Літературний вечір «Лесиними стежками»
Святково прикрашений зал, в центрі – портрет Лесі Українки, виставка книг, учнівські малюнки до поетичних творів письменниці, фото, на яких зображено музей-садибу у Колодяжному.
Хотіла б я піснею стати
У сюю хвилину ясну,
Щоб вільно по світі літати,
Щоб вітер розносив луну.
Леся Українка
Ведуча:
Дорогі друзі! Запрошуємо вас у царство мудрого й красивого, правдивого і цінного, сильного і ласкавого, доброго і мужнього слова. Поезія – це вогник, схожий на полум’я свічки, що запалює душу людини. (Запалюють свічку.)
Хай палає свічка. Хай палає,
Поєднає нас вона в цей час.
Друзів голоси нехай лунають,
Слово й музика нехай єднають нас.
Ведучий.
Твій голос в пісні нашій, в нашому житті, Твоя зоря цвіте над рідним краєм. Так! Ти жива! Ти будеш вічно жити! Ти в серці маєш те, що не вмирає.
Ведуча.
Німецький поет Гете написав: «Хто не хоче розуміти поета, мусить піти в його країну». Отож і ми, щоб зрозуміти цю виняткову поетесу, помандруємо сьогодні дорогами її життя, відчуємо стан її душі.
На сцені з'являються батьки Лесі Українки — Петро Антонович Косач та Ольга Петрівна Драгоманова (Олена Пчілка), сідають за різні столи, на одному з яких — папки із юридичними справами, на іншому — твори
Олени Пчілки.
Ведучий.
В нашій залі з'явилися гості. Дозвольте взяти у них інтерв'ю. Розкажіть, будь-ласка, хто ви, з якого роду, і з якою метою прийшли на наш літературний вечір.
Батько.
Я — Петро Антонович Косач — батько Лесі Українки, хочу розповісти про своїх предків для того, щоб ви зрозуміли, звідки в моєї доньки такий витривалий характер. Мої предки в давнину жили в Боснії, на узбережжі Адріатики. Косачі належали до сильного босняцького роду. В XVII ст. Петро Косач, один із моїх предків, відстоюючи волю і православну віру, прийшов в Україну. Осіли Косачі на Чернігівщині, в місті Мглині, де у 1841 р. з'явився я на світ.
Мати.
Напевно, ви і мене впізнали — Олену Пчілку, маму Лариси, хоча це мій псевдонім, а ім'я — Ольга Петрівна Драгоманова. В моїй родині завжди були в пошані рідна мова і пісня, незважаючи на те, що мій рід був грецького походження. Якось «грецький заволока» потрапив в Україну в пошуках щастя, невдовзі приєднався до коша запорізького і здобув визнання серед козаків. Богдан Хмельницький запросив його бути драгоманом, тобто тлумачем, перекладачем при козацькому війську. Далі цей рід остаточно українізувався, а прізвище набрало російського закінчення — Драгоманов.
Батько.
Так поєдналися два роди — Косачів і Драгоманових — в одну родину, в якій народилося чотири доньки і два сини.
25 лютого 1871 року в місті Зв’ягелі на Житомирщині народилася одна із шести наших дітей, лагідна і добра, витривала, з великою силою волі, з чудовою пам'яттю — наша Лариса, яку ви всі знаєте як Лесю Українку. Для мене вона була найдорожчим скарбом в житті.
Ведуча:
Як сяде сонце в комиші,
Дітей гойдають на перині
Матусі, вічні берегині,
Колиски нашої душі.
Ласкаві мамині казки
Під колискове засинання —
То символ нашого єднання
Передається у віки.
Звучить «Колискова» — вірш. «7 струн».
КОЛИСКОВА
Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас.
Спи ж ти малесенький,
Пізній бо час
Любо ти спатимеш,
Поки не знатимеш,
Що то печаль;
Хутко прийматимеш
Лихо та жаль.
Тяжка годинонько!
Гірка хвилинонько!
Лихо не спить...
Леле, дитинонько!
Жить - сльози лить.
Сором хилитися,
Долі коритися!
Час твій прийде
З долею битися,-
Сон пропаде...
Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас...
Спи ж ти, малесенький,
Поки є час!
Мати.
