ВОЛОДИМИР СОСЮРА (1898-І965)
ЖИТТЯ І ПОЕТИЧНИЙ ДОРОБОК ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ
Володимир Миколайович Сосюра народився 6 січня 1898 (24 грудня 1897) року на станції Дебальцеве, але дуже швидко після народження сина батьки переїхали в селище Третя Рота, що в радянські часи було перейменоване у Верхнє, а зараз уже ввійшло в міську зону Лисичанська як одне з передмість.
Хоча Сосюри вважалися звичайними людьми, в сім'ї збереглося кілька легенд, які свідчили про аристократичне походження далекого предка по батьківській лінії. Мати в юності відзначалася особливою красою. Жінкою неабиякої вроди змальовує її Сосюра у своєму прозовому романі «Третя Рота», а також останньою іскрою зачудування маминою красою малої дитини звучить в поезії В. Сосюри «Сади осипалися милі», написаному в 1962 році після смерті матері:
Стискає серце тихим болем,
простори я очима п'ю,
і мов лечу над чистим полем
я у Донеччину мою.
Закрив там карі очі неньки
коси холодної розмах...
І мчу я хлопчиком маленьким
на дерев'яних ковзанах.
Неогороженая хата,
холодні сонця промені...
І молода смуглява мати
мені всміхається в вікні.
О пісне, я крізь років гули
з тобою лину до мети. ,
Ти можеш повернуть минуле
і навіть смерть перемогти.
Безрадісне Володимирове дитинство було таким не лише через крайні злидні й багатодітність батьківської сім'ї. На жаль, існували й страшніші реалії. Як і в Михайла Коцюбинського та Миколи Хвильового, батько Володимира Сосюри зловживав спиртним, а тому сім'я терпіла невимовно тяжкий і страшний тягар постійного страху, ганьби й відчаю. Не дивно, що перший твір юного митця починався словами «Мой отец был алкоголик...», а називався «Смерть отца».
Читати й писати маленького Володю навчив усе-таки батько, який у хвилини тверезості був м'якою і доброю людиною, сам чудово малював і мав неабиякі здібностями, з якими можна було зробити кар'єру й жити в достатку, якби не горілка.
Дванадцятирічним майбутній поет вступає до двокласного училища в Третій Роті. Тут він захопився російською і світовою поезією. Про українських поетів Володя тоді й гадки не мав. Знав хіба те, що жив колись Шевченко і написав «Кобзар». По-іншому й бути не могло, адже в сім'ї Сосюр, як у майже всіх сім'ях на Донбасі, розмовляли російською мовою, а українська звучала хіба що в пісні, оскільки народні українські пісні любили і дід, і батько, і мати.
Хоча після закінчення початкового закладу Володимир Сосюра продовжує навчання в нижчому сільськогосподарському училищі, довго там не провчився, адже помер батько і хлопчині хотілося допомогти сім'ї. Працював коногоном у шахті, учнем на содовому заводі, але доробитися якихось статків не зміг, а тому в 1916 році поновився в училищі. У цей час, незважаючи на кпини вчителів і учнів, Володимир починає друкуватися в місцевих газетах. Він наслідує насамперед М. Некрасова, зображуючи тяжке життя простих людей. Звичайно, пише російською мовою. Перший український вірш В. Сосюри з'явився аж наприкінці жовтня 1917 року, коли в повітрі почала витати ідея незалежної України. «Голос духа», про який писав Іван Франко у вірші «Гімн»,.навіть у зросійщеному Донбасі пробудив не одну українську душу. Володимир Сосюра несподівано усвідомив себе з діда-прадіда українцем і в 1918 році вступив до лав війська УНР, яким командував Симон Петлюра. Петлюрівці називали себе гайдамаками, співали про Україну-неньку, тож для юного поета це було такою романтикою, якої ще рік-два тому ніхто й уявити не міг! Разом із петлюрівською армією Володимир Сосюра потрапляє на Галичину, де національна ідея ще більше захоплює юнака. У Кам'янці-Подільському він починає вчитися в старшинській школі, яка готувала офіцерські кадри для петлюрівської армії, перебуває в особистій охороні Симона Петлюри.
Існують також версії, подібні скоріше до красивої легенди, що під час Громадянської війни юний Сосюра особисто знайомиться з Нестором Махном, який дарує Володимирові іменний годинник. Враження від двох видатних діячів — Симона Петлюри і Нестора Махна — залишилися в пам'яті Сосюри яскравими на все життя.
У поемі «Розстріляне безсмертя» В. Сосюра висловлює своє співчуття і навіть симпатію до Махна та Петлюри навіть тоді, коли вже був червоноармійцем і коли за петлюрівське минуле поета не раз могли просто розстріляти. Наведемо необхідний уривок:
Безумство бурі світової
одгуркотіло вже давно...
