«Я НЕ СПІВЕЦЬ ЧУДОВНОЇ ПРИРОДИ...» (ПРО ТВОРЧІСТЬ ПАВЛА ГРАБОВСЬКОГО)
Додав: admin
Коментарів: 0
Додано: 12-02-2013, 16:04
«Я НЕ СПІВЕЦЬ ЧУДОВНОЇ ПРИРОДИ...» (ПРО ТВОРЧІСТЬ ПАВЛА ГРАБОВСЬКОГО)
Довгий час П. Грабовського представляли як борця-інтернаціоналіста, революціонера. Його вірші, присвячені Україні, її майбутній долі, не включалися до збірок, до шкільних програм. Але поезії, присвячені національним проблемам,— чи не найцінніші серед творів громадсько-політичної лірики П. Грабовського. Вони звучать досить актуально і зараз. Це вірші «ДоРусі-України», «До українців», «Орли» та інші.
«До Русі-України». «Плекаючи з дитинства мрію «прийняти муки за Христа», поет прийняв тяжкі муки за Україну, за велику ідею визволення українців із кайданів вікової колоніальної неволі. Він свято вірив у національне відродження нашого народу, коли «рівний всім, в сім'ї народів вільних раб-народ забуде об ярмі, згине слід хижацької гидоти»,— пише дослідниця творчості П. Грабовського із м. Суми В. Захарова.
Темі визволення українців від колоніальної неволі присвячений і вірш поета «До Русі-України». Він пронизаний вірою в краще майбутнє рідного краю, коли об'єднаються розрізнені фізично і психологічно українські люди східних та західних земель, коли таланти простого народу будуть належно поціновані.
Поезія «До Русі-України» невелика, усього три чотири рядкові строфи. Уже в першому рядку присутнє авторське «я» та звертання «мій рідний краю». Це відразу надає віршеві щирості та ліричності, наближує його до читача, робить співрозмовником або запрошує до роздумів.
Усі наступні рядки — однорідні підрядні речення, починаються анафорою «щоб». Це — заповітні бажання автора, щоб народ здобував волю, щоб його велич і таланти одержали належне визнання, щоб «чарівна селянська врода» не нівечилася непосильною працею, нестатками та неволею, щоб розрізнені землі об'єдналися в самостійну державу й жили у злагоді з сусідами. Як бачимо, тут викладена ціла програма відродження української нації.
Яскравість та повнозначність думок підкреслюють епітети: «рідний» (краю), «чарівна» (врода), «порізнена» (Русь), «віковічного» (ярма), «сподіваного» (раю), «повним» (квітом); метафори та метонімії: «велич запанувала», «врода росла в коханні та красі», Русь устала з-під ярма «і квітом повним розцвітала».
Кожен рядок вірша, починаючи із заголовка, викликає якісь асоціації. Так, письменник'звертається до старої назви — Русі — країни наших предків. Це навіює спогади про могутність та єдність держави Київська Русь, її авторитет серед інших народів, «золотий вік» розквіту культури, мистецтва. Разом із тим ця назва служить контрастом до сучасного авторові підневільного становища України.
Далі йде вираз «Щоб ти на волю здобувавсь...». За «Слов ником української мови» «здобуватись» — діставати, придбавати що-небудь, діалектне — спромагатися. Так ось, йдеть ся, мабуть, саме про «спромагатися». Народ повинен спромогтися й здобути нарешті волю, яка здається поетові «давно сподіваним раєм». І цей «рай» треба сподіватися «від себе власно», від власних зусиль.
Рядки «Щоб велич простого народа запанувала на Русі» можуть асоціюватися з думками про те, що багато талановитих людей (окрім Т. Шевченка та декількох інших) так і згинули в пітьмі неволі та небуття або пішли на службу до впливових сусідів.
А побажання «Щоб чарівна селянська врода росла в коханні та красі» нагадує про нещасних Шевченкових дівчат Катерину, Ганну, Лукію та багатьох інших, чию долю, щастя розтоптали підлі звідники-пани.