Коли Лариса народилася, я захворіла на тяжку форму анемії, не могла годувати немовля. Тому всі турботи перебрав на себе тато Лариси. Ще будучи учнем Чернігівської гімназії, Петро Антонович вивчив напам'ять багато байок, оскільки його вчителем був Л. Глібов, і розповідав їх своїм дітям. Маленька Лариса ще в три роки вивчила байку «Кущ та билина» напам'ять.
Батько.
В 4 роки Леся вже добре читала, а в 5 років написала першого листа до бабусі. В цей час у родини її почали називати Лесею. В 6 років навчилася шити та вишивати, .добре грала на фортепіано. Восьмирічною дівчинкою вимережила мені сорочку. Того ж року ми переїхали жити в Луцьк, бо мене перевели туди працювати. Знала наша Леся 9 мов, вивчити які було їй легко.
Ведучий.
Дякуємо вам за почуте. А зараз вирушимо дорогою дитинства Лесі Українки.
Ведуча:
Леся розказує про свої дитячі роки: «Жодних шкіл не покінчила і взагалі систематично вчилась тільки до 14 років, а потім пішла «на власний хліб», себто вчилась тільки того, що мені подобалось, а читала все, що запорву, без жодної заборони. Правда коректив був в особі моєї матері та в листах дядька Драгоманова, якого вважаю своїм учителем, бо дуже багато завдячую йому в моїх поглядах на науку, релігію, громадське життя».
Ведучий:
Лариса жодного дня не сиділа за шкільною партою, не відповідала біля дошки, не бігала з ровесниками лункими коридорами. Учителями її були мати, батько, а також книги і життя. Лесина мама, як щира українська патріотка, негативно ставилася до казенної, до того ж російсько-мовної шкільної науки.
Ведуча:
Перший відомий вірш Лесі Українки – «Надія», яким відкривається зібрання її творів, написаний 1880 р., коли юній поетесі було 9 років. Ця поезія була присвячена тітці Лесі Українки – Олені Антонівні Косач, яку царський уряд заслав до Сибіру.
Читець читає поезію напам’ять
НАДІЯ
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянуть іще раз на рідну країну,
Поглянути ще раз на синій Дніпро, –
Там жити чи вмерти, мені все одно,
Поглянуть іще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкії гадки…
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.
Ведучий:
З цього часу і до кінця життя поезія, слово, пісня стали призванням, сенсом її життя.
Звучить мелодія народної пісні з Волині. На сцені з'являється маленька дівчинка в українському національному костюмі — Леся Українка; розглядає деревця, падає, встає, злегка кривиться і сміється.
Леся.
Як дитиною, бувало, Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив, Я собі вставала тихо:
«Що, болить?» — мене питали. Але я не признавалась —
Я була малою горда, — Щоб не плакать, я сміялась.
Виходить мама Лесі.
Леся. Мамо, ходімо до лісу.
Мати зеленим лісом веде за руку маленьку Лесю, чути спів пташок.
Як гарно, як багато дерев! Жаль, що нема нікого живого.
Мати. Що ти, донечко, всі дерева живі і кущі, і квіти. Та й в лісі не самі дерева. Тут можна зустріти і лісовика, і мавку.
Леся. А хто така мавка?
Мати. Мавка — дівчинка-лісовичка надзвичайної краси. Очі зелені, волосся гарне. Любить гойдатись на вітах берез.
Леся. У місячні ночі, коли ліс наповнювався солов'їними співами, я викрадалася з дому і йшла шукати мавку, бо дуже хотіла написати про неї казку.(Вони виходять зі сцени).
Ведуча: На Водохреще 1881 р., у сильний мороз, коли Лесі було неповних 10 років, вона і її брат Михайлик, з яким вони були нерозлучні (навіть назвали себе одним ім'ям «Мишолосія»), пішли на річку Стир подивитися, як святять воду. Маленька дівчинка тоді не відчула тріскучого морозу і промерзла, потім тяжко захворіла. Спочатку боліла нога, пізніше рука. Лікували домашніми засобами від ревматизму. Але київський хірург визначив тяжкий діагноз: туберкульоз кісток. З десяти років Леся почала вести «війну тридцятилітню» з хворобою.
Ведучий: Оптимізмом віє від її поезії, жагою до життя. Тоді Леся ще не була певна, що своїм словом здійснить подвиг незрівнянно вищий, ніж могла досягти практичною діяльністю.
Ведуча: Лесина хвороба – туберкульоз кісток – прогресувала. Лікарі порадили їхати на лікування до моря. Та не вдалося хворобі зламати надлюдську волю поетеси, не вдалося заволодіти її душею і розумом.
