Літературний вечір, присвячений Оксані Іваненко
В особі Оксани Іваненко поєднались письменник, педагог, історик і літературознавець.
Ірина Шкаровська
Портрет Оксани Іваненко, прикрашений квітами; виставка книг, учнівських ілюстрацій.
Ведуча. З давніх-давен у всіх країнах світу люди складали казки. Народна мудрість передавалася з вуст в уста від старшого . до молодшого, з покоління у покоління. З виникненням письмен ства народні казки вже стали записувати, пізніше письменники почали використовувати цей жанр у своїй творчості, створювати нові казки, вкладаючи в них власні світосприйняття, прагнення і сподівання. Можливості казки надзвичайно широкі. Вона роз важає і веселить, схвалює добро і висміює зло, повчає і виховує, примушує замислитися над явищами життя.
Ведучий. Усім відомі чудові казкарі світової літератури — Ш. Перро Г.-Х.Андерсен, брати Грімм, Я. Гофман, О. Пушкін, П. Бажов, Леся Українка, І. Франко, О. Уайльд, А. Сент-Екзюпері і ще багато-багато інших письменників залишили нам у спадок велику скарбницю невмирущих казок. Неповторною казкаркою була й Оксана Іваненко. Вона написала десятки творів для дітей і дорослих, серед яких казки, вірші, оповідання, повісті, романи, літературно-критичні статті. Письменниця здійснила також чимало перекладів.
Ведуча. Свою першу казку Оксана написала у шість років. Казка була вміщена в домашньому рукописному журналі «Гриб», який дівчинка сама й «редагувала». Пізніше її дитячі повісті з'являлися в рукописному журналі, який виходив у гімназії.
Ведучий. В родині Іваненків панував культ художнього сло ва. Дівчинка страшенно любила слухати і переповідати казки, була активним учасником літературних ігор, аматорських ви став. Вдома часто читали вголос твори М. Гоголя, О. Грибоєдова, Т. Шевченка, Г.-Х. Андерсена, обговорювали новини літера турного життя, переглядали журнали. Батько Оксани працював редактором газети, мати — вчителькою.
Ведуча. Майже все прочитане одразу перетворювалося на гру. А ігри були велелюдні, бо дітей у домі завжди було багато. Своїх двоє — Оксана і старший на два роки брат Дмитро, дво юрідні брати і сестри, які постійно жили у Іваненків, та ще діти, якими опікувалася мати — вчителька притулку для сиріт. Бу динок, двір, сад — скрізь дитячий галас. І батько, який втратив надію на спокій, просив лише не заважати, коли він працює.
Ведучий. Влітку дітей вабила річка Ворскла, таємничий мо настир на горі, тінистий сад, а взимку малеча влаштовувала ди тячі «університети». Брат Дмитро виступав у них «професором». Малеча читала, писала твори. А Оксана, коли підросла, палко мріяла бути вчителькою. Отак і розвивався у дівчинки потяг до літератури й педагогіки. Отак і пронесла Оксана Дмитрівна крізь усе своє життя ці два начала: одне — творити, писати, друге — засобами художнього слова навчати, впливати на формування духовного світу дитини.
Бібліограф. Народилася Оксана Дмитрівна 13 квітня 1906 року в Полтаві — провінційному на той час, але багатому на літературно-мистецькі традиції місті. Тут жив і працював засно¬вник нової української літератури І. П. Котляревський, будиночок якого приваблював численних відвідувачів/Недалеко від Іванен¬ків мешкав популярний в Росії письменник В. Г. Короленко — автор «Сліпого музиканта», герої якого ніби вийшли з таємни чого монастиря, що на горі... Хвилювала дівчинку й романтична історія рідного міста. Тут відбулась знаменита Полтавська битва, яку Оксана не раз собі уявляла, стоячи на Шведській могилі.
Учениця. Навчалась Оксана у Полтавській жіночій гімназії, потім у робітничій школі. «У мене було дуже щасливе дитинство. Письменники, книги — це було щось невід'ємне од життя всієї сім'ї», — скаже майбутня письменниця.
Ведучий. У п'ятнадцять років дівчинка вступає до інститу ту народної освіти. Збувається її мрія — стати педагогом. Удень вона працює в дитячому дитбудинку, увечері вчиться. Гаряче бе реться за науку.
Літературознавець. Художньої літератури для дітей браку вало. І Оксана пише для своїх малих вихованців казки, вірші, оповідання, п'єси. Керівництво дитячими будинками помітило нахил молодої виховательки до писання і часто до свят замов ляло їй написати щось для дітей. А завідувачка дитбудинку, де працювала Оксана, просто замикала її в кабінеті і не випускала доти, доки молода вихователька не закінчувала роботи над сце нарієм для художньої самодіяльності. Оксана Дмитрівна Іваненко вважає, що саме поєднання педагогіки і захоплення літературою зробило її письменницею.
