Поход на Царгород

Геть за моремукраїнським,
Понад склом Босфорських вод
Дивні вежі і палати
Розкидає Царгород.
Наче вир, кипить, торгує
Крамом, зброєю, вином.
Вдень він вуликом здається,
А вночі — чудесним сном.
І з усіх країн до його
Ллється хвилями народ.
Наші теж торговці-люде їздять в славний Царгород.
Та не любить грек чужинців
І тримає їх в руці.
«Хоч не їдь!
Одурить, скривдить
Наші скаржаться купці.
І Олег, на греків лютий,
Став збиратися в поход:
Хоче він до України
Прилучити Царгород.
І укрили Чорне море
Українські байдаки,
Розгорнулися вітрила,
Заспівали вояки.
Простір! Воля! Грають хвилі,
Море диха, як живе,
Мов лютує, що з піснями
Легковажний хтось пливе.
Небезпека? Вітер? Буря?
Гнуться щогли кораблів?
О, хіба згорнути крила
Важко, довго для орлів?
І гуртом за весла взятись,
Разом взятись і гребти...
Море, море! І в негоду
Любе сміливому ти!
Так три дні плили по морю
Без турботи, без нудьги.
Ось і вежі Царгорода,
Ось і грецькі береги.
Але греки уже знали,
Що летять до них орли,
І, щоб в пристань не пустити,
Ланцюги перетягли.
І звелів Олег на берег
Витягати кораблі.
«Що ж, мовляв, як не по морю,
То поїдем по землі».
І, колеса приробивши,
Він вітрила розпустив.
І невидане тут сталось,
Най дивніше диво з див.
«Ой повій, повій ти, вітре!
Швидше коней повези!»
Зашумів-повіяв вітер,
Покотилися вози.
Вороги перелякались,
До Олега шлють послів.
«Не руйнуй нас, все дамо ми,
Що б ти, князю, не схотів!»
«Ну, гаразд. Покора ваша
Погасила в серці гнів,
І здається, ми братами
танем з лютих ворогів.
Царю, хай моє купецтво
Вільно ходить в Царгород,
Хай торгує і купує
Вже без кривди і без шкод.
У купців не буде зброї:
Я обмежу їх число,
Щоб не більше як півсотні, їх нараз у місто йшло».
Цар згодився на умову,
Хрест святочно цілував.
Князь на Волоса, Перуна
І на меч присягу склав.
На воротях Царгорода
Князь Олег свій щит прибив.
На воротях Царгорода Український щит висів!

Княгиня Ольга

Тихий, теплий літній ранок.
Сонце встало. Вітер спить.
Вийшла дівчина на річку,
Сіла в човен і сидить.
Чарівна сама, як ранок,
Задивилася на світ...
Білий шум на синіх хвилях,
На деревах — білий цвіт.
Любо жити на сім світі,
Щастя любого ждучи...
Ах, коли б лише згадати
Сон, що снився уночі.
Дивний сон... якісь палати,
Лицар в зброї на коні...
Ліс такий страшний, таємний.
Поле... Море вдалині.
Далі хмари, грім, пожежа,
Плач і стогін з-під землі.
Лицар-велетень в кайданах,
Кров на білому чолі.
І замислилась красуня...
Згадка в серце їй вп'ялась...
Нагло шелест... Обернулась:
Перед нею — Ігор-князь.
На йому убрання просте,
Без оздоби, без відзнак,
Лук з залізними кінцями,
Збоку стріли, сагайдак.
Привітався з нею Ігор
І сказав перевезти...
Загойдавсь на хвилях човен
І поволі став плисти.
І очей не зводить Ігор:
Що за дівчина-краса!
Заговорить: думка — сонце;
Очі — сині небеса.
Хто вона, чия і звідки,
Князь докладно розпитав,
А на другий день по неї
І сватів своїх послав.
І за князя вийшла заміж
Проста дівчина з села,
І до смерті вірним другом
Князю Ігорю була.

Ярослав Мудрий

Після ката Святополка,
Що замучив трьох братів,
Брат четвертий на престолі,
Ярослав розумний, сів.
Святополком окаянним
Все зруйноване було.
Бідувало бідне місто,
Бідувало і село.
І усю свою увагу
Ярослав звернув на лад.
І небавом Україна
Зацвіла, як пишний сад.
І небавом знову люде
Багатіти почали,
І Дніпром човни чужинців
Знову в Київ поплили.
Греки, німці, італійці,
Чехи, угри — всі ішли,
Купували, продавали
І у Києві жили.
Так живий, шумливий
Київ Царгородом другим став.
Як про друга, як про сина
Дбав про його Ярослав.
Оточив його валами,
Ровом, мурами обвів.
Укріпив його, оздобив
І препишний двір завів.
До палат ішли невпинно
Чужоземні посланці,
Князь сидів на пишнім троні
З грізним берлом у руці.
І, допущені до князя,
Низько кланялись посли,
І до ніг дари складали,
Що з чужини принесли.
В час бенкету на бандурах,
Гуслях, різних сопілках
Грали весело музики;
Вина пінились в чарках.
Співаки пісні співали,
Скоморохи, штукарі,
Розважаючи чужинців,
Метушились у дворі.
Після ситого обіду
Всі виходили з палат
Подивитись на верблюдів,
На муштрованих звірят.
І в Європі честю мали
Королі, князі, царі
Поріднитись з Ярославом,
Побувати у дворі.
Але мудрість Ярослава
Вся була в його ділах,
У державнім будівництві,
Владі, устрою, в судах.
Щоб не нищити народу
І народного майна,
Не хотів він воювати,
Не тягла його війна.
Він прогнав лише поляків
І, щоб ворог тихшим став,
Він твердиню понад Сяном —
Ярославль свій збудував.
Та ходив на печенігів
І черкесів під Кавказ,
Що на нашу Україну
Нападали раз у раз.
Та з Редедею касозьким
Ярославів брат Мстислав
Бивсь хоробро в поєдинку
І Редедю подолав.
Наш співець Боян великий,
Найславніший із співців,
Сплів йому вінок безсмертний
Із пісень безсмертних слів.
Пролетіли дні короткі...
Перед смертю Ярослав
Всіх своїх синів покликав
І з любов'ю проказав:
«Вас я, діти, покидаю,
Йду я в ліпшу сторону,
Але, діти, пам'ятайте
Мою заповідь одну:
Не сваріться,_ жийте в згоді:
Тільки мир збере усе,
А незгода, наче вітер,
Все по полю рознесе.
Як не будете всі разом
Йти до спільної мети,
Ви, державу зруйнувавши
Подастеся у світи.
Ви розгубите ту землю,
Що придбали вам батьки,
І тинятиметесь всюди,
Як вигнанці й жебраки».
Та недовго пам'ятали
Діти мудрий заповіт,
А нащадки Ярослава
Осміяли на весь світ...