Читець
Хто вам сказав що я слабка,
Що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука,
Чи пісня й думка кволі?
Ви чули, раз я завела
Жалі та голосіння, –
То ж була буря весняна,
А не сльота осіння.
А восени…
Яка журба,
Чи хто цвіте, чи в’яне,
Тоді й плакучая верба
Злото-багряна стане.
Коли ж суворая зима
Покриє барви й квіти –
На гробі їх вона сама
Розсипле самосвіти.
Ведучий.
Пропоную послухати розповідь-спогад наймолодшої сестри Лесі — Ізидори.
На сцену виходить Ізідора.
Ізидора.
Леся мала неабиякий хист до малювання і музики, та той хист, на жаль, їй не судилося розвинути через хворобу, що з нею боролася роками. Були моменти, коли письменниця не в змозі була просто сидіти, а бували періоди, коли їй доводилось місяць і більше лежати в гіпсі... Ми всі її дуже любили. Але доля до всіх нас чомусь була несправедлива. В зрілому віці через сталінські репресії я змушена була виїхати з рідної землі в США, щоб вберегти життя собі і дітям, де у 1980 році і померла; брат Михайло несподівано для нас всіх помер у Харкові 1903 року; брат Микола помер у Колодяжному в самотності та бідності; сестра Оксана емігрувала у Прагу та 1975 року там і померла. Найстаршу сестру, Ольгу, чекала така ж доля.
Звучить мелодія. На сцені з'являється доросла Леся Українка.
Ведуча.
Перший вірш «Конвалія» був надрукований у львівському журналі «Зоря», коли Лесі було 13 років. Тоді вперше прозвучало ім'я «Леся Українка», що означало Леся з України.
Читець читає вірш напам’ять
Конвалія
Росла в гаю конвалія
Під дубом високим,
Захищалась від негоди
Під віттям широким.
Та недовго навтішалась
Конвалія біла, –
І їй рука чоловіча
Віку вкоротила.
Ой понесли конвалію
У високу залу,
Понесла її з собою
Панночка до балу.
Ой на балі веселая
Музиченька грає,
Конвалії та музика
Бідне серце крає.
То ж панночка в веселому
Вальсі закрутилась,
А в конвалії головка
Пов’яла, схилилась.
Промовила конвалія:
«Прощай, гаю милий!
І ти, дубе мій високий,
Друже мій єдиний!»
Та й замовкла. Байдужою
Панночка рукою
Тую квіточку зів’ялу
Кинула додолу.
Може, й тобі, моя панно,
Колись доведеться
Згадать тую конвалію,
Як щастя минеться.
Недовго й ти, моя панно,
Будеш утішатись,
Та по балах у веселих
Таночках звиватись.
Може, колись оцей милий,
Що так любить дуже, –
Тебе, квіточку зав’ялу,
Залишить байдуже!..
Леся Українка:
Хвороба підточувала здоров'я і ставало все важче грати на фортепіано. Неодноразово згадувала дружину Лисенка, яка була моїм вчителем музики. Гіркою була розлука з фортепіано, моїм вірним другом. Мені здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт.
Учениця читає поезію «До мого фортепіано» під легкий супровід «Місячної сонати» Бетховена.
ДО МОГО ФОРТЕПІАНО
Елегія
Мій давній друже! мушу я з тобою
Розстатися надовго… Жаль мені!
З тобою звикла я ділитися журбою,
Вповідувать думки веселі і сумні.
То ж при тобі, мій друже давній, вірний,
Пройшло життя дитячеє моє.
Як сяду при тобі я в час вечірній,
Багато спогадів тоді встає!
Картина повстає: зібравсь гурточок,
Провадить речі, і співа, й гука,
На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок
Чиясь весела виграва рука.
Та хто се плаче там, в другій хатині?
Чиє ридання стримане, тяжке?..
Несила тугу крить такій малій дитині,
Здавило серце почуття гірке.
Чого я плакала тоді, чого ридала?
Тоді ж кругом так весело було…
Ох, певне, лихо серцем почувала,
Що на мене, мов хмара грізна, йшло!
Коли я смуток свій на струни клала,
З’являлась ціла зграя красних мрій,
Веселкою моя надія грала,
Далеко линув думок легкий рій.
Розстаємось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самоті німій,
А я не матиму де дітися з журбою…
Прощай же, давній, любий друже мій!
