У 1881 р. в Кременчуку був створений професійний український театр, який наступного року переїхав до Києва, звідки й почалася його нова історія. Основу репертуару корифеїв становили твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, О. Островського, М. Гоголя та ін. — 28 жовтня 1882 року на сцені міського театру в Єлисаветграді (нині Кіровоград) Марком Лукичем Кропивницьким була представлена «Наталка Полтавка» І. Котляревського за участю Марії Заньковецької в ролі Наталки. Так розпочалася історія українського професійного «театру корифеїв», якому судилося досягти класичних вершин акторської та режисерської майстерності й здобути світову славу. У жовтні 1982 року за рішенням ЮНЕСКО широко відзначалося 100-річчя цієї знаменної дати. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.
З кінця 50-х років XIX ст. в різних місцях України — Немирові, Кам'янці-Подільському, Чернігові, Києві, Одесі — виникають аматорські театральні гуртки. Та особливе пожвавлення в театральному житті України виявилося на початку 80-х років. З ініціативи Марка Кропивницького восени 1882 року в Єлисаветграді було створено українську професійну трупу, до складу якої ввійшли Марія Заньковецька, Олександра Вірина, а також три брати Тобілевичі, які виступали під псевдонімами Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, та їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. До речі, походження псевдонімів таке: Микола та Марія взяли прізвище матері, до якого в Марії ще додавалося прізвище її чоловіка — італійського оперного співака; псевдонім Івана утворився від імені його батька та прізвища улюбленого героя з драми Т. Шевченка «Назар Стодоля»; Панас для свого нового прізвища взяв назву місцевої річки Саксагань. Багато зусиль для зміцнення трупи, організації оркестру доклав Михайло Старицький.
«Зложилася трупа, — писав І. Франко про цей новий театральний колектив, — якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому, трупа, котра робила фурор не тільки по українських містах, а й також у Москві і в Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найкращих артистів світової слави. Гра українських артистів — то не була дилетантська імпровізація (Імпровізація — гра актора, не передбачена драматургічним текстом), але здобуток сумлінних студій, глибокого знання українського народу, освітленого інтуїцією (Інтуїція — здогад, передбачення)великих талантів».
Однак українському професійному театру довелося зіткнутися із значними труднощами. Ще з 1876 року діяв ганебний Емський указ царя Олександра II, за яким заборонялися сценічні вистави українською мовою і друкування нею текстів до музичних нот. Суворому цензурному контролю підлягали твори драматургів: заборонялося порушувати проблеми соціального характеру, відображати боротьбу народу за національну незалежність. Трупи не мали права виставляти твори перекладної драматургії.
Український театр перебував у винятково тяжкому матеріальному становищі: він, не маючи постійного приміщення, змушений був постійно переїжджати з місця на місце; вистави часто доводилося влаштовувати в непристосованих приміщеннях — ярмаркових балаганах, холодних залах, а часом і в сільських клунях; не вистачало костюмів декорацій, музичних інструментів. Актори часто не мали пристойного житла, щоб переночувати, нерідко жили впроголодь, страждали від безперервних мандрувань. Усе це болісно відбивалося на діяльності театральних труп, і все ж зупинити викликаний назрілими суспільними потребами розвиток сценічного мистецтва, пов'язаного із служінням народу, було неможливо.
Ідея народного театру окрилювала передових діячів української сцени. їм доводилося водночас виконувати кілька невідкладних завдань: організаційно зміцнювати театральні колективи, виховувати їх поповнювати сценічний репертуар.
Намагаючись збагатити репертуар українського театру, М. Кропивницький і М. Старицький вдаються до інсценізації повістей та поем інших письменників. їхню увагу привернули насамперед ті твори, в яких правдиво змальовувалося життя українського народу, його побут і звичаї, його боротьба проти соціального й національного гніту. Так було пристосовано до сцени повісті М. Гоголя із збірки «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» і «Тараса Бульбу». Крім «Назара Стодолі», зажили сценічним життям поеми й балади Т. Шевченка «Катерина» «Тополя», «Гайдамаки», «Титарівна», «Сотник» та інші. Ці інсценізації, поряд з п'єсами І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, ставали вірним орієнтиром на дальшому шляху розвитку драматургії. Слово М. Гоголя і Т. Шевченка, яке залунало зі сцени, важливі соціальні й морально-етичні проблеми, порушені в інсценізованих творах, повнокровні характери набували значення естетичної норми для нових п'єс українських драматургів. У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внутрішніх справ хоч трохи легалізував український театр.
У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: Марко Кропивницький зі своїми акторами відокремився від Михайла Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали самостійне творче життя.
