Павло Зайцев ЖИТТЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Додав: admin
Коментарів: 0
Додано: 29-01-2013, 13:26
Павло Зайцев
ЖИТТЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
(Фрагмент)
Від жовтня 1838 року до кінця січня 1839 року Шевченко жив разом із Сошенком на 4-й лінії Васільєвського Острова, на яку виходив і правий бічний фасад будинку Академії Мистецтв. Від січня 1839 року до літа жив разом із Штернберґом -у домі Аренса чи Арнста на 9-й лінії Острова. Літом того самого року Штернберґ виїхав до Оренбургу, Шевченко по його від'їзді прийняв до своєї кімнати вбогого студента поляка Леонарда Демського. Нараяв його Шевченкові інспектор Університету Фіцтум. Із згадок Шевченка про його спільне життя з Демським видно, що Демський давав йому лекції французької мови. У повісті «Художник» Шевченко згадує, як вони читали разом Поль-де-Кока і французький переклад історії Візантії Гіббона і як вкупі ходили на лекції зоології професора Куторги. Шевченко згадував Демського «як скромного дуже освіченого молодика», як ідеаліста-мрійника, що вірив у свою блискучу кар'єру вченого історика. Демський мав твори Міцкєвіча й історичні праці Лелевеля. Живучи з ним разом, Шевченко мав нагоду познайомитися й з іншими творами польських письменників, бо польську мову вже знав. Можливо теж, що через Демського зав'язав і деякі польські знайомства й від своїх знайомих поляків Діставав закордонні часописи польської еміґрації, заборонені в Росії, бо спрямовані проти російського деспотизму й імперіялізму і повні пристрасної пропаганди за визволення кріпаків. Журнали ці були пересякнуті ідеями нових європейських мислителів-творців соціяльних утопій (як Фур'є) і релігійних реформаторів, пропагандистів відродженого християнства (як Ляменне). З них довідувався Шевченко про ідеї «Нової Європи» - Європи Ґарібальді, Мадзіні, Ворцеля, і один з небагатьох тоді жив уже в світлі ідей майбутньої революції, що принесе визволення уярмленим народам...
16 грудня 1839 року несподівано повернувся з Оренбурґу Штернберґ. Демський мусів уступити своє місце Штернберґові. Про своє тодішнє спільне життя з ним Шевченко згадував пізніше із зворушенням і в далеких прикаспійських степах: «Мені уявилась кімната на 9-й лінії в домі пекаря Доннерберґа, - кімната з усіма її подробицями (не кажу з «меблями», бо це була б неправда). Уздовж передньої стіни над робочим сто¬лом висять дві полиці. Верхня заставлена статуетками й кониками барона Клодта, а нижня, безладно завалена книжками. Стіна, протилежна до напівзакритого єдиного вікна, завішена алябастровими зліпками стіп і ручок, а серед них красується маска Лаокоона й славної натурниці Фортунати. Оздоба незрозуміла для немаляра! В додаток мені уявився той самий день, коли ми з небіжчиком Штернберґом за останні гроші купили собі просту робочу лямпу, принесли її до нашої келії й серед білого дня засвітили, поставили серед стола і, як малі діти, тішилися нашим придбанням. Після перших захоплень Штернберґ узяв книгу і сів по один бік лямпи, а я взяв якусь працю й сів по другій бік лямпи, і так ми вдень з огнем просиділи до п'ятої години вечора. О п'ятій годині пішли до академії й на цілу натурну клясу роздзвонили про своє безцінне придбання. Декого з товаришів запросили полюбуватися нашим дивом і з того приводу втнули вечірку, себто чай з сухарями. Ми були то¬ді бідні, але невинні діти». Згадуючи ті часи, Шевченко називав їх «світлими, золотими днями», і в тих згадках уставав перед ним «чудовий, чарівний світ найпривабливіших, найґраціозніших образів».