Бібліограф. Бажання поглиблювати знання привели її у 1923 році до Харкова. Вона продовжує навчатися на факультеті соціального виховання Харківського інституту народної освіти, куди перевелася з Полтавського ІНО, відвідує літературні вечори, знайомиться з Н. Забілою, П. Усенком, О. Копиленком, І. Сенчен ком. В рішеннях партії і уряду ставиться питання про створення дитячої періодики, дитячої літератури. В пресі часто на цю тему виступає Максим Горький.
Ведуча. Оксана Іваненко їде працювати в колонію для не повнолітніх імені Максима Горького під Полтаву, керує якою добрий знайомий матері Антон Семенович Макаренко. У коло нії Оксана Іваненко змогла застосувати і набуті знання з педа гогіки, і досвід попередньої роботи в дитбудинку. Тут остаточно утвердилася її громадянська позиція, тут остаточно визначилася її життєва мета — працювати для дітей. Вона закінчує аспіранту ру НаукОво-дослідного інституту педагогіки, захищає дисертацію на тему «Дитяча літературна творчість».
Ведуча. Енергійну, ініціативну молоду вчительку виділив А. С. Макаренко. Пізніше він вивів Оксану Іваненко в образі Оксани Варської в «Педагогічній поемі». Колонія відіграла в жит ті Оксани Дмитрівни надзвичайну роль.
Бібліограф. У 1933 році з'явилася перша казка О. Іваненко «Сандалики, повна скорість!». Цей твір було відзначено на пер шій республіканській конференції з питань дитячої літератури, що відбулась 1934 року. Згодом були написані нові казки: «Чу десна квітка», «Казка про веселу Аль», «Три бажання». А у казці «Великі очі» до малечі зовсім природно заговорив Гострий лікарі чарівник. Невдовзі були написані перші «Лісові казки». Усі каз ки письменниці позначені певною «науковою фантастичністю». Вона стала засновником сучасної української літературної при родознавчої казки.
Літературознавець. Назва збірки «Лісові казки» говорить сама за себе. А розповідається у ній про тварин та рослин лісу. Коли ознайомлюєшся з ними, то відразу розумнішаєш, бо набира єшся знань про звички, спосіб життя, зовнішній вигляд «лісових жителів», про роль у природі кожного з них.
Читець.
Уривок із казки «Чорноморденький»
У лісі наставала осінь. Зайчикові вона зовсім не подобалася.
Що хорошого, коли з дерев падає листя і шарудить не тільки від кроків якогось звіра, а навіть від легенького руху повітря, коли пташка пролетить! А як вітер дужчає, то й шарудіння дужчає. Тоді здається зайчикові — женеться за ним не один, аж десять голодних вовків. І ще більше хитрих лисиць і стільки сердитих собак, що всіх звірів у лісі переловлять. Так шумить оте противне листя!
— І чого йому падати і зайців лякати? — думав зайчик. —
Висить собі, ну й висіло б, а то ні — пожовкло, почервоніло
і місця собі не знайде. Побіжу на поле, там завжди можна чимось
поласувати!
Але й на полі настала осінь. Поля стали голі. Тільки колюча, сердита стерня стирчала.
— Фу, як противно бігати по ній босому! — розсердився
зайчик і подався на городи.
Але й там була осінь. Люди збирали моркву, капусту і кудись звозили.
— Яке нахабство! — не міг заспокоїтися зайчик. — А що ж
я їстиму взимку?
Він був ще молодим, цей зайчик. Народився тільки повесні і не знав, що взимку взагалі всім звірам, не тільки зайцям доведеться важко.
Зайчик побіг додому, під старий дуб, що стояв ще вкритий листям. Стара ялина ще більше зеленіла.
— От хороші дерева — не скидають свого листя! — сказав він.
Та ялина й дуб тільки всміхнулися.
Ні, не подобалася зайчикові осінь. Усі були заклопотані. Ведмедиха, якої зайчик дуже боявся і яку поважав, бо вона була найбільша в лісі, приготувала для себе й для родини чудовий барліг. Вистелила мохом, назносила м'якого сухого листу, і всі в лісі знали, що вона скоро засне. Сова ховала в дупло мертвих мишенят. Зайчик, як побачив це, прожогом кинувся далі.