Водночас М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий пишуть чимало оригінальних драм, комедій, водевілів, історичних п'єс, які відразу ж виставляються на сцені. До репертуару українського театру залучаються також драми І. Франка, Панаса Мирного, переклади кращих п'єс російської та зарубіжної літератури.
На західноукраїнських землях, які перебували в складі Австрійської (з 1864 року — Австро-Угорської) імперії, до революції 1848 року український театр не існував, а вистави відбувалися німецькою або польською мовою. Тільки наприкінці 1848 року в Коломиї на аматорській сцені було поставлено п'єсу «Дівка на виданню, або На милування нема силування», що являла собою пристосовану до галицьких умов переробку «Наталки Полтавки» І. Котляревського.
А у 1864 році при львівському товаристві «Руська бесіда» організовується постійна театральна трупа, яка гастролювала в містах Галичини і Буковини. Це був перший професійний український театр на Західних землях.
Український театр другої половини XIX століття за своїм характером був музично-драматичним. Так, вистави «Наталки Полтавки» І. Котляревського йшли спочатку в музичному оформленні М. Васильєва, а потім М. Лисенко на матеріалі п'єси створив оперу. П. Ніщинський написав до п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля» музичну картину «Вечорниці» з чудовим чоловічим хором «Закувала та сива зозуля». На сцені йшли опери та оперети М. Лисенка, С. Гулака- Лртемовського, М. Аркаса.
Музика була обов'язковою складовою частиною і вистав, здійснюваних західноукраїнськими трупами у Львові, Перемишлі, Коломиї. Зокрема п'єси місцевих авторів супроводжувалися музикою М. Вербицького («Підгіряни» І. Гушалевича), І. Лаврівського («Роксолана» Г. Якимовича). На сцені аматорських труп і театральних товариств з успіхом ішли музично-драматичні твори письменника і композитора І. Воробкевича «Гнат Приблуда», «Убога Марта», присвячені зображенню окремих сторін життя і побуту буковинців.
Семен Степанович Гулак-Артемовський (1813—1873), племінник відомого поета-байкаря П.П. Гулака-Артемовського, є автором першої української лірично-комічної опери «Запорожець за Дунаєм» (1863). Сам автор у перших виставах виконував роль запорожця Івана Карася. Опера йшла завжди з успіхом у «театрі корифеїв» та й сьогодні входить до репертуару оперних театрів. Популярність опери зумовлена патріотичною ідеєю (щастя для людини можливе тільки на рідній землі), реалістичністю у зображенні життя й побуту народу, майстерністю поєднання ліричних образів, сцен, мелодій з гумористично-комедійними, щедрим використанням народних пісенних і танцювальних мелодій.
Петро Іванович Ніщинський (1832—1896) уславився музично-драматичною картиною «Назар Стодоля». В картині творчо використані образи й мотиви різних фольклорних жанрів — дум, невільницьких «плачів», історичних пісень, побутових, жартівливих, танцювальних мелодій. «Вечорниці» композиційно основані на поєднанні оркестрових і сольних та хорових пісенних номерів, розташованих за принципом контрастного чергування. Вінцем твору є хор «Закувала та сива зозуля». Композитор пісенно-музичними засобами зумів передати нескорений дух українського народу, висловив його гнів до іноземних поневолювачів, підкреслив оптимістичну впевненість у перемозі над ворогом. П. Ніщинський поклав на музику ряд народних пісень, писав романси.
Микола Миколайович Аркас (1853—1909) гармонізував чимало народних пісень. В опері «Катерина», написаній за однойменною поемою Т. Шевченка, трагедія героїні розгортається на широкому тлі народного життя. Композитор майстерно використав мелодії народних пісень і танців, що зумовило емоційну виразність опери.
Микола Віталійович Лисенко (1842—1912) — геніальний український композитор, основоположник української національної музики Його діяльність була надзвичайно широкою і багатогранною.
М. Лисенко з винятковою увагою ставився до пісенної творчості народу. Він зібрав, гармонізував і опублікував кілька сотень українських народних пісень. Обробляючи фольклорні твори, композитор прагнув глибше розкрити зміст і образність народної пісні, зберігши всі характерні ознаки її мелодики.
Справжньою скарбницею вокальної музики є цикл творів М. Лисенка «Музика до «Кобзаря» Т.Г. Шевченка». Тут є кантати («Б'ю пороги», «Радуйся, ниво неполитая»), хори («Іван Гус», «Іван Підкова> «Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі»), пісні й романси («Якби мені черевики», «Ой одна я, одна», «Туман, туман долиною», «Садок вишневий коло хати»), М. Лисенко написав ряд вокальних творів на тексти У. Шекспіра («Пісні Офелії»), А. Міцкевича («Моя милованка»), Г. Гей не («У мене був коханий, рідний край»), І. Франка («Не забудь юних днів»), Лесі Українки («Не дивися на місяць весною») та інших поетів.
