне колядки, поспіву та приспіву. В процесі побутування композиційна форма колядки спрощувалася, деякі елементи її будови випадали, частіше залишалися власне колядка і приспів, який повторювався після кожного куплету (а в сучасному виконанні подекуди приспів співають усі, а колядку - ті, хто знають слова). У більшій цілості колядка збереглася в Карпатському регіоні, на Волині. В останні десятиліття можна спостерігати відродження традиції колядування в містах, де за роки радянської влади вона була майже знищена.
По селах зазвичай колядувати ходили хлопці й дівчата. Вони збиралися у гурти, обирали «березу» (старшого), «міхоношу» й ходили від хати до хати з піснями, в яких вшановували господарів, висловлювали побажання достатку і долі, багатого врожаю, приплоду худоби, народження дітей. Якщо в родині були дівчина чи парубок, їх величали, співали про їхню вроду, ґречність, бажали їм щасливого одруження. Колядників обдаровували ритуальною їжею та грішми, на які молодь влаштовувала потім вечорниці.
2. Час виникнення колядок. Походження назви/ Питання класифікації
Час появи колядок ще не визначений сучасною наукою. Непереконливим видається віднесення її деякими дослідниками до трипільської культури. На таких самих підставах (наявність у текстах залишків тотемізму, епохи мисливства й скотарства, княжої доби, започаткування християнства тощо) колядки можуть бути зараховані до кожного з періодів історичного розвитку суспільства. Найбільше записів колядок було зроблено у XIX столітті, коли фольклорно-творчий процес іще не припинився і в одному тексті можна спостерігати нашарування християнських вірувань та язичницьких відгомонів найдавніших епох у поєднанні з новітніми враженнями від останніх подій та атрибутами сучасного побуту.
Походження самої назви жанру досі залишається дискусійним. Дехто з науковців пов'язує колядку з колом - сонячним колообертом, культом сонця. У деяких регіонах різдвяні пісні називають «кольодушками» і, враховуючи, яке місце посідає в обрядах колодка (свято колодія, обряд чіпляння колодки, сербський різдвяний бадняк тощо), можна на таких самих хитких підставах пов'язати свято з культом дерев. На думку Я. Грімма та О. Веселовського, назва колядок походить від запозиченої римської назви Нового року «calendae januarine». В. Прописав, що на теперішній час етимологія цього слова «цілком ясна. Вона має той самий корінь, що й латинське слово "calare" -"викликати". У Давньому Римі головний жрець викликав перший день кожного місяця».
Спроби тематичної класифікації колядок не можна визнати вдалими. їх ділять на більшу чи меншу кількість розрядів: історичні, міфологічні, родинно-господарські, любовного змісту тощо. На практиці ж в одній колядці поєднується кілька мотивів: один твір може бути водночас історичним, і міфологічним, і господарчо-аграрним, любовним або військово-дружинним. Надання переваги одному з мотивів є чисто суб'єктивним рішенням науковця. Виняток у цій суміші мотивів становлять християнські колядки з яскраво вираженими сюжетами, пов'язаними з життям і діяннями Христа, Богородиці, апостолів.
Більш виправданим уявляється згрупування текстів за їх присвятою: господарю, господині, парубкові, дівчині, - як це зробили упорядники збірника «Колядки та щедрівки» (К., 1965).
Всередині цих великих груп вони виділили й розташували твори за мотивами, що значно полегшує роботу науковців і зацікавлених читачів широкого загалу, але не може врахувати поєднання всіх мотивів кожного окремого твору, що складають його зміст. (...)
6. Ряджені. «Коза»
Невід'ємними компонентами зимової обрядовості були маски, рядження, водіння «кози», Маланка- театрально-драматизовані форми виявлення ритуального сміху, обов'язкового на великі свята і передусім на час від Різдва до Нового року.
Обряд не мав постійного, чітко визначеного сценарію, і це, на думку інформаторів і науковців, відображає його найдавнішу суть: зумисне безладдя і розгардіяш, що його створювали масковані щедрівники, імітують ситуацію хаосу, яка передувала створенню світу, отже, відтворюють космогонічний акт.
