Аналіз повісті Г.Квітки-Основ'яненка «МАРУСЯ» (1832)
Сюжет.
Маруся і Василь покохалися і хочуть одружитися. Та батько Марусі,
сільський багач Наум Дрот, відмовляється віддати єдину доньку за бідного сироту, до того ж призначеного в рекрути. «Тобі лоб забриють,— говорить він до парубка,— а що тоді буде з Марусею?» Щоб відкупитися від солдатчини, парубок йде на заробітки,
У той час Маруся застуджується і помирає. Вернувшись із заробітків та не заставши милої живою, Василь йде в монастир і там з горя за коханою помирає.
Образи.
Наум Дрот — працьовитий,, мудрий, набожний, чесний, тверезий, дотримується всіх народних обрядів та звичаїв. Це ідеал селянина в розумінні Квітки. Лише завдяки чесній праці, набожності і дотриманню норм моралі цей кріпак став заможним і щасливим.
У такому ж доброчесному дусі виховав Наум і свою доньку Марусю, яка є центральним образом повісті. Вона викликає велику симпатію вже зовнішністю: «Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці — як тернові ягідки, бровоньки — як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький, з горбочком, а губоньки — як цвіточки розцвітають, і між ними зубоньки — неначе жарнівки, як одна, на ниточці нанизані». Портрет Марусі та опис її одягу такий детальний що займав цілу сторінку. Як бачимо, це справжня красуня; саме такими змальовували дівчат українські народні пісні.
За характером Маруся скромна, з усіма привітна, тиха, ввічлива, спокійна, а понад усе — працьовита, «до усякого діла невсипуща», так що «і на батька, і на матір, і на себе пряде, шиє, миє, і сама усе одна, без наймички, і варить, і пече». Хоч і донька заможних людей, «вона й з батьком у полі чи громадити, чи жати», і біля корови порається, і в хаті прибере. Отож усе Марусине життя у праці.
У її духовному світі найважливіше — почуття, настрій. То вона «веселенька, як весіння зіронька», а то вже «невесела, мов у воду опущена ». Маруся дуже чутлива, будь-що — уже й сльози, вся в світі переживань, викликаних її першим коханням. Полюбила ця дівчина Василя з першого погляду, але глибоко, назавжди. У поведінці своїй з парубком Маруся шляхетна, цнотлива. У„Р08луці з Василем вона цілує й прикладає до серця подаровані ним горішки.
Як і портрет, опис поведінки Марусі теж має фольклорну основу, вона червоніє, «як калина», стрепенулася, «як рибонька», голос дівчини, як сопілонька, а сльозина, як росочка на квіточці; «коли б їй крила, полетіла б на край світу». Народнопісенна і мова цієї чепурної, роботящої дівчини: «Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матінко моя ріднесенька! Утінко моя, перепілочка, голубочко! Не погубляйте свого дитяти: дайте мені, бідненькій, ще на світі пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком».
Образ Марусі втрачає дещо від її покірності всім і всьому, надмірної богобоязливості. Вона вважає гріхом ходити на вечорниці і навіть кохати. Від цього дещо страждає життєва переконливість образу. І все ж Маруся — один з кращих персонажів української прози, її окраса і гордість.
Ідеальній дівчині — ідеальна пара. Таким і є Василь: «гарний, русявий, чисто підголений; чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки; на виду рум'яний, моторний, звичайний; жупан на ньому синій і китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки підперезаний, у тяжинових штанях, чоботи добрі, шкапові, з підковами». Чим не ідеал?
Ідеальній зовнішності цього парубка повністю відповідає така ж вдача: Василь чесний, скромний, щирий у почуттях, добрий, працьовитий, розумний. А що вже дотепний: «на вигадки, на прикладки — поперед усіх: тільки його й чути, від нього весь регіт іде». Проте лукавства в жартах Василя нема. І до танців, і до_розмов, і до роботи — до всього він вдатний. Такого хлопця поважають дорослі (бо й він їх шанує), з таким хочуть дружити молоді, такого наслідує дітвора. Василь — сирота, бідний, працює в місті свитником, його воля й розумові здібності виявилися в тому, що він швидко навчився грамоти в купця.
Натурою своєю цей парубок надзвичайно чутливий. Як побачив він Марусю під образами у труні, «закричав жалібно, застогнав, поблід як смерть та тут же і впав, мов неживий...» Надмірна вразливість мало не довела його до самогубства, коли він довідався про смерть коханої. Мова Василя перенасичена пестливими словами: «Марусенько, моя лебідочко, зіронько моя, рибочко, перепілочко! — я мов у раю!»
Сентименталізм. Художні особливості повісті.