Творчо використовуючи традиції народної музики, М. Лисенко підніс до світових зразків музичного мистецтва українську оперу. Твори цього складного жанру позначені справжнім професіоналізмом, глибиною музичного розкриття життєвих явищ. Він створив такі різновиди опери: монументальну історико-героїчну народну драму («Тарас Бульба»), лірично-побутову оперу («Різдвяна ніч»), лірично-фантастичну («Утоплена»), сатиричну («Ене'ща»), феєрію («Відьма»), дитячі комічні опери казкового характеру («Коза-дереза», «Пан Коцький»), оперу «хвилинку» на одну дію («Ноктюрн»), драматичні сцени («Сапфо»).
М. Лисенко також створив національну оперету («Чорноморці») написав музику до театральних вистав: трагедії У. Шекспіра («Гамлет») п'єс В. Гоголя («Простак»), М. Старицького («Остання ніч»), М. Кропивницького («Глитай, або ж Павук») та інших.
В якому б жанрі не виступав М. Лисенко, скрізь відсвічується талант великого композитора. Не випадково К. Станіславський писав у листі до українського вченого і письменника А. Кримського: «Якщо Чайковського ми називаємо чародієм російської музики, то Лисенка, цього чудового і чаруючого красою своєї музики композитора, ми сміливо можемо назвати сонцем української музики».
Традиції Миколи Лисенка знайшли своє творче продовження в музиці композиторів початку XX століття — Миколи Леонтовича (1887-1921), Кирила Стеценка (1882-1922), Якова Степового (1883-1921).
Видатні діячі українського театру — М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовський — буди талановитими творчими індивідуальностями. Всі вони прекрасні драматичні актори, з неповторною, тільки кожному притаманною грою. В цьому зв'язку доречно пригадати свідчення М. Старицького, який так оцінював майстерність братів Тобілевичів: «На мою думку, найталановитішим з братів Тобілевичів треба визнати Миколу Садовського, хоч він і не завжди грає рівно. Найдосконалішим з технічного боку — Саксаганського, а найглибшим і, так би мовити, найґрунтовнішим — Івана Карповича Карпенка-Карого».
Так, І. Карпенко-Карий навіть у ролях епізодичних персонажів умів знайти і підкреслити якусь характерну рису, що виділяла дійову особу. Його гра відзначалася життєвою правдивістю, глибоким проникненням у психологію героїв, прагненням передати найтонші порухи їх душі. В кожному жесті, в кожному слові артиста було те неповторно індивідуальне, що характеризує справжнього митця. З особливою майстерністю він виступав у виставах власних п'єс, виконуючи ролі Герасима Калитки («Сто тисяч»), Пузиря («Хазяїн»), старшини Михайла Михайловича («Бурлака»), Терешка («Суєта»),
М. Кронивницький, що «мав від природи видатні сценічні дані: чудовий сильний голос, виразну дикцію, гарне лице і величну постать, а крім того, живу, веселу і вразливу вдачу, був великим гумористом у житті й на сцені. Він умів наслідувати і відтворювати аж до найтонших нюансів життєві типи, копіювати їх жести, характер і інтонації», — згадує Софія Тобілевич.
М. Старицький прославився як талановитий режисер. Він завжди прагнув дати яскраве театральне видовище. Цьому завданню митець підпорядковував найрізноманітніші художні засоби, зокрема намагався органічно поєднати виразність звучання слова з музичними мелодіями, з ритмами народного танцю, з яскравою живописною колоритністю декорацій.
«Люблю і свято шаную майстерність актора, бо талант — велика річ! — говорив М. Старицький. — Але потрібно той талант оправити у художні рамці, так як вправляється дорогоцінне каміння. Тільки на тлі прекрасних декорацій та іншого художнього оформлення може на всю красу розгорнутися талант актора». Не випадково в поставлених ним виставах значне місце відводилося тим явам і картинам, де можна було якнайкраще використати фольклорно-етнографічний матеріал, де б на повний голос зазвучала народна пісня, закружляв бурхливий танець.
Багатогранними творчими натурами були П. Саксаганський, М. Садовський та інші діячі «театру корифеїв».( Корифей — заспівувач, зачинатель; найвидатніший з перших діячів у якійсь галузі науки, мистецтва, літератури).