Учениця. «Пишучи казку, розповідає Оксана Іваненко, — я перевтілювалась абсолютно, жила мріями моїх героїв: пташок, комах, кисличок, берізки, верби. Я вже не могла думати про щось інше».
Ведучий. А потім розпочалася війна з фашистами, що при несла тяжку біду у сім'ю письменниці. її донька та син втратили батька, а вона чоловіка — свого вірного друга. До того ж, у ева куації, де деякий час перебувала сім'я Оксани Іваненко, помер її батько. Але тут, на Уралі, Оксана Дмитрівна знайшла нових друзів-письменників. Навесні 1944 року О. Д. Іваненко поверну лася до Києва. Вона почала працювати відповідальним редакто ром журналу «Барвінок». З захопленням писала оповідання про школярів, які допомагали партизанам, переховували бойові зна мена, обороняли свою школу, свій дім. Це книжки «Пошта при йшла», «Школа», «Таємниця».
Ведуча. Якось Оксана Дмитрівна відвідала дитячий будинок. Те, що вона побачила, приголомшило її. Це були сироти — діти з фашистських концентраційних таборів. Скупо, поволі розкрива лися у їхніх розповідях долі. Так склалася повість «Рідні діти» (1951 p.). Згодом персонажі повісті повиростали, у них склалися свої сім'ї. Та завжди вони пам'ятали про письменницю, для якої стали рідними дітьми.
Ведучий. О. Д. Іваненко була великою трудівницею. Крім казок, її цікавила історична тема, сучасність. 1947 року була видана патріотична повість-казка письменниці «Куди літав жу равлик». У ній авторка розповіла про життя різних птахів, про Африку, а головне, про рідну Україну, де холодніше, ніж у Аф риці, зате тут усе рідне. Читець.
Уривок із повісті-казки «Куди літав журавлик» Ця родина лелек уже кілька років жила на даху сільської школи, і жінка-лелека була певна, що її чоловік — головна особа в цій школі. Особливо вона запишалася перед відльотом, бо всі діти, побачивши його, завжди кричали-питали: «Лелеко, лелеко, до осені далеко?» Напевно ж, вони розуміли, що тільки її чоловік знає про це точно.
Донька-лелека глянула на журавлика і прошепотіла:
— Мамочко, мені теж його шкода. Такий гарний молоденький журавлик.
Почувши ці слова журавлик трохи підбадьорився. Не слід занепадати духом; може, ще не все загинуло для нього, і він розшукує своїх батьків.
— Не журіться, — звернулася до нього лелечка. Наш тато обов'язково щось вигадає. Адже він усе своє життя провів на даху школи і через це дуже вчений. Навіть старий учитель мав за честь дружит із ним, часто запрошував на вечерю і на знак дружби надів йому на ногу кільце, майже таке саме, яке носив на пальці.
Тут журавлик ніби ненароком виставив і свою довгу ніжку, зав'язану стьожкою з золотими літерами.
— Так, так, — мовив учений тато. — Ми тут відпочинемо один день. Єгипет — наша перша зупинка в Африці. Завтра ми полетимо далі. Але тут зупиняються також майже всі журавлі. Я попрохаю когось з старших ватажків узяти й тебе, щоб ти долетів з ними до білого Нілу, де завжди зимують усі журавлі і куди, звичайно, прилетять твої батьки, якщо вони лишилися живими.
— Вони, напевно, живі, — переконано сказала жінка-лелека і прошепотіла чоловікові: — Навіщо ще дужче роз'ятрювати серце малятка? Хай воно сподівається на краще!
— А поки що хай поїсть і спочине коло нас, — запропонував її чоловік. — Не сумуй, малий, тут усі свої.
Справді, тут, куди не кидав журавлик оком, було стільки земляків! Качки крякали і сварилися між собою зовсім так, як у себе дома на ставках. Кулички ходили поважно, презирливо оглядаючись навколо.
Літературознавець. Того ж року була написана художньо документальна розповідь «Друкар книжок небачених» — про першодрукаря Івана Федорова. Поряд з І. Федоровим Оксана Дмитрівна змалювала образи інших прогресивних діячів XVI сто ліття: Максима Грека, Костянтина Острозького, Петра Мстислав ця. Трохи пізніше письменниця пише одні з своїх найкращих Природознавчих казок «Цвітарінь» та «Про бджілку Медунку». У цілому казки письменниці умовно ділять на дві групи. Одні — фантастичні, що розповідають про незвичайні властивості людей, чарівний світ предметів. А другі про природу, рослин і тварин, живий і неживий світ.