На_образах Марусі та Василя позначився вплив сентименталізму. Сентименталізм (з французької — чутливість) — літературний напрям другої половини XVIII — початку
XIX ст., що характеризувався особливою увагою до духовного світу людини і відзначався ідеалізацією дійсності та перебільшенням почуттів. Сентименталісти вважали своїм завданням розчулити читача, викликати в нього співчуття до нещасної долі героїв. Виник сентименталізм в Англії з появою твору Л. Стерна «Сентиментальна подорож». Роман дав і назву новому літературному методу. Сентименталізм у європейській літературі прийшов на зміну класицизмові як його заперечення: не королі й рицарі, а селяни й ремісники стають героями художніх творів; письменники відтепер зображують не химерний світ міфологічних істот, а сучасний для них побут, сімейні стосунки, змальовують не штучну «благопристойність» салонних дам і кавалерів, а щиру простоту, глибокі почуття людей з народу; вчорашніх героїв літератури, дворян, показано жорстокими й безсердечними.
Сентименталізм вплинув і на форму літературних творів. Щоб глибше розкрити внутрішній світ героїв, часто змальовуються пейзажі, вдаються до ліричних відступів, побудова стає вільнішою, розповідь ведеться від першої особи, посилюється зв'язок літератури з фольклором.
Отже, сентименталізм наблизив літературу до реалізму, але вадою його були ідеалізування патріархального ' в житті, надмірна чуттєвість. В українській літературі сентименталізм поєднувався з реалізмом у повістях Квітки-Основ'яненка «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Маруся»; деякі елементи сентименталізму зустрічаємо в «Енеїді» та «Наталці Полтавці» Котляревського, в «Гайдамаках» Шевченка.
Особливістю мови повісті «Маруся» є розчулений тон розповіді про зустрічі закоханих, розлучення, смерть Марусі, горе її нареченого та батька. Наприклад: «Зосталася Маруся сама, схилила головоньку на білу ручку, а слізоньки з очей так і капотять!» Ще один приклад: «Отак-то вони у останні часи розмовляли і обоє плакали безперестанно! А як же прийшло зовсім прощатись, так що там було!.. Коли вже і старий Наум так і хлипа, як мала дитина, а мати, глядячи на сльози та на тугу Марусину, аж злягла, так що про молодих і казати!..» Вплив сентименталізму відбився в повісті також на описах природи: «Ось і рідесенький туманець пав на річечку».
Джерела повісті — це дійсність українського села і народна творчість: українські балади, ліричні, весільні пісні, фольклорні мотиви (любові, розлуки, смерті закоханих). Від народної поезії — образність повісті, від казки й переказу — її розповідний стиль. Завдяки пісенності «Маруся» швидко й назавжди полюбилася народові. Вперше прозовий твір української літератури пригорнув до серця читач із найнижчих верств.
Героїв для повісті письменник шукав не в палацах магнатів, не в середовищі дворянства, бо там часто вія бачив фальш, удавану вишуканість, манірність, паразитичне існування. Марусю та Василя він знайшов на селі, серед зневажених пихатими аристократами «му¬жиків» — простих, щирих, неговірких, але працьовитих, високих у помислах і почуттях. Письменник сам свідчить, що герої його повісті «писані з натури без будь-якої прикраси і відтушовування».
Як і його попередник Котляревський, Квітка-Основ'яненко докладно вимальовує сцени побуту, звичаїв, обрядів. А описи танців, сватання, весілля, похорону з голосіннями! Так міг писати тільки великий знавець народного життя. «Я Вас люблю, не бачивши Вас зроду,— писав авторові повісті Тарас Шевченко.— Вас не бачив, а Вашу душу, Ваше серце так бачу, як може ніхто на сім світі. Ваша Маруся так мені про Вас розказала, що я Вас навиліт знаю».
Майстерно виписані українські краєвиди в повісті. Прекрасною піснею видається, наприклад, такий опис: «Вітерець заснув, і гілочки по садах, дрімаючи, ледве-ледве колишуться; тільки й чути, що через греблю на лотоках водиця цідиться і мов хто нищечком казку каже...» Скільки поезії, музики в цьому пейзажі! І створити його міг тільки той, хто жив посеред цієї краси, любив її і хто до тонкощів знав рідну мову, її лексику, поетику. Місцями читаєш повість як казку, місцями — як пісню. Можливо, саме тому В. Бєлінський, котрий, як відомо, не відзначався любов'ю до нашої літератури, писав, що він неспроможний висловити тієї насолоди, з якою прочитав цей твір, що Україна «з її поетичною природою, з її поетичним життям простого народу, з її поетичними звичаями і становить всю привабливість, всю поетичну чарівність повісті».