П. Саксаганський (1859-1940) як режисер постійно шукав шлях і засобів змусити глядачів не просто хвилюватися від побаченого на сцені, а й думати над суспільними проблемами, порушеними у виставі Як актор, він з однаковим успіхом виступав у різних ролях. П. Сакса ганський володів майстерністю перевтілюватися, змінюючи голос, жести, поставу. Він міг майже одночасно грати смішного дивака Копача і мужнього Гната Голого з п'єс ї. Карпенка-Карого, старого Шпоньку комедії «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» М. Старицького і молодого ентузіаста Івана Барильченка з комедії «Суєта» І. Карпенка Карого.
М. Садовський (1856—1933) був незрівнянним у героїчних ролях Прекрасні зовнішні дані — велична постава, виразне обличчя, голос, повний всіх відтінків душі людської — сприяли його майстерності актора в ролях Богдана Хмельницького з драми М. Старицького, Степана невільника з п'єси М. Кропивницького, бурлаки Миколи з «Наталки Полтавки» І. Котляревського. 1907 р. Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Український театр.
У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда» Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя.
Микола Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за іншi київськi театри.
Театр Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни, коли царською владою було закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали, книгарні.
Драматичні актори водночас були й обдарованими співаками, що давало режисерам прекрасну можливість збагачувати театральні ви стави музичними партіями, ставити на сцені поряд з драмами і комедіями також опери і оперети. Так, М. Кропивницький знав багато старовинних українських народний пісень і чудово їх виконував під власний супровід на бандурі. Не випадково він на основі народних мелодій за допомогою театральних диригентів та інших музикантів сам не раз давав музичне оформлення вистав власних п'єс «Невольник», «Вій», «Зальоти соцького Мусія». М. Кропивницький створив популярний романс «Соловейко», поклав на музику пісні «Де ти бродиш, моя доле», «За сонцем хмаронька пливе». На високому професійному рівні виконували народні пісні М. Заньковецька і М. Садовська-Барілотт; чудово, «по-народному» співала Г. Затиркевич-Карпинська.
В сузір'ї корифеїв українського театру особливо виділялася Марія Костянтинівна Заньковецька (1860—1934).
З особливою силою талант М. Заньковецької розкривався в драматично-трагедійних ролях. Вже під час першої репетиції в трупі М. Кропивницького, коли артистка зворушливо проспівала пісню Наталки, оркестранти влаштували їй бурхливу овацію. Кожний жест, кожне слово М. Заньковецької в ролі Олени з драми М. Кропивницького «Глитай, або ж Павук» вражав непідробною правдивістю і щирістю. Лев Толстой був глибоко зворушений виставою «Наймичка» І. Карпенка-Карого, в якій артистка, виконуючи роль Харитини, з надзвичайним психологізмом передала страждання дівчини-сироти. Тонкий художній смак М. Заньковецької виявився у внесенні нею певних корективів у драму Панаса Мирного «Лимерівна», що сприяло глибшій соціальній і психологічній вмотивованості поведінки головної героїні. М. Заньковецька виступала майстерно і в комедійних ролях (Одарка — «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, Тетяна — «Суєта» І. Карпенка-Карого, Пріська — «По ревізії» М. Кропивницького). Вона була природною в кожній сцені, чарувала і піснею, і гумористичною приказкою, заливалася щирим, веселим сміхом, що відразу ж передавалося і глядачам.
Талант М. Заньковецької служив народові. І прості люди віддячували своїй артистці шаною і любов'ю. 15 січня 1908 року, коли передова громадськість відзначала 25-річчя сценічної діяльності М. Заньковецької, її натхненна праця була високо оцінена трудівниками Києва. Вони в своєму привітанні висловлювали впевненість, що настане день, коли велику артистку зможе привітати весь український народ. І цей день настав. У 1922 році М. Заньковецька була увінчана високим званням народної артистки України (За П. Хропком).
Історія театру була непростою: він то розпадався на окремі трупи, то знову об’єднувався. Зреалізувати на повну силу його потужний творчий потенціал не давали й імперські власті, і не надто вишукані смаки багатьох глядачів.
Доля українського театру залежала не лише від авторів та артистів, а й від “споживачів” театрального мистецтва. І саме в цьому була трагедія українського наддніпрянського реалістичного театру. Важко сказати, чи досягли б українські театральні вистави такого успіху, якби вони взагалі відмовилися від співців і танців, то не ставили б їх у такі контексти, що майже цілком знищували виховний характер сцени. До театру на Наддніпрянщині приходили зрідка селяни, що перебували в містах, але в інших випадках це була розвага для дрібних міщан і служниць, пізніше — для солдатів, яких після 1905 р. стали “запрошувати” до театрів. Тим часом в української молоді зникла повага до “свого театру”, унаслідок чого театр утрачав свій вплив… І все ж саме корифеї заклали основи національного драматичного мистецтва, класичного українського театру. Їхні традиції підхоплять і якісно розвинуть визначні вітчизняні майстри сцени й кінематографісти ХХ ст.