Останні чотири рядки вірша — це мрія про сильну самостійну державу. Слова «Русь порізнена» звучать як «Русь порізана». Дійсно, землі українські штучно розділені на Схід та Захід, підневільні, тому їм треба звільнитися «з-під віковічного ярма», щоб «квітом повним» розквісти «у згоді з ближніми всіма». Мабуть, згоду тут слід розуміти не лише як мир між сусідніми державами, а й лад між окремими людьми, в родинах (згадаймо «Кайдашеву сім'ю» І. Нечуя-Левицького, «Зачаровану Десну» О. Довженка та інші твори про темноту, забитість, сварки й пияцтво на селі). Окличне речення, що стоїть укінці поетичного твору, підкреслює силу почуттів автора й створює враження емоційної завершеності вірша. Це яскравий зразок громадсько-політичної лірики.
А написана поезія «До Русі-України» чотиристопним ямбом із перехресним римуванням (abab).
«До українців». Усі думки П. Грабовського в далекому засланні звернені до українців, своїх земляків, саме до них він промовляє щирим поетичним словом: «Браття милі, відгукніться, де ви є». І задає риторичне питання: «Чи живі ще, чи в могилі давня слава зогниє?» Згадуючи «давню славу», поет натякає на славне запорізьке козацтво, яке вміло боронити волю.
Друга строфа — теж риторичне питання, сповнене глибоких і болючих роздумів автора про те, «чи покраща доля наша, мине сором, що вкрива; чи до краю спита чаша,— рабства чаша вікова?». Письменник вважає, що рабське підкорення — це сором, це неприпустимо для людини. Останні два рядки тут — перифраз народних фразеологізмів «випити гірку до краю», «випити чашу до дна», «випити гірку чашу» у значенні «зазнати, спробувати повною мірою страждань, лиха, поневірянь, горя»*.
Третя строфа — заклик до об'єднання: «Гей, докупи, певні діти!» Слово «певні», вжите у звертанні, багатозначне. За великим «Словником української мови» «певній» — це і «який виражає тверду віру у свої сили, у свою правоту; твердий, упевнений або владний», і «наполегливий, стійкий», і «який твердо вірить у що-небудь, не сумнівається у чомусь»**.
Ось яке широке смислове та емоційне навантаження несе одне маленьке слово. Далі йде програма дій: «Всіх веде мета одна: шлях любові та освіти нас навіки поєдна!»
П. Грабовського завжди і скрізь називали полум'яним революціонером, борцем. Але ця поезія засвідчує, що її автор
бачить шлях поступу не в революційному перевороті, крові та насильстві, братовбивчій війні, а в «любові та освіті».
Вірш написаний чотиристопним хореєм із перехресним римуванням (abab). Він небагатий на художні засоби виразності, здебільшого це риторичні фігури (риторичні звертання, риторичні питання, окличні речення), які надають творові емоційного забарвлення, високого громадянського звучання.
Отже, за жанром вірш «До українців» — це громадсько-політична лірика.
«Орли». Сатиричний вірш «Орли» сповнений переживань поета, які викликані ещасною долею України. Лукаві сини її, дбаючи лише про власні статки, «гнуть головоньку» перед чужоземними загарбниками, відцуралися рідного народу й материнської мови.
Вірш має іронічну назву — «Орли». Тобто говориться про лжепатріотів, що називають себе українцями, але «не туди-бо вони гнуть головоньку», служать тим, хто більше платить. Користуючись владою, здобутою здебільшого зрадою інтересів народу, вони «кишені товсті» напихають, «від народу свого одцуралися», і «поки, що чуже, розшолопають,— чого вміли, то вже не второпають». Поет зумисне вживає грубуваті про сторічні слова «напихаючи», «розшолопають», «не второпа ють», «вирлають», щоб виразити своє презирство таким людям. Псевдопатріоти засуджують ідеали народовольців, їхнє «ходіння в народ» ще гірше за царський уряд. Цьому присвячений міні-діалог («Що за хлопський кумир народовщи^ни!»).
Передостання строфа — гірке резюме, що не таких «орлів» ненька-Україна «сподівалася, як за них лила крів, турбувалася...» І на завершення — перифраз народної приказки «не так пани, як підпанки»: «Не так збавлять снаги силоміцники, як оті вороги, підпомічники!» Авторські неологізми «силоміцники» (від «силоміць», «насильство»)та «підпомічники» (від «підпомагати» — є «підпомагач», «підпомагачі») — увиразнюють думку поета, виражають усю глибину його почуттів — жалю, гніву.
