ПАВЛО ТИЧИНА (189І-1967) ЛІТОПИС ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ
Додав: admin
Коментарів: 0
Додано: 16-02-2013, 16:04
ПАВЛО ТИЧИНА
(189І-1967)
ЛІТОПИС ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ
Павло Григорович Тичина народився 27 (15) січня 1891 року в багатодітній сім'ї дяка в селі Піски Козелецького (нині — Бобровицького) району на Чернігівщині. Дитинство майбутнього поета минало в страшних злиднях. Єдиною світлою згадкою була мама, Марія Василівна Савицька, нещаслива в особистому житті з п'яничкою і деспотом чоловіком, але надзвичайно добра до своїх 13 дітей, а під час навчання Павла у Новобасанівській початковій сільській школі — незабутня вчителька Серафима Морачевська. Як і більшість дітей із сімей священиків, паламарів та дяків, Тичина міг для продовження початкової освіти обрати лише духовнизаклад. Таким закладом стала Чернігівська духовна семі¬нарія, в якій діти священослужителів училися безплатно. У духовній, але далеко не легкій атмосфері цього закладу Тичині довелося прожити 13 років, як справедливо підкреслює В. Стус, без дитинства, а тому опісля доля ніби компенсувала поетові цю втрату «кількома щасливими літами для передчування свого дитинства у дорослому віці» — так ніби «Тичина одержав життя удруге. І в цьому другому житті було знайомство зі світом уперше (чисто по-платонівськи: життя — як пригадування), було нове дитинство і нова моло дість» . Саме звідси, з цього неповторного часу брала початок неймовірна свіжість образів поета, яка найкраще проявилася у «Сонячних кларнетах» (1918) — збірці такого високого поетичного рівня, до якого далеко було визнаним європейським класикам. В. Стус писав: „Сонячні кларнети" засвідчили психологічний стан людини, повної сподіваної радості, більше чутої, аніж осмисленої, радості перед звершенням, Це стан розкошування людської особистості, вивільненої від старих канонів, особистості в час первотворення і особистості передовсім». Не можна сказати, що в Тичини не було періоду учнівства. Звичайно, великий вплив на становлення молодого генія мали вечори в І. Вороньківського та М. Коцюбинського, але ж геніальність не досягається навчанням чи наслідуванням. Похваливши юного Тичину за перші вірші, Коцюбинський подарував йому Франкового «Мойсея». Тоді Тичина навчався в семінарії і біблійні мотиви йому були дуже близькі, а водночас подарунок був ще й певним символом наступності поетичного дару й Божого призначення Тичини як провідника української культури.
В особі Павла Тичини Бог дійсно подарував українському народові генія, за потужністю таланту не меншого Шевченко-вому. Тож не дивно, що Є. Маланюк в одному з найбільш відомих своїх віршів так розшифровував призначення Тичини для України та світової культури:
Так зродився ти з хвиль злото-синіх
космічних вібрацій,
Метеором огнистим ударив в дніпровські степи
І, здавалося,— вріс. І над-плугом
схилився до праці,
І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи*...
Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.
О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні!
Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне, •
Й клекотіла душа твоя в гнівнім,
в смертельнім огні.
Проголошення УНР Тичина дійсно сприйняв як найбільше щастя для свого народу. Досить прочитати поезії «Золотий гомін» чи «Гей, вдарте в струни, кобзарі», щоб переконатися в істинності такого твердження. В. Стус справедливо підкреслює: «Бардом Центральної Ради називав колись Тичину Валеріан Поліщук. Визначення дуже парадоксальне. По-перше, Тичина ще навчався бути бардом уряду. По-друге, Центральна Рада була занадто нетривалим урядом, щоб дочекатися на свого співця. І, нарешті, цей уряд не заслуговував того, щоб поет геніального обдарування був її співцем. Тому важко погодитися з В. Поліщуком, хоч важко і відкинути його репліку, як зовсім неслушну». Тим не меншою трагедією для Тичини став той час, коли підвалини молодої держави захиталися, а боронити Україну не виявилося кому, крім студентів та гімназистів, що впали смертю героїв під Крутами.
Поезія «Пам'яті тридцяти» й донині волає до совісті тих, хто знову, як колись В. Винниченко, не вважає армію потрібною для України:
На Аскольдовій могилі Поховали їх — Тридцять мучнів українців, Славних, молодих...
На Аскольдовій могилі
Український цвіт!
По кривавій но дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука? —
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка...
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих.—
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.