Ти знов стоїш переді мною
й в поему просишся, Махно!. .
Ти просиш (зір твій, наче жало...)
поему написать нову,
бо першая давно пропала
в сумних архівах ГПУ.
О, скільки гроз гуло в поеті, "
герою нещасливий мій,
коли побачив на портреті
тебе я в куртці шкіряній!. .
Тепер не знаю, як ти, де ти?. .
Горить душа моя в огні...
Я проти тебе йшов в багнети
іще в далекі юні дні.
Ішли махновці в смерть юрбою...
Чи був це яв, чи дикий сон?. .
їх у бою під Лозовою
ми захопили у полон.
Той сніг... Крові багряні маки...
Та церква... Тіні чорних ґав...
Де я, смуглявий гайдамака,
багнетне коло замикав.
Як їх стріляли, як кололи
штиками в стегна чи в плече!. .
А я дививсь... і чорним болем
Стискалось серце гаряче...
Така була судьба поета.
Махно, я зовсім їй не рад.
Я проти тебе йшов в багнети
в борні за Єлисаветград!
Гули дроти... був сніг — не трави...
Десь коні грізно: туп-тупу...
І я, політкурсант смуглявий,
стою в дозорі у степу.
Блукала смерть у білих гонах,
я бачив тінь її страшну...
І у Петлюри, і в червоних
Любив я дівчину одну... З поеми «Махно» до нас дійшли лише уривки, але досить обнадійливими з художньої точки зору виглядають, як початок твору:.
Село живе чи тільки сниться?. . Чи, може, не дає заснуть?. . Бо кожний вечір юні лиця Кудись порубаних везуть... Це ким розкидано патрони, Сліди чиїх чобіт, колін?. . Одні рубаються за трони,
А другим — волі і землі?! А другим ніч у драну хату, Зорю з засмажених долонь... «Ага!. . » Таким єдина плата — * Через плече клинка огонь... Гуляє вітер в Гуляй-полі... Там сонця золоте вино. Усім одрізав хліба й волі Веселий батько наш Махно...—
так і кінцівка:
Шумлять і клени, і тополі... Лиш не шумить один перон... Лежить зарубаний за волю... Лежить зарубаний за трон... А ти?.. Не волі і не трону?! Сьогодні — з нами, завтра — ні?! Скажи, чому ти не червоний? Кому? Кому твої огні? А вітер — відповідь: нікому! А вітер — відповідь: на всіх! Немає для людей закону, Немає для людей межі. Шумлять і клени, і тополі... Лиш не шумить один перон... Лежить зарубаний за волю... Лежить зарубаний за трон...
За поему «Махно» Сосюра й справді мало не позбувся голови. Цього твору партія не могла забути не лише юному поетові, а й зрілому Сосюрі навіть після Другої світової
війни.
Перехід Сосюри до червоних можна трактувати по-різному, але, мабуть, найголовнішу роль тут відіграв усе той же романтизм і надто приваблива ідея щасливого майбутнього для всіх, особливо вчорашніх злидарів — ідея комунізму. Єфремов писав: «Справжніх романтиків революції, тісніш — комуни, має наша поезія в особі двох робітників — М. Хвильового та В. Сосюри... Звичайна партійна психологія рясно одбилася не тільки на змісті його творів, а й на способі вислову. «Останній бій», «зірки п'ятикутні», «червоні грози», «червона зима» та інше з «комуністичного реквізиту» часто здибаються в поезіях Сосюри. У нього навіть вітер «тоже (sic!) з нами йде з піснями по дорозі, безжурний, як і ми: він тоже комуніст» («1917 рік»)... Комуністичний романтизм, як і давній, звичайний, не має меж, не знає впину... Сосюрині картини фантастичністю і тут, власне, переходять, мабуть, усе, що досі нафантазував був людський розум — аж до екскурсій «в сусідню сонячну систему», що одбуваються так, ніби мовиться про гостювання десь на сусідньому хуторі... Читати ці благенькі домисли і жалко, і досадно, й нудно... Справу трохи рятує хіба що безпосередність, що м'якшить і суворі земні картини, і простацьку космічну фантастику».
Офіційно першими книжками В. Сосюри вважаються «Поезії» (1921) та «Червона зима» (1922). Проте ще в 1918 році за кошти петлюрівського командира полку Волоха Сосюра видав збірку «Пісні крові». Так, поема «Червона зима» (1921), вірш «Комсомолець» заявили, що Сосюра — комуніст, що він покаявся і усвідомив. Правда, В. Затонський дуже мало вірив у це, коли писав: «Пусть у него хоть двадцать партийных билетов, но он не наш». І цей вирок наркома освіти мав логіку, адже жоден вірнопідданий комуніст не взявся б за написання поеми про Махна чи опального гетьмана Івана Мазепу. Що творилося в ті часи з Володимиром Сосюрою? Чому він не міг пристати до якогось одного берега і не випробувати долю?