Вірш написаний тристопним хореєм, який характерний для фольклору, і це наближає твір до народної пісні, зокрема жартівливо-сатиричної.
Для України, яку щиро любить, поет підбирає найзворушливіші епітети — «засмучена», «свята», «перемучена». І мова у нього — не мова, а «рідна мовонька». Наступне ж слово із зменшувально-пестливим суфіксом «головоньку» несе вже іронічний відтінок. Письменник гостро засуджує ту частину української інтелігенції, яка, збагатившись за рахунок народу, зрадила його і «всього враз набралася» чужого. А поки в ньому розбиралася, то забула й своє краще. П. Грабовський вживає риторичні питання, окличні речення, які надають віршеві емоційності, вносять елементи драматизації.
Поезія «Орли» близька й сучасному читачеві своєю актуальністю, патріотичним звучанням.
«Дітям». П. Грабовський розумів, що майбутнє його рідного краю залежить від того, якими виростуть діти українців: чи будуть вони любити свою землю, чи виконуватимуть Божі заповіді жити в мирі й любові з ближніми, чи навпаки — цуратимуться рідного народу, сваритимуться за багатство, виростуть зрадливими та користолюбними. Тому кілька поезій він присвятив дітям, серед них і вірш з однойменною назвою — «Дітям».
Починається він характерним для П. Грабовського поетичним звертанням. У ньому поет закликає дітей присвятити свої перші думки «краю рідному», а першу працю — «люду бідному», тобто поліпшенню його становища.
У літературознавчих розвідках радянських часів про Павла Грабовського нема і згадки про ставлення поета до християнського вчення, до десяти Божих заповідей. Скрізь він там — полум'яний незламний революціонер, мета якого — зміна існуючого ладу за допомогою сили. У цьому ж вірші поет промовляє до дітей майже словами Біблії: «Усім серцем по любляти вчіться ближнього, з тяжких злиднів визволяти неспроміжнього»; треба «всім любитися, а не рить другим безодню та злобитися!» Не можна бути користолюбцем, віддавати перевагу «шматтю», а не людині, нормальним людським почуттям. П. Грабовський, як і Т. Шевченкоу свій час, закликає: «А прямуйте жити вмісті, бути браттями!» і «Завжди милі, завжди кревні одно одному!» (кревні — як кровні брати). Порівняймо у Т. Шевченка: «І всім нам вкупі на землі єдиномисліє подай і братолюбіє пошли».
Вірш написаний чотиристопним хореєм, з перехресним римуванням. У ньому багато окличних речень, звертань, що надають творові емоційності. Наближенню до читача служать і просторічні та діалектні слова («шматтями», «вмісті», «не кохайтесь», «кревні», «любитися», «одноодному»),перифраз «рить другим безодню» — з фразеологізмів «рити яму кому, під кого», «яму копати». Також один із яскравих художніх прийомів — постійне вживання дієслів у неозначеній формі («присвятити», «полюбляти», «визволяти», «жити», «бути», «любитися», «рить», «злобитися»), які пом'якшують наказовий спосіб («вчіться», «не кохайтесь», «прямуйте», «будьмо»).
У житті дитині обов'язково зустрінуться антагонізми — добро і зло, любов і ненависть. Автор за допомогою антонімічних пар схиляє юних читачів до думки, що треба обирати позитивне: «не кохайтесь у користі» — «а прямуйте жити вмісті», «всім любитися» — «незлобитися».
ВіршП. Грабовського «Дітям» сповнений патріотичними почуттями, при цьому звучить якось лагідно, ніжно, і, незважаючи на свій столітній вік, порушує дуже актуальні проблеми: любові, злагоди, миру в суспільстві, взаємодопомоги, уваги до людини і раннього виховання дітей на гуманістичних засадах.
«Трудівниця». Значне місце у творчому доробку П. Грабовського посідає зображення важкого підневільного життя трудівника. Читача найбільше вражають ті твори, у яких поет малює конкретні, ніби вихоплені з життя образи, картини. Такими є поезії «Робітникові», «Швачка», «Трудівниця», «З життя», «До матері» та інші.
Особливо хвилювала П. Грабовського жіноча доля. Образ жінки-трудівниці, жінки-борця займає значне місце в його творчості. У роки жорстокого і безжалісного гноблення народу жінка, як ніхто, зазнавала принижень, визиску. Чимало творів поет присвятив цим «безвісним страдницям-трудівницям».