Ведучий.
То був час не лише невгамовної праці, крилатих злетів і буйних сподівань, але одночасно й роки великих страждань молодої дівчини. Тільки крізь шибку вікна вона бачила, як змінюються пори року — розвиваються бруньки на гілках дерев, осипається цвіт яблуні, опадає пожовкле листя...
Ведуча.
Лікарі радили теплий клімат. І почалися мандри в південні краї. Влітку 1894 р. Леся їде в Болгарію до свого дядька Михайла Драгоманова. Він навчив Лесю, як треба боротися з долею, терпіти лихо. Найкращими хвилинами поетеси був час її творчої праці. Вся поринула в неї.
Ведучий:
В особистому житті Лесі Українки було багато страждань. Познайомилися з Сергієм Мержинським у липні 1897 р. в Криму. Їх поєднала чуйність до всього прекрасного, гармонія і краса душ, спільна праця, мрії, навіть хвороба. Останні роки короткого життя Сергія Мержинського були осяяні світлом прекрасної дружби і ніжної турботи друга-поетеси Лесі Українки. Рядки листів Лариси Петрівни звучать невимовною тугою за близькою людиною.
Ведуча.
Леся Українка і Сергій Мержинський… Трагічна , безмежно сумна , але й водночас духовно висока історія кохання, далека від повної взаємності. Багато в чому різні люди: геніальна жінка, чиї твори не були належно оцінені сучасниками, і не прочитані повною мірою і зараз, через багато років, і інтелігентний , сповнений благородних поривань син армійського офіцера.
Ведучий.
Доля подарувала їм зустріч улітку 1897 року в передмісті Ялти Чукурларі, де поетеса тоді лікувалася. На мою думку, ці люди не могли не зустрітися… Рано осиротівши, Сергій виховувався у бабусі, здобув вищу освіту, багато читав, перекладав, пробував свої сили у публіцистиці. Лесю Українку вражали краса і чистота цієї людини, постійне внутрішнє горіння, він був людиною освіченою, інтелігентною, надзвичайно милою і симпатичною.
Ведуча.
Тонкою, лагідною вдачею Леся і Сергій були подібні одне до одного. Нескінченні , невичерпні розмови з ним відкривали нові світи незнаних уявлень і почуттів, будили нову мрію життя. Літо 1898 року…Воно було незабутнє. Може, найкраще, найщасливіше в житті Лесі Українки. Довго блукали полями, вибиралися на старовинні степові кургани, плавали човном по річці Псьол. Нечасто Лариса Косач могла так оцінити людину: «Він завжди мене розуміє і вірить мені, як своєму найближчому другові». Адже розуміти, по-справжньому розуміти таку людину, якою була Леся Українка, могла тільки непересічна особа.
Учень.
Ці слова були сказані про Сергія Костянтиновича Мержинського, людину, про яку ми знаємо так мало, але яка стільки важила в житті поетеси. Це знайомство й справді переросло у велику дружбу. На жаль, їхнє листування не збереглося – зустрічаємо лише поодинокі спогади у листах до сестри Ольги. Зустрічаються досить часто. Коли він говорить про неї, то в його словах звучить велике захоплення і глибоке почуття. Але не таке , якого вона очікувала.
Учениця
Адже Сергій був закоханий в іншу жінку. Тому в його словах і біль, і сум. Коли Олена Пчілка запитала у доньки: «Се – дружба чи щось інше?», то Леся відповіла: «Не питай мене про се, мамочко. Як тільки я сяду писати до нього, я думаю тільки про те, що я його люблю – без міри, без краю, що те кохання – ніж у моєму серці; вирви ніж з серця – і воно кров’ю зійде… Він не любить мене, і я нещасна. Коли б він мене любив, ми обоє нещасні були б. Я знаю се і все-таки його кохаю, сама себе палю вогнем».
Учень.
З наближенням зими здоров’я Мержинського гіршало. Леся тяжко переживала це горе. Сама ледве стала на ноги після стількох недуг, а тепер марнує себе ще й чужим лихом – побивається хворим. Тому батьки не схвалювали доньчиних вчинків, хоч розуміли і в душі співчували їй, але жаліли свою дитину. Вони не докоряли вголос, не перешкоджали робити їй , як вона хоче, однак мовчки засуджували все це.
Учениця.