Осмислючи той бурхливий час, у який довелося жити поетові, В. П'янов пише: «Навіть романтики, які зчистим сумлінням і глибоким переконанням боролися за комуну, такі справжні українські комуністи, як Микола Куліш і Микола Хвильовий — поетові однодумці,— з часом усвідомили себе окраденими, збагнувши, що Москві потрібна не омріяна ними незалежна демократична Україна «в народів "вольнім колі"», а зросійщена колонія, територія з населенням без національної ідеї та національної свідомості... Це, природно, викликало стихійний опір найперше у колах творчої інтелігенції. Тоталітарна система з таким явищем, звісно, не могла миритися. Звідси репресії за репресіями, звідси червоний терор. Форми й методи частково мінялись, а суть лишалася. У лабетах цілеспрямованих переслідувань перебував і Володимир Сосюра, принаймні відтоді, як 1924 року був позначений тавром «український буржуазний націоналіст »."До нього застосовували випробувану зброю «канчука і пряника». Під час дискусій у двадцятих роках Сосюра підпадає під нищівний вогонь критики. В нього мало не забирають партійний квиток, що тоді було рівноцінним викресленню зі списку живих. Розуміючи, що можуть знищити і його самого, і поему «Мазепа», В. Сосюра починає переховувати свій твір. Із психікою поета починає коїтися біда, а якщо врахувати, що Сосюра в роки громадянської війни двічі пережив розстріл, а сімейне життя з першою дружиною Вірою, політруком ескадрону, зовсім розладналося через несприйняття нею української мови й патріотичних переконань чоловіка, то можна уявити весь жах становища хворого і загнаного в глухий кут обставинами життя митця. До цього'всього додалася ще й непевність у завтрашньому дні, загибель одних і міражність інших ідеалів. Володимир П'янов підкреслює: «... Доля Володимира Сосюри позначена, перейнята, пронизана трагізмом, що супроводжував його упродовж усього життя. Своїми творами він дуже часто вступав у конфлікт з тими ідеалами, за які сам же боровся з гвинтівкою в руках і з полум'яною вірою в серці».
Сосюру спонукають до «Відповіді» на «Посланіє» Є. Маланюкові, і два чи не найкращі українські лірики залишаються ворогами до кінця свого життя. Слава Богу, що хоч Маланюкові судилося прожити за кордоном і не збулося пророцтво реальної зустрічі, якої так бажав Сосюра в 1927 році, в час написання рядків:
Шановний пане Маланюче, ми ще зустрінемось в бою!..
Проте, незважаючи на цькування влади й особисті переживання, Сосюра стає улюбленцем молоді, співцем кохання. Його на руках вино.сять з переповнених публікою задів, у нього просять автографів, його знають і впізнають. З'являються зграї епігонів, але ж хіба їм написати щось талановитіше від любовної лірики Сосюри?
Наче в передчутті, що лише та земля, яка народила, може зробити щасливим, Сосюра у березні 1931 року приїжджає в Сталіне (нинішній Донецьк) на святкування Шевченкового ювілею. Інтуїція не підвела поета: саме тут він зустрічається з Марією, своєю другою дружиною, яка підтримала Сосюру в найтяжчі для нього часи і сама була репресована.
Голодомор 1932—1933 років, самогубство Миколи Хвильового, нагнітання атмосфери жаху спричинилися до написання В. Сосюрою поеми «Розгром». Твір не зберігся, але вже сама назва свідчила, що в такі страшні часи під словом «розгром» Сосюра міг мати на увазі лише тотальне нищення української інтелігенції та опльовування її призначення в суспільстві. Сосюру позбавляють партійного квитка, виключають зі Спілки письменників, не пропонують йому переїзду й нового помешкання у вже знов столичному Києві. Друзі зі страху за власну долю відвертаються, книги не виходять, роботи нема. І тільки через три роки мук, страждань, життя під дамокловим мечем, у 1937 році Сосюрі з родиною пропонують квартиру в Києві і навіть орден «Знак пошани». Для чого? Щоб пам'ятав, щоб цінував, щоб шанувався! Перед самою війною поет вимолює, щоб йому повернули партквиток, адже без цієї книжечки він живе як поза законом, може бути заарештований і розстріляний без суду й слідства. Правда, в СРСР арештовували й стріляли й з партквитками, але ж з червоним шматком паперу людина почувалася безпечніше.