Героїня вірша «Трудівниця» — народна вчителька. Вона безмежно любить людей, самовіддано служить їм аж до самої смерті. П. Грабовський відтворив у вірші типове явище 70— 80-х років XIX сторіччя, коли революційно-демократична інтелігенція йшла «в народ», несла, пропагувала передові ідеї і часто гинула в боротьбі за правду. Грабовський знав чимало фактів із життя представників цієї верстви населення, які «всю душу» вкладали в роботу задля поліпшення життя народу.
Поезія «Трудівниця» — сюжетний вірш, який зображує життя народної вчительки. Твір починається із розв'язки:
Мертва трудівниця-пані Біла, як віск, на столі Там почивала, заранні Збувшися скорбів землі.
Опис сільської школи говорить про ту бідність і нужду, у якій жила вчителька, присвятивши себе народові:
Хмуро дивилася школа, В бовдурі глухо гуло, Вітер вривався зокола, Сумно в хатині було.
Поет показує, що для дітей селян народна вчителька була променем світла у важкому й темному житті села, а для їх батьків — порадником і другом:
Журно посходились дітки Обік німої труни: Втратили неньку сирітки, Втратили промінь вони.
Тому з таким болем прощається село з учителькою:
Гірко батьки заридали, Аж надривались малі.>
Селяни віддають останню шану скромній трудівниці:
Мовчки вернули на помин, Що громадяни знесли...
І ось останній фрагмент розповіді про цю трагічну подію:
Та й розійшлися по хатах,— Школа осталась пуста... Хуга свистить по загатах, Жалібно труп заміта.
Саме таким закінченням автор досяг повноти картини, виразності. Смерть своєї вчительки діти і їхні батьки сприйняли як особисте непоправне горе. У вірші поет висловив глибоке співчуття до людини важкої долі, підніс ідею вірного і самовідданого служіння народові. Глибока і щира любов трудящих до померлої вчительки була найвищою нагородою за її труд.
Письменник оспівує і возвеличує важку працю вчительки, яка серед мороку й безпросвітної нужди завжди допомагала знедоленим:
В непогідь, стужу злиденну (Певно, сама сирота!) Зайде в хатину нужденну, Словом усіх повіта.
Важливу роль утворі відіграють пейзажі, якими починається і завершується вірш. Короткі, лаконічні описи зимової хуртовини сприяють глибшому відтворенню трагічних подій. Образ кришталево чесної, високого громадянського покликання людини овіяний ліризмом і теплотою. Він є художнім узагальненням скромних трудівниць старої школи. У той час поезія прозвучала як заклик до громадськості звернути найсерйознішу увагу на народних учителів, здатних на самопожертву заради інтересів трудящих. Так характеризує вірш дослідниця творчості П. Грабовського Н. М. Гаєвська*.
Вірш написаний улюбленим розміром П. Грабовського — чотиристопним хореєм із перехресним римуванням^Твір пронизаний болем і жалем, захопленням і любов'ю автора до безіменної героїні-трудівниці. Особливостями композиції вірша є його сюжетність, поєднання ліричного, героїчного та трагічного.
Письменник майстерно користується звукописом (асонансом). У першій строфі похмурість пейзажу передається завдяки вживанню слів з великою кількістю букв х, ш, г, с, т. Мова поезії образна, часто вживаються дещо трансформовані фразеологізми («збувшися скорбів землі», «рук і на час не складала», «викладе все до пуття», «відбирати життя», «шануостанню віддать», «серце зворушував»); порівняння («біла, як віск»); епітети — «злиденна» (стужа), «нужденна» (хатина), «пуста» (школа); метафори («втратили неньку сирітки, втратили промінь вони»). Окличні речення, риторичні питання, звертання надають поезії емоційного та драматичного звучання.