Мовчазні конфлікти приносили багато страждань. Лесі теж було жаль батьків і всю рідню, яким вона завдавала прикрощів , але ніколи й хвилину не вагалася – вона вся на боці приреченого, вона з тих, хто страждає і гине.
Учень. Болем і незгасаючою надією повні листи Лесі Українки цього періоду Ользі – сестрі, другові, пораднику. Вона напише: «Я думаю, що таки поїду, хоч би мені прийшось для сього більше енергії потратити, ніж я потратила за все своє життя. Нехай навіть се жертва буде потрібна».
Читець читає вірш напам’ять.
«Все, все покинуть, до тебе полинуть…»
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!
Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.
Учениця.
І ось з 7 січня вона біля хворого. Не залишає його ні вдень, ні вночі. Він уже не підводиться з ліжка. Говорить мало і лише пошепки. Втрачає останні сили. Обличчя бліде з жовтуватим відтінком. На ньому світяться лише великі очі. Температура щодня дуже висока. Часто кров йде горлом. Та, помираючи, він прагне піклуватися про Лесю.
Учень.
Вона читає на його прохання книжки, листи, грає на фортепіано, розмовляє… часто говорить вона одна, а він очима, жестами відповідає їй. Та через своє безсилля дуже нервує. Ларису Петрівну не міг зупинити характер Мержинського, що став дуже важким під впливом хвороби. А побутові труднощі!
Учениця.
Багато що просто вражає, коли дізнаєшся про останні місяці цього кохання. Вона, знаючи, що Сергій дотепер кохає іншу жінку , біля ліжка хворого пише від його імені листи до «суперниці». Знаходить в собі сили сказати матері: «Не буду, звичайно, говорити тобі, що начебто мені тепер легко жити. Це неправдою було б , та лише нагадаю тобі, що я дуже стійка , отже ж , ти можеш бути впевнена, що мені ніяка небезпека не загрожує…»
Учень.
Стомлена безсонними ночами, абсолютно забуваючи про себе, вона відчуває. що внутрішні сили не слабшають, а, навпаки, міцніють. Прекрасні очі палають колосальної сили вогнем, який ніколи не зустрінеш у пересічної людини, вогнем, джерело якого – вміння співчувати, осягати чужий біль, як власний. А нещастя насувалося невідступно і невблаганно, хвороба прогресувала. Надія змінювалась безвихіддю. Молодий 30-річний чоловік із красивими очима тримав на грудях хрест. Біля ліжка – Євангеліє – в останні дні життя став християнином.
Учениця.
Отримав лист від коханої. Губи шепотіли її ім’я, потемніле від болю лице ледь освітлювала слабенька посмішка. Чим вона могла допомогти? Як затамувати незагоєну рану, котру лишає на все-все життя нерозділене кохання?
Учень.
Були б такі ліки – хай навіть добуті з власного серця – вона віддала б їх…Тепер їй однаково… Гірка чаша випита до краплини. Тепер вона звідала все! От, виходить, задля чого виривала його з лапищ смерті. Щоб здобути ще один відчутний удар…
Учениця.
Леся, повторюючи за Мержинським, пише листа його коханій, і ніхто, і ніщо не полегшить прихованої розпуки між рядками. Цю чашу вона випила до дна.
Учень. 8 січня після одного з найтяжчих нападів хвороби в самому «апогею болю», як зізнається через 2 роки в листі до І. Франка, протягом ночі Леся напише драматичну поему «Одержима».
Учениця. Так народилася драматична поема «Одержима».
Учень. Сергія Мержинського не стало 3 березня 1901 року. Усім пережитим Леся була вимучена і фізично, і морально. Власне життя здавалося без нього порожнім і марним. Один із її віршів закінчувався словами, які вона могла б повторити і через десяток літ: «Тебе нема, але я все з тобою!»
Читець
Уста говорять: «він навіки згинув!»
А серце каже: «ні, він не покинув!»
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут в глибині і б’ється враз зі мною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Так завжди, чи в піснях забути хочу муку,
Чи хто мені стискає дружньо руку,
Чи любая розмова з ким ведеться,
Чи поцілунок на устах озветься,
Струна бринить лагідною луною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Чи я спущусь в безодні мрій таємні,
Де постаті леліють ясні й темні,
Незнані й знані, і наводять чари,
І душу опановують примари,
А голос твій бринить, співа з журбою:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Чи сон мені склепить помалу вії,
Покриє очі втомлені від мрії,
Та крізь важкі, ворожії сновиддя
Я чую голос любого привиддя,
Бринить тужливо з дивною журбою:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
І кожний раз, як стане він бриніти,
Тремтять в моєму серці тії квіти,
Що ти не міг їх за життя зірвати,
Що ти не хтів їх у труну сховати,
Тремтять і промовляють враз зо мною:
«Тебе нема, але я все з тобою!»