В. Шухевич так описує виставу ряджених на Гуцульщині: «...Маланка замітає віником від дверей під стіл або замочує в глину віник та тим миє лавки і двері або припічок, дід б'ється з бабою, то знов обнімаються, сваряться, циган ковтає клев-цем у полиці і просить солонини, бо дитина випариласі, треба єї мастити, циганка покладе дитину (бордюг, напханий кло-чем) на лавку, сама зачинає ворожити, - той, що веде козу, витягає із постелі сіна та дає козі їсти; жид чихає ся і питає, чи нема щось купити, інший старається ухопити хліб, солонину, що друге ему попаде; а шандар сокотить порядку — аби щедрівники збитка якого не наробили, та що вартного не ушкодили або не вкрали...»
Таким чином, одна з функцій ритуального сміху в зимовій обрядовості є та, що на переломному, межовому етапі, яким є Новий рік, сміх повертає світові його первинну хаосність. За висловом Д. Лихачева, це - «невпорядкований світ, світ безглуздий, блазнівський»2. У цьому сміхові, проте, міститься водночас руйнівне і творче начало. У народній космогонії сміх мав світотворчі властивості, у фольклорі багатьох народів це оповіді про народження або з'яву богів (часто сонячних): «Божество, сміючись, створює світ, або сміх божества створює світ», -писав В. Пропп3.
Мотив смерті-воскресіння становить міфологічну основу театралізованої вистави «Коза», яку слід розглядати в ряду драматичних дійств, схожих на похоронний ритуал, що відбуваються в обрядовому святкуванні Костроми-Ярила, масляної, Купала, проводах і вигнанні відьми, зими, смерті. Усі ці обряди, як вважають дослідники, пов'язані зі страстями помираючого і воскресаючого божества рослинності. До обряду входило ритуальне вбивство божеств - розривання, потоплення, закопування У землю: вбивство було потрібне для того, щоб божество могло рідродитися. Присутність небіжчика в такого типу дійствах позначається масками, ляльками, тваринами, перевдягненими ясивими учасниками-замінниками померлого. Ритуальний плач виступає у поєднанні з ритуальним сміхом: якщо плач знаменує у таких містеріях скорботу за мертвим, то в сміху виявляється радість з приводу його майбутнього воскресіння (є, проте, традиції, коли небіжчика ховають сміючись та жартуючи і гірко плачуть на весіллі й родинах).
Центральні персонажі драматичного дійства «Коза» - сама «коза» і «дід». Крім них, у виставі беруть участь «береза» (організатор, керівник групи), «міхоноша» (що носить у мішку зібрані гроші), а також хор - ватага загримованих, перевдягнених хлопців - співаків і танцюристів («козаки», «москалі», «німці» тощо). (...)
7. «Маланка»
Маланка і Василь: 13-14 січня - дні, присвячені пам'яті святих Меланії і Василя. У народній міфопоетичній свідомості вони персоніфікувалися в образи, що ввібрали в себе конгломерат різноманітних за часом, умовами виникнення й розвитку уявлень, пов'язаних з кінцем старого та початком нового року, настанням весни й паруванням молоді, відвідуванням душ померлих предків і землеробськими турботами, - й утворили складний обрядово-світоглядний комплекс зимового календаря.
Звідси в піснях про Маланку типові мотиви колядок і щедрівок: господарські, шлюбні, величальні, теми сварок між чоловіком і жінкою, молодого і старого чоловіка, мотив ткацтва тощо.
Суперечлива постать Маланки в піснях і обряді. Вона - дівчина або одружена молодиця; зображується доброю ґаздинею, чепурною господаркою або незугарною, ледачою, гулящою жінкою. Маланкою часто перебираються хлопці. «Стихія інверсії» (Гуревич) характерна для карнавалів. Травестія пов'язана з анти-світом народної культури, вона означає перехід до часу, який існував, за уявленнями, до настання космосу і нагадує про андро-гінність, що передувала розділенню людей на чоловіків і жінок, як і розподілу на інші бінарні опозиції.
Звідси ж обов'язковий ритуальний сміх, ритуальна еротика, знімання всіляких табу, які діяли в буденних, не позначених сакральністю свята, умовах.
Пісні про Маланку сповнені комічного пафосу з переважно еротичною символікою, характерною для веснянок. (...)
(Українська мова й література. - 2002. - № 23-24. - С 3-13).