Ведуча. Ще 1939 року О. Іваненко написала невелике опо відання з дитинства Т. Шевченка «Чорний шлях». З того часу думка розказати про усе життя Кобзаря не полишала письменни цю. Оксана Дмитрівна багато їздила по місцях, де минало життя поета, роками працювала у архівах, науково-дослідних установах, бібліотеках. Довгих двадцять років присвятила Оксана Іванен ко роботі над Шевченковою темою. її результатом стало видан ня 1961 року вагомого як для творчості письменниці, так і для дитячої літератури у цілому роману «Тарасові шляхи». Цей твір перекладено багатьма мовами і видано у багатьох країнах світу.
Інсценізація уривка з роману «Тарасові шляхи»
Дійові особи: автор, дід, малий Тарас.
Автор. Скільки тих шляхів на світі, і куди вони всі ведуть! Увечері сяде дід на призьбі, малий Тарас коло нього, показує дід на темне небо, на зорі і каже:
Дід. Ото Чумацький шлях!
Тарас. Дивно, що й на небі шляхи, тільки хто ж ходив ними, невже чумаки?
Дід (показує на небо). Ото ідуть, їдуть мажами, навколо самий степ та тиша, і ковила не шелесне. Глянуть на зорі — ото
їм і дорога.
ТараЬ. А вони ж, чумаки, коло нас Чорним шляхом їдуть?
Дід (киває головою). Еге ж, Чорним.
Автор. Чорний шлях Тарас добре знає. Він проходить повз їхнє село, повз самісіньку хату, бо хата їхня саме край села стоїть, кособока, старенька, як бабуся з підсліпуватими очима. Цим шляхом ходять і тато, і мати на панське поле, як його не знати!
Тарас. А чого він Чорний, тому що чумаки чорні?
Автор. І дивно Тарасові. їдуть, їдуть чумаки, чорні, засма глі, своїм Чорним шляхом, степами, селами, такими, як їхня Кирилівка, а потім шлях цей аж на небо веде, і на небі його вже Чумацьким звуть, бо там зорі світять, і від них, звичайно, дуже видно і ясно, як удень. Та дід сміється і хитає головою:
Дід. А того він Чорний, що страшний.
Автор. Тільки хотів Тарас розпитати, чому ж він страшний, як покликала Катруся, бо спати час було. Ех, шкода, що дід не доказав.
Літературознавець. У 1974 році за роман «Тарасові шля хи», а також за повість «Рідні діти» та збірку «Лісові казки» Оксану Дмитрівну Іваненко було вшановано Республіканською літературною премією імені Лесі Українки.
Ведучий. Цей творчий успіх Оксани Дмитрівни був затьма рений великим горем: тяжко захворіла і померла її донечка Валерія, Воля, як ласкаво називали її у сім'ї. Материнське горе не забувається. Але письменниця не впала у розпач, а продовжу вала працювати. Випустила у світ доччині твори, сама знаходи ла розраду у творчості. Незабаром з'явився її новий художньо-біографічний роман «Марія» — про письменницю Марка Вовчка, за словами Т. Шевченка, «кроткого пророка і обличителя жесто ких людей неситих». Образ жінки-письменниці у ньому відтво рено через столітній проміжок часу так, як його зрозуміла інша жінка-письменниця. Оксана Дмитрівна стала першовідкривачем художнього образу Марка Вовчка. Читець.
Уривок із роману «Марія»
Ну от. Прощавай, Париж. Це вже остаточно вона повертається до Петербурга. Поки що до Петербурга. Там далі видно буде. Але тепер їй треба для своєї роботи зупинитись у Петербурзі, увійти в якусь життєву колію. Це можливо, лише працюючи, інакше — як робити вигляд, що ти жива? Поїхали. Короткі розмови з Богдасем про речі, про швидкий сніданок на довгій зупинці: «Бога ради, не відстань!» Яка неприємна, непередбачена затримка у Варшаві! У неї витягли гроші! А може, загубила у такому своєму розгубленому стані? Вона кусала губи від досади.
— Добре, що тут тепер живе Василв Михайлович Білозерський, — сказала Марія Богдасеві. — Він так завжди приязно й дружньо ставився до мене, а Надя, його дружина, щиро мене любить. Я ж везу нові твори у Петербург. У мене незабаром мусять бути гроші, я позичу в них і надішлю.
— Звичайно, мамо, — заспокоював її Богдась. — Чого ти так турбуєшся і хвилюєшся цим? Надішлемо з Петербурга і все.
Принаймні Варшаву подивимось!