Ведучий: Через деякий час в Києві на одному з вечорів університетського літературно - артистичного товариства Лесю Українку познайомили із студентом юридично факультету Климентом Квіткою. Зустріч так би й зосталась непоміченою, якби поетесу враз не привернуло замилування юнака українською народною піснею. Леся пречудово розуміла, яке величезне значення має робота по запису і вивченню перлин народної творчості, з болем усвідомлювала, наскільки мало в цьому напрямку на Україні робиться, і той щирий інтерес до музичного фольклору, який вона спостерегла У новому знайомому, зворушив, схвилював її. Поетеса запропонувала йому занотувати пісні, які вона знала.
Ведуча.
У 1907 році Квітка з Лесею Українкою приїжджає в Крим — обидвоє були хворі на туберкульоз. Саме Леся наполягла на терміновому переїзді — за 6 років до цього від туберкульозу помер її коханий Сергій Мержинський. Це фактично рятує Квітку. Климент Васильович був у дуже поганому стані. М'який клімат і активне лікування допомогло — кровохаркання припинилося.
Ведучий.
Незабаром вони вирішили одружитися. Климент Васильович був молодший від Лесі на 9 років. Повідомлення про їхнє одруження стало великою несподіванкою для родичів. Мати Лесі була категорично проти будь-яких стосунків дочки «з якимось жебраком», як вона презирливо називала Климента Васильовича — людину м'якого характеру, замкнуту, сором'язливу, що пережила в дитинстві глибоку особисту драму — Климент Васильович Квітка виріс у чужій сім'ї, куди постійно приходила його рідна мати з погрозами забрати дитину. Мабуть, психологічна травма дитинства все життя не давала спокою Климентові Васильовичу. Він був недовірливий, маломовний і потягнувся тільки до Лесі, хворої дівчини, від якої, звичайно, не доводилося чекати обману або зради.
Ведуча.
Втім, до Сергія Мержинського мати Лесі Українки ставилася не краще. Незважаючи на негативне ставлення до даного союзу, Ольга Петрівна була змушена погодитися на шлюб дочки. Вони повінчалися в київському Вознесенському храмі на Деміївці.
Подружжя жило в Ялті.
Ведучий.
Леся Українка померла в 1913 році. Климент Васильович пережив дружину на 40 років.
Після смерті дружини Климент Васильович продовжує музичну та етнографічну діяльність. У 1917 році він видав фотоскопічним способом двотомник «Мелодії з голосу Лесі Українки».
Леся Українка. Життя стрімко йшло вперед. Я почувала себе дуже зле. Необхідно було лікувати недугу, яка посилювалася. Починали боліти легені, нирки. Туберкульоз гнав мене по світу: Італія, Швейцарія, Німеччина, Чехія. 18 січня 1907 р. жандарми арештували мене та мою сестру. Під арештом ми побули лише добу, але яку важку! Через рік після цього в Берліні мене оглянув про-фесор Ізраель і висновок після обстеження прозвучав, наче вирок: жити залишилося не більше двох років. Для цього слід їхати на лікування до Єгипту. Я дуже боялась цієї подорожі, бо передостання моя поїздка на італійському пароплаві, каюти якого не опалювались, супроводжувалась сніговим штормом, від якого пароплав, вкритий льодом, шпурляло в різні боки.
Містечко Гелуан знаходилося на березі Нілу. Я поселилася в пансіонаті «Континенталь», який утримував російський лікар. Через скрутне матеріальне становище час від часу доводилось шукати тимчасові заробітки. Часто я робила переклади, вчила мешканців пансіонату іноземним мовам. Але завжди моя думка линула до поліського лісу, на Волинь, де чекала мене зустріч з ніжною мавкою. Не стримуючи своїх спогадів, я вирішила втілити мої мрії у драму «Лісова пісня».
Звучить мелодія народної пісні з Волині. На сцені з'являється Лукаш із сопілкою, хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається і хапає його за руку.
Мавка. Не руш! Не руш! Не ріж! Не убивай!