Давнішну скромну кімнату Шевченка в домі Аренса, в якій жив він у кінці 1839 й на початку 1840 року, описав поміщик П. Мартос, з якого Шевченко малював тоді портрет акварелек»: «Помешкання його було на Васільєвському Острові, недалеко від Академії Мистецтв, десь під небесами, і складалося з невеличкого, зовсім пустого передпокою та другої, невеличкої, з напівкруглим вікном кімнати, де ледве могли вміститися - ліжко, щось ніби стіл, що на ньому розкидані були в мальовничому неладі знаряддя артистичних зайнять господаря, різні напівподерті, списані папери й шкіци, мольберт і один напівзламаний стілець... під стінами стояли натягнуті на рами полотна, - на деяких були розпочаті портрети й усякі малюнки».
У такій скромній обстановці жив і творив Тарас Шевченко. Тут відвідували його особи, з яких він малював портрети, що їх робив переважно акварелею. Замовлень на портрети, мабуть, не бракувало, але непрактичний мистець-поет не завжди вмів витягти гроші від своїх клієнтів. Сам згадував пізніше, як не заплатив йому нічого за портрет своєї нареченої багатий дідич, юнкер гвардії Демидов, як те саме зробив і ротмістр кавалергард Апрєлєв, «сибарит и обжора», що привозив із собою до вбогої студентської хати артиста «власний фриштик» з портретом і джином, а потім і з шампанським, але за портрет свій не заплатив ані гроша, бо очевидно вважав, що для плебея-маляра вистачить і цих щедрих почастунків.
Мартос запропонував Шевченкові видати його вірші, познайомившись із знайденими на підлозі уривками «Тарасової ночі» і захопившись їх поетичністю. Було це на початку 1840 року, мабуть, десь у кінці січня. Шевченко назвав свою збірку «Кобзарем», Штернберґ зробив для неї ілюстрацію - кобзаря з поводирем, репродуковану потім в офорті.
12 лютого вийшов цензурний дозвіл друкувати «Кобзаря». Підписав його цензор П. Корсаков, що сам був письменником, бував на Україні й дуже цінив українську поезію. Як на тодішні обставини, Корсаков був дуже лагідним цензором. Усе ж деякі уступи з тексту творів він усунув. Дещо усунув, мабуть, і сам Шевченко. Не можна ж було навіть сподіватися, щоб російська цензура пропустила такі місця, як оце в «Тарасовій ночі»:
А над дітьми козацькими Поганці панують,
або в Посланії до Основ'яненка про Україну: Обідрана сиротою
Поки народився й вийшов у світ «Кобзар», життя поета проходило нормально. Зайнятий працею в Академії, Тарас і далі не покидав літературної роботи.
Уже в цьому щойно другому році академічної науки почав малювати олійними фарбами, напевне випередивши своїх товаришів. До літніх вакацій треба було виконати «програму», і він компонував образ - «Хлопчик-жебрак, що ділиться хлібом з собакою», за який восени, на початку нового шкільного року, дістав не лише срібну медалю, вже другу за чергою, а ще й, крім того, особливу похвалу від Ради Академії. Товариство Заохочення Мистців, що його стипендіатом він був, висловило йому в спеціяльному листі своє задоволення з його успіхів і обіцяло, що члени Комітету Товариства будуть і надалі йому діяльно помагати, якщо він виявлятиме таку саму «працьовитість і ретельність». У цьому ж році він намалював і свій автопортрет, з усіма стилістичними прикметами портретів романтичної доби, випробовуючи, мабуть, ще нову для себе техніку олійного малювання. Ця праця залишала йому ще час і для виконання приватних замовлень, про які була вже мова вище. У нього «завелися грошенята», як згадував потім Мартос. У березні він мав змогу вислати братові Микиті 50 карб, асиґнаціями. Коли мав гроші, витрачав їх на розваги. Бував часто в театрах і не жалував грошей на добре місце. Іноді купував собі й дорогі речі й тішився, як дитина, набутими обновами. Згадуючи ці часи, писав пізніше: «А знаєте, що мене тоді найбільше цікавило? - Ніяково признатись... Я був тоді справжньою дитиною: мене найбільше цікавив мій непромокальний плащ... А коли подумати, то й немає нічого дивного. Оглядаючи поли свого блискучого плаща, я думав: чи ж давно це було, коли я в буденному, заяложеному халаті не смів і подумати про таке блискуче вбрання, а тепер!.. Сто карбованців кидаю за якийсь плащ... Просто Овідієві метаморфози! Або, бувало, роздобудеш якого мізерного півкарбованця й несеш до ґалереї, не вибираючи спектакля, й за тово півкарбованця, було, так щиро нарегочусь, так гірко наплачусь, як іншій людині за ціле життя не доводилося ні плакати, ні сміятися. І чи давно це було? Не далі, як учора - і така чудесна зміна! Тепер я вже як піду до театру, то тілько до крісел і хіба іноді за кріслами сяду; та йду дивитись не що трапиться, а стараюся попасти або на бенефіс, або на його повторення, або коли хоч і на щось уже давнє, то все вибираю що краще».