Психіка Сосюри в черговий раз не витримує. Саме зі стану здоров'я можна пояснювати такі перепади в мисленні митця в його знаменитому листі до Сталіна від «Меня довели до мысли о самоубийстве. Но я не сделал этого потому, что слишком много страдал украинский народ, чтобы его поэты стрелялись» до «Отец! Спаси меня!» За персональною вказівкою Сталіна Сосюру поновлюють у партії та в Спідці письменників, але цькування поета не припиняється.
У роки Другої світової війни почала діяти негласна вказівка Сталіна дозволити літераторам будити національну свідомість народів, чию землю окупували фашисти. Саме з цієї причини в пресі появилися і «Слово про рідну матір» М. Рильського, і «Клятва» Миколи Бажана, і десятки інших високо патріотичних творів. Та як тільки наступив крутий перелом у війні, вождь посилив цензуру. Вірш В. Сосюри «Любіть Україну» був написаний у 1944 році, коли радянська армія вже гнала фашистських заброд, а тому потреба пробудження в українців національної свідомості відпала. І якщо "Сосюру відразу після публікації цього вірша не заарештували й під воєнний шумок не розстріляли, то це лише тому, що в чекістів у той час було надто багато справ і до Сосюри руки не дійшли.
Зате в 1949 році прямо на вулиці заарештували його дружину, на багато років посиротивши малих Сосюриних си-нів, а в 1951 році газета «Правда» розродилася погромницькою статтею Лазаря Кагановича «Проти ідеологічних перекручень в літературі» j в якій жорстоко розкритиковано поезію В. Сосюри «Любіть Україну», а самому авторові в черговий раз начеплено страшний ярлик. Знову Сосюра живе під загрозою арешту й ув'язнення, знову його не друкують, знову навіть його аполітичні твори стають «притчею во язи-цех» і з них вичитують те, чого там і близько нема. А в цей тяжкий для поета час Олександр Корнійчук на сторінках преси сипле сіль на рану і в'їдливо допитується в автора поезії «Любіть Україну»: «За який націоналістичний гріш ви продалися?» Проти Сосюри налаштовують навіть його молодшого побратима Андрія Малишка. Поетові нічого не залишається, як пропонувати «Правді» покаянного листа. І аж після смерті Сталіна виходять нові Сосюрині книги «За мир», «На струнах серця», «Солов'їні далі». Та забути ту жорстоку екзикуцію, яку влаштував йому (Та чи тільки йому? А в свій час Довженкові? А ні в чому не винному лояльному Кочерзі?) Олександр Корнійчук поет не може. Читаючи сьогодні одну з епіграм Сосюри на цю людиноподібну і досить-таки талановиту істоту, не можемо не відчувати Сосюриного болю й зараз, через багато років:
Важний вид і жирне пузо, У штанях іде медуза, Мов Кощея кроків гук... Не послав ти кулі в лузу, Олександер Корнійчук!. . Й критика — як в серце ніж...
Глянь на райдуги дугу,— Чом же так несамовито Ти не любиш Кочергу?!
В останні роки свого життя поет працював над поемою «Мазепа» та прозовим романом «Третя Рота», хоча мало мав надії, що при житті побачить їх книгами.
Коли у липні 1963 року з найвищої трибуни ЦК компартії України було заборонено вечір пам'яті Лесі Українки,
Володимир Сосюра одним з перших підписав протест. Найкращий лірик 20-х—30-х років вітав, прихід у літературу покоління «шістдесятників». На жаль, «хрущовська відлига»
закінчилася так же раптово, як і почалася.
Помер поет 11 січня 1965 року. Біля його могили заборонили патріотичні промови, тож коли до мікрофона підійшов Андрій Малишко, апаратуру виключили й слова промовця чули тільки ті, що стояли поряд, а не величезний натовп киян і приїжджих, які прийшли віддати останню честь Сосюрі. Тож наводимо промову Малишка бодай для нинішніх земляків і шанувальників творчості Сосюри: «Дорогий друже, Володю. Ти волів би, щоб тебе на оцей цвинтар по останній твоїй земній дорозі везли не на катафалку, а, за давнім козацьким звичаєм, несли на плечах по устеленому житньою соломою шляху- Але тепер це не дозволено! Ти волів би, аби домовину твою, за давнім козацьким звичаєм, було покрито червоною китайкою. Але тепер це не дозволено! Ти волі! би, аби, за нашим народним звичаєм, тобі на груди було покладено червону калину. Але тепер це не дозволено!»
Як згадують очевидці, усупереч заборонам хтось таки поклав пучок калини до складених рук небіжчика. Але Андрія Малишка майже силою затягнув у свою урядову машину партфункціонер Скаба й почав вичитувати, не вимовляючи звука «р»: «Як це ви, Андлію, посміли зводити національні лахунки над лозлитою могилою?» Малишко без тіні страху відповів: «А мені більше ніде сказати про наболіле!» Правда, згадували цей виступ Андрію Самійловичу не один раз.