«ДоН. К. С». Звичайно, за літерами «Н. К. С.» ховається реальна постать. Це Надія Костянтинівна Сигида, полум'яна революціонерка-народниця, що віддала своє життя справі служіння українському народу, його визволенню з неволі, боротьбі за краще майбутнє. Павло Арсенович познайомився з Надією 1888 року в Московській центральній пересильній тюрмі: Грабовський підлягав висилці до Іркутська за приналежність до протиурядового товариства й поширення нелегальних видань, Сигиду ж було засуджено до каторжних робіт у Забайкаллі за участь у народницькій організації, що планувала здійснення терористичних актів. Потім Грабовський і Сигида кілька місяців ішли разом в одній групі ув'язнених від Москви до Іркутська. І цей тяжкий шлях для Павла Арсеновича був полегшений щирими почуттями дружби і кохання до Надії Сигиди. Саме тоді з'явились перші зворушливі рядки, присвячені цій жінці:
Такої певної, святої
Такої рідної, як ти,
Такої щирої, простої,—
Вже більше, мабуть, не знайти.
(«ДоН.К.С»)
Заслання Грабовський і Сигида відбували в різних місцях, тому єдиною сполучною ниткою стали листи — листи-сповіді, листи-одкровення. Сестронько люба, друже коханий, мій квіте — так звертався поет до Надії. Вона для нього сестра, кохана, соратниця по боротьбі й муза на все життя.
За народ свій нещасливий Повна щирої журби, Ти ступала на правдивий Шлях святої боротьби.
(«Зі в'язниці»)
Воля і мужність Надії викликали в поета щире захоплення. Кохана для Грабовського справжня героїня, перед якою він схиляє голову:
В той час безсилого жадання Перед тобою я схилюсь, Хресту великого страждання Душі твоєї помолюсь.
(«До мучениці»)
Але жорстокі обставини назавжди розлучать Павла і Надію. Сигида на знак протесту проти катувань у верхнєудинсь-кій тюрмі, що в Забайкаллі, прийняла отруту й померла 1889 року. Поет був глибоко вражений трагічною загибеллю коханої і друга. І його перше відчуття — незбагненність того, що сталося,— відбите у віршах «Над могилою» та «До Н.К.С.»:
І пекло мук, і крові море Якого, може, не знайду, І найлютіше в світі горе. Я бачив,— гіршого не жду.
(«Над могилою»)
У всіх віршах Грабовський звертається до Сигиди з най-ніжнішими словами, виказуючи свою повагу, захоплення, любов: сестронько кохана («Посвята»), сестронько люба («В далечінь»), моя небога («Зі в'язниці»), мій квіте («В далечінь»), голубка («Тужба»), сестро мила («До сестри»), друже коханий, сестронько-раю («До сестроньки») — і водночас називає жертвою часу («До Н. К. С.» — «Зранку в холодну могилу...»), порівнює з квіткою на кипарисовому хресті («Квітка. До Н. К. С.»). Але найяскравіші штрихи до образу Надії Сигиди знаходимо в поезіях «До Н. К. С.» («Такої певної, святої...») та «На пам'ять», де поет називає Надію певною, святою, рідною, щирою, простою. Виняткову духовну красу цієї жінки, її внутрішню привабливість автор підкреслює майстерно вжитою анафорою — п'ятиразовим повторенням займенника «такої» . Такої благородної і щирої, як ця жінка, стверджує поет, «вже більше, мабуть, не знайти»,— вона з тих, що ведуть за собою інших, вона вміє іншим «навіки долю озарить».
З характерною для нього простотою й безпосередністю використовуючи промовисті і точні епітети, порівняння (особливо запозичені з народної пісні), Грабовський передає духовну щедрість Н. Сигиди, малює ідеальний портрет товаришки по боротьбі за краще майбутнє, духовно близької людини, коханої жінки. І читачі беззастережно, так би мовити, на віру, сприймають цей портрет, достовірно не знаючи героїні,— настільки він переконливий і довершений.
При цьому поет не обожнює сліпо Надію Сигиду як кохану — він не тільки поклоняється жіночій красі й чарівності, а й одухотворює образ великої страдниці за народні інтереси, яка до останнього подиху не зійшла з обраного шляху, кинула виклик жорстокості тогочасної дійсності. Прийняти муки за народ, вогнем свого серця освітити шлях темному людові — то справді подвиг, то звершення духу людського.
Переважна більшість віршів, присвячених Надії Сигиді,— це ліричні мініатюри, для яких характерні глибина почуттів і думки, динаміка переживань, важливий внутрішній підтекст.
Схожі матеріали:
Меню
Архів матеріалів