Отже, матеріяльні справи поета-мистця стояли нерівно: часом було повне безгрішшя, часом і добрі заробітки.
Приятелів і знайомих було аж надто багато - нудитися не було коли. Якщо не було праці, завжди була нагода для забави. Крім кількох німецьких родин, що з ними познайомив його Штернберґ, бував Шевченко й далі у Гребінки, бував у Григоровичів, у Г. Тарновського й Миколи Маркевича, що проводили зиму 1839-40 року в Петербурзі; бував часто «на біржі» у Ку-кольніка - на його літературних журфіксах, бував взагалі на всяких прийняттях та бенкетах, де збиралися мистці, письменники, редактори й видавці. У мемуарах російських письменників тієї доби повно згадок про нашого поета як про учасника таких товариських сходин. Він знав особисто мало не ввесь літературний і мистецький Петербурґ. У Гребінки зустрічався з письменниками Владіславлевим, Струґовщіковим, Панаєвим, Далем, Єршовим, Дм. Григоровичем, Бєнєдіктовим; бували там і Нестор Кукольнік, і Микола Маркевич, що й самі часто робили у себе веселі прийняття. І в Кукольніка, і в Маркевича під час таких сходин «вино лилося річкою». Робив прийняття у себе і К. П. Брюллов. На деяких бенкетах доводилося Шевченкові знайомитися і з тими письменниками, що ні до кола гостей Гребінки, ні до гурту «героїчних» романтиків - Брюллова, Кукольніка й М. Ґлінки - не належали. У Струґовщікова, наприклад, зустрічався він і з кн. В. Одоєвським, і з зятем кн. В'єльгорсь-кого графом В. Сологубом і навіть з В. Бєлінським. Бували в усіх цих гостинних літературних салонах і видатні мистці-різьбарі, і малярі, і товариші Шевченка з Академії.
Мав досить велике коло ближчих і дальших друзів також і серед мистців-товаришів, і поміж молодими урядовцями й офіцерами-земляками. З росіян, здається, найбільшим його приятелем був великий гульвіса Григорій Міхайлов, теж талановитий учень Брюлова, з українців - малярі Петровський і Боришпо-лець, Аполлон Мокрицький і різьбар Пономарьов.
Як тоді, так і за дальших літ своєї академічної науки брав участь і в імпровізованих товариських «ескападах» - то на якийсь маскарад, то до якогось театру, щоб потім у веселому товаристві аж далеко за північ провести час найчастіше в демократичному ресторані Клея. Улітку відбувалися іноді і прогулянки човном до якогось острова на Неві в товаристві Брюллова. Рисували там, читали, розмовляли, співали й «пили по чарці». Одна з таких прогулянок обернулася в такий імпровізований бенкет, що «два дні з ясним сонечком і дві ночі з білолицим місяцем, укупці проярмаркували, а на третій попливли додому спочивать». Весною й літом 1840 р. Шевченко любив іще вдосвіта ходити вкупі з Штернберґом на етюди - на Смоленське кладовище. Часто студентське товариство сходилося теж на розмови і в академічних майстернях, куди охоче приходив і Брюллов. «Люба та щира розмова, як те море грає, золотом горить на сонці, гомонить та клекотить, так ми гучно та весело гайнуєм бесідою», -згадував уже геть пізніше Шевченко1.