Не було тепер чого дивитися Варшаву після придушення повстання. Спорожнілі, наче вимерлі вулиці, незвичайна тиша, яка зовсім не дивує десь у селі і так пригнічує у великому і місті. Тут панував тепер лютий Муравйов, якого недаремно прозвали «вішателем». «Де не тепер Тедзик Сахновський?» — майнуло в голові у Марії. Давно, як давно передали вони їй привіт з Італії, куди подалися з Парижа. А тут вона потрапила зовсім в інше оточення. Вона знала, що Василь Білозерський після неприємностей у Петербурзі, — у нього навіть обшук був у 1863 році,— після Припинення «Основи», зовсім порвав з журналістикою і перебрався до Варшави. Але вона не знала, що, й так досить поміркований, він ще дужче «поправів» і у Варшаві займає статечну посаду урядового чиновника. Проте він зустрів її дуже радо, гостинно, так само, як колись у Петербурзі, коли вона приїздила з Парижа. І так само, як тоді, ще дужче, ніж чоловік, зраділа їй Надя.
— Ні, ні, ми вас так одразу не відпустимо. Та й, дивіться, ви, мабуть, застудилися в дорозі, ви зовсім слабі, ви перепочинете у нас кілька днів, — обнімаючи її, казала Надя.
— І не сперечайтесь, і не заперечуйте, Маріє Олександрівно, дорога наша! Зробіть нам таку ласку й честь! — щиро підтакував дружині Василь Михайлович.
У Марії потеплішало на серці, її пам'ятають, її люблять земляки-українці! І, може, саме через це тепло так вразила її друга зустріч... Вона таки зупинилась на кілька днів у Білозерських. Обоє вони панькалися з Богдасем, як з малою дитиною. Марія знала, щ^ їхній хлопчик помер, і це ставлення до Богдася її особливо зворушило. Боже мій, кожний в світі своє лихо має.
Літературознавець. За Оксаною Іваненко давно утверди лася слава майстерного казкаря, талановитого романіста, щирої і життєрадісної людини. її твори мають тисячі палких прихиль ників у всьому світі. За словами відомого дитячого письменни ка Ю. Ф. Ярмиша, Оксані Дмитрівні Іваненко належить про відне місце у жанрі історичного роману для дітей та юнацтва. О. Д. Іваненко є автором ще ряду творів: повісті «Богдан Хмель ницький», оповідань «Води з кринички» — про історичних осіб М. Пирогова, М. Заньковецьку, народного героя Італії Д. Гарі бальді. За твори для дорослих читачів Оксана Дмитрівна Іваненко 1986 року була відзначена званням лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.
У березні 1986 року письменниця була удостоєна Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. За заслуги у розвитку української літератури її нагороджено трьома орденами «Знак пошани» і орденом Дружби народів.
Учениця. У спогадах «Мої казки і мої дорослі вчителі» пись менниця підкреслювала: «...з великою насолодою... почала його перекладати українською мовою і не лишила цієї праці на все життя... Я не знаю казок, які б стали на рівні андерсенівських».
Ведучий. Оксана Дмитрівна вела чималу громадську робо ту. Була членом Українського товариства дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами, делегатом антифашистського конгресу жінок у Болгарії. Після поїздки до Канади написала повість «Великий шум».
Книжки О. Д. Іваненко ілюстрували відомі художники В. Касіян, А. Базилевич, С. Караффа-Корбут.
Ведуча. Понад п'ятдесят років прожила Оксана Дмитрівна у дорогому її серцю Києві. Та найдужче любила вона його пе редмістя Кончу-Озерну, де мала дачу. Тут росли клени, берізки, блакитна ялинка, горобина, посаджені нею власноруч. Тільки великі сосни і дуби росли тут з давніх-давен. У глибині саду — «садовий кабінет»: блакитний столик і дві лавки. Тут легко пи салося, можна було лишитися наодинці з собою і розмовляти з квіткою, деревом, птахом, друзями, Всесвітом. І все тут таке близьке, рідне: і дерево, і кущ, і співуча пташка, і білка, яка безтурботно стрибає з гілки на гілку. Сосни шуміли, навіювали спогади, уява переносила письменницю в давні часи й епохи, де можна було зустрітися з малим Тарасом Шевченком, з Марком Вовчком, з чарівником Андерсеном... І творити, творити.
Ведучий. Близько семидесяти років працювала Оксана Дми трівна Іваненко на літературній ниві. Уже давно виросли читачі її перших казок та оповідань. На зміну їм прийшли молодші поко ління, які так само щиро захоплюються книжками письменниці. Бо її твори несуть знання, вчать людяності, патріотизму, доброті. У кожному з них відчувається глибоке розуміння дитячої душі.