Лукащ. Та що ти, дівчино? Чи я розбійник? Я тільки хтів собі вточити соку з берези.
Мавка. Не точи. Се кров її. Не пий же крові з сестронь¬ки моєї.
Лукаш. Березу ти сестрою називаєш? Хто ж ти така?
Мавка. Я — Мавка лісова.
Лукаш. А, от ти хто! я від старих людей про мавок чув не раз, а зроду не бачив сам.
Мавка. А бачити хотів?
Лукаш. Чому ж би ні?.. Що ж, ти зовсім така, як дівчина... ба ні, хутчій як панна; бо ж руки білі, і сама тоненька, і якось так убрана не по-наськи... А чом же в тебе очі не зелені? (Придивляється).
Та ні, тепер зелені... а були, Як небо сині... От тепер вже сиві, Як тая хмара... ні, здається, чорні Чи може карі... ти таки дивна!
Мавка. Чи ж гарна я тобі?
Лукаш. Хіба я знаю?
Мавка. А хто ж те знає?
Лукаш. Ет, таке питаєш! Мавка.
Чому ж сього не можна запитати?
Он бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?» А ясен їй киває в верховітті:
«Найкраща в світі».
Лукаш.
А я й не знав, що в них така розмова. Я думав — дерево німе, та й годі.
Мавка. Німого в лісі в нас нема нічого.
Лукаш. Чи то ж ти все отак сидиш у лісі?
Мавка. Я зроду не виходила ще з нього.
Лукаш. А ти давно живеш на світі?
Мавка. Справді, ніколи я не думала про те... Мені здається, що жила я завжди...
Лукаш. І все така була, як от тепер? Мавка. Здається, все така...
Лукаш. А хто ж твій рід?
Чи ти його зовсім не маєш?
Мавка.
Маю.
Є лісовик, я зву його «дідусю»,
А він мене — «дитинко» або «доню».
Лукаш. То хто ж він — дід чи батько?
Мавка. Я не знаю. Хіба не все одно?
Лукаш (заслухавшись). Як ти говориш... Чи тобі так добре?
Мавка.
Твоя сопілка має кращу мову. Заграй мені, а я поколишуся.
Мавка сплітає довге віття на березі, Лукаш, грає і не зводить очей з Мавки.
Леся Українка. Горить моє серце. Чуєте, люди?
Його запалила іскра палкої до вас любові. А мої муки дали мені сил прометеєвих, терпіння народного. Я ними житиму, бо маю в серці те, що не вмирає. Я йду до вас, люди!
Ведучий. У роботі Леся Українка згорала, нею рятувалася і жила, даруючи світу шедеври.
Ведуча. 1 серпня 1913 року перестало битися серце Лесі Українки, але вона не померла, вона жива, як її пісня-мрія, як Мавка.'
Мавка.
О, не журися за тіло! Ясним вогнем засвітилось воно, Чистим, палючим, як добре вино, Вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець ляже, Вернувшись, в рідну землицю, Вкупі з водою там зростить вербицю, — Стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди, Вбогі й багаті, веселі й сумні, Радощі й тугу нестимуть мені, їх промовляти душа моя буде.
Я обізвуся до них Шелестом тихим вербової гілки, Голосом ніжним тонкої сопілки, Смутними росами з вітів моїх.
Я їм тоді проспіваю
Все, що колись ти для мене співав,
Мрії збираючи в гаю...
Грай же, коханий, благаю!
Звучить народна мелодія.
Ведучий: Леся Українка – це така багатогранна творча особистість, про яку М.Бажан сказав: «В історії світової літератури важко знайти таке ім’я, яке дорівнювало б їй талантом, мудрістю, проникливістю, значущістю». Видатні поети ніколи не полишають нас. З’єднавши своє життя з мріями та стражданнями людей, із їхнім пориванням до волі й щастя, вони крокують великою землею безсмертя. Будуть відходити віки, будуть приходити віки…а вічне увійде у вічність, не так у бронзу чи мармур, як в очі людські, в надії людей, бо допоки живе надія – живий і народ. То ж будемо і ми вчитися терпінню, вірі, любові і надії у нашої неповторної Лесі.
Ведуча: Ось і закінчилась наша мандрівка по Лесиних стежках. Ми розійдемося по наших домівках. А наша душа нехай ще довго не виходить з храму Лесиних творінь, вслухаючись в його чарівні звуки.