Із земляків поза Академією зустрічався часто з Дзюбином, Єзучевським, Троциною, Галузевським, Кандибою, Сошальським та іншими, і про декого з них зберігав завжди добру пам'ять і знайомство до кінця життя. Ці внуки нобілітованих козаків-старшин служили в Петербурзі в різних державних установах і були українськими патріотами. Серед них були й щирі прихильники його талантів. Був повен життя й цікавости до людей, але часто йому доводилося й розчаровуватися в них. Про конкретні свої розчарування в людях не любив розповідати, але загальних згадок про це й гірких рефлексій на цю тему не бракує вже в ранніх його творах, а особливо цікава одна в листі до Г. Тарновського: «цур їм (людям), покуштував уже я цього меду, щоб він скис!»
Описуючи пізніше своє студентське життя в повісті «Художник» , казав: «Я не маю щасливого хисту відразу вгадувати людей, зате маю нещасливу вдачу швидко заприязнюватися з людьми». В цьому й крилося джерело тих розчарувань його в людях.
Усі забави, відвідування знайомих, прогулянки тощо - все це припадало або на святкові дні, або на вакації, або відбувалося вечорами. Відвідування кляс Академії було обов'язкове, і ні праці в майстернях, ні наукових викладів (з анатомії, естетики, мітології тощо) не можна було пропускати. Вільний був у будні лише по сьомій годині вечора.
Снідав Шевченко звичайно вдома «що Бог послав», а обідав найчастіше - як і все академічне «безтурботне бурлацьке товариство», як він казав, тобто «вольноприходящіе» студенти Академії - у їдальні німкені m-me Юрґенс. Іноді до Шевченка і Штернберґа приєднувався і Брюллов, відмовляючись «від аристократичного обіду» «задля мізерної демократичної юшки» та різноманітного товариства. Скромну їдальню цю знав уже Шевченко віддавна, від того часу, коли ще від Ширяева почав ходити по святах до Сошенка. У m-me Юрґенс можна було побачити «і бідного працівника - сенатського урядовця, в єдиному, дуже нечепурному віцмундирі, й університетського студента, худорлявого й бідного, що ласував обідом мадам Юрґенс за гріш, зароблений у багатого бурша-гульвіси за переписку лекцій», як згадував сам Шевченко, але найбільшу групу серед гостей пані Юрґенс складали мистці-малярі й різьбарі. Група ця мала свій особливий стиль: носили вони бороди й запускали волосся аж по плечі, одягалися ексцентрично й з умисною недбайливістю, на головах носили капелюхи з широченними крисами.
Взагалі в той час громадська фізіономія російської столиці почала різко мінятися: зростала нова верства «деклясованих» інтелігентів, що творили все грубший і грубший прошарок між пансько-дворянським та купецько-міщанським станами. Серед цієї верстви т. зв. «різночинців», що її значною складовою частиною були й мистці всіх фахів та дрібніша літературна братія з їхнім богемським стилем, жив і працював молодий український поет. В інших середовищах бував лише більш або менш частим гостем.
Літом 1840 року Шевченко навіки попрощався з своїм любим Штернберґом; Віллі виїхав до Риму. Шевченко тужив за ним і нудився. Але в той час широким відгомоном у російській пресі й серед української інтелігенції відбився вихід у світ «Кобзаря». Шев-ченкова книжечка зробилася предметом гарячих дискусій, похвал критики, а водночас і гострих застережень щодо української мови та рації існування української літератури, але серед земляків викликала вона ентузіястичне захоплення. Усе це не могло не зайняти Шевченкової уваги і надовго заповнило його життя.
Вийшов «Кобзар» із друкарні десь у березні або на початку квітня. Як кожний молодий автор, Шевченко, мабуть, нетерпляче дожидався голосів критики про цю свою першу книжку, та довго ждати не довелося: рецензії почали з'являтися вже на початку травня, їх було багато, і вони не могли не викликати жвавого обміну думок в оточенні поета, а самого його одні з них потішили, інші засмутили й обурили.
Усі критики зійшлися на одноголосному визнанні поетичного хисту автора «Кобзаря», а більшість із них не жалувала йому найвищих похвал; але одночасно ж більшість гостро заперечила рацію існування української літератури, висміювала українську мову та шкодувала, що такий талановитий поет пише бозна по-якому, марнує свій талант.
Схожі матеріали:
Меню
Архів матеріалів