Прихід більшовицької влади на Україну Тичина переживав як особисту трагедію. Це вже відчувається навіть у підтексті неоднозначної збірки «Плуг» (1920), не говорячи про заборонену цензурою збірку «Замість сонетів і октав». Важливо, що ще у двадцятих роках Тичина, незважаючи на дуже делікатну вдачу і м'який характер, і в думці не мав пристати на бік червонозоряних окупантів рідного краю. Ще навіть у 1927 році для Тичини не поставало питання боятися власної тіні. І це при тому, що вже заарештували Тичининого брата. Павло Григорович, на наш погляд, вів себе ще досить мужньо, коли відстоював право на друк уривка з поеми « Чистила мати картоплю» і в листі до редактора спростовував закиди критиків і звинувачення в «протаскуванні національного дурману»: «Події, що я їх узяв, відбуваються на початку встановлення радянської влади, і я село беру так, як воно тоді було (голод; прирізка землі; уявлення про Леніна як про антихрисслів матері про Україну. Адже ж ясно, здається, що цим сло вам протиставлені слова сина і що їх аж ніяк не можна приписати авторові та, врешті, і з самого твору видно, що симпатії автора на стороні сина». Вірш «Чистила мати картоплю» примушує читача збагнути й страшні, божевільні, події в українському голодному селі, і ставлення до цього явища та до пануючої влади Тичини, хоч у листі до редакції він і запевняє, що сам знаходиться на боці свого літературного героя — сина-комуніста.
Та вже Тичинина збірка «Чернігів» засвідчила про злам, непевність її автора і здатність на компроміси. Голодомор 1933 року не просто зламав Тичину, а зробив його прислужником партії. Це була чорна зрада своєму народові в годину його найбільших випробувань і явна зрада Богом даному талантові й геніальності, які вимагають повного зречення собі й служіння лише Божому призначенню. За зраду талантові Тичина зазнає найтяжчої для митця кари: Бог відбирає свій дар, талант покидає Тичину.
Василь Стус у книзі «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)» з глибоким болем підводить невтішний підсумок: «Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім'ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини — це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп. Вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості: ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось — але мертвою поетовою рукою. Кажуть, не одну ніч Тичина лягавспати не роздягаючись: він чекав арешту. Але це дріб'язковий факт. Тичину можна зрозуміти, але неможливо виправдати. Він-бо покірно цілував пантофлю геніального ката Йосипа Сталіна, мовчки потурав угноєнню українських степів людськими кістками. Пророцтво замість сонетів збулось. Народ перестав існувати для Тичини, а Тичина перестав існувати для народу... У 1933 році Тичина віршів не написав — і це його найбільша провина перед народом. Цю провину Тичини перед народом, перед людством задокументувала збірка 1934 року "Партія веде":
Та нехай собі як знають Божеволіють, конають... » Зупинятися на всіх тих книгах Тичини, які виходили після 1933 року, нема смислу. Це вже не поезія. Коротким спалахом таланту Тичини можна вважати хіба що кілька поезій, написаних в Уфі в роки Другої світової війни з туги за рідним краєм. Якщо ж брати до уваги вірш «Я утверждаюсь», то не треба забувати, що провідні його сміливі, можна сказати — геніальні рядки були створені Тичиною під наркозом на операційному столі і з'явилися у творі лише тому, що медсестра записала їх і пізніше показала Тичині:
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Міністерська діяльність поета — ще недосліджене явище, як і його стосунки з геніальною художницею Катериною Білокур, якій Тичина так і не зумів (чи не захотів? чи побоявся?) допомогти вирватися з колгоспного села у Київ, зі справжнього земного пекла в хоч більш-менш терпимі умови для митця.
Тяжко говорити й про те, що Тичину за кордоном в очі і поза очі журналісти називали глухонімим, бо він категорично відмовлявся спілкуватися з ними під час свого перебування в складі урядових делегацій. Двічі відмовився Тичина від того, щоб його кандидатуру Асоціація англійських учителів та Гарвардський університет висували на здобуття Нобелівської премії, хоча його «Сонячні кларнети» цілком заслуговували цієї нагороди, а для України було би великою честю мати свого лауреата такої престижної нагороди.
Тільки одного разу у своєму житті Тичина-урядовець спромігся відмовитися від компромісу із совістю. Він пішов з посади Голови Верховної Ради УРСР та Голови Ради національностей СРСР, протестуючи проти закону, згідно з яким в Україні батькам дозволялося не обтяжувати свою дитину вивченням української мови у школах з російською мовою навчання. Зважаючи на умови й характер Тичини, такий його вчинок можна прирівняти до справжнього подвигу.
Та все ж тоталітарна система не просто приручила Тичину й змусила писати недолугі вірші на замовлення, а за це обдаровувала його орденами й преміями. Тичину вбили як особистість. Це вже була не людина, а зомбі. Згадаймо Стусове враження від виступу Тичини на науковій конференції: «Пам'ятаю, Тичина сказав кілька слів — досить невлад. Було враження, що до нього особливе ставлення — як до дитини або зовсім уже старої людини, якій вибачають і не таке. Був повен здивування, що ця жива мумія розмовляє».
Помер Павло Тичина 16 вересня 1967 року в Києві похований на Байковому кладовищі.
Схожі матеріали:
Меню
Архів матеріалів