Тамара Мороз-Стрілець
ОДИН ІЗ НАЙСТАРШИХ (Микола Вороний)
Одного вечора, року десь 1928-1929-го, повернувшись додому, Григорій Михайлович попередив мене:
- Нас запросив до себе Дмитро Загул. У нього завтра буде один із найстарших поетів - Микола Вороний.
Тоді я вперше побачила Вороного. Його кремезна, статечна пос¬тать не тільки привертала увагу, а й милувала око. У поводженні ніякого хизування - привітне, відверте ставлення вабило до нього людей.
У моїй уяві він залишився саме таким, як бажав бути своєму синові Маркові:
Мати душу добру, чисту, Вдачу чесну, кременисту...
До цього хочеться ще додати його ж слова з гуморески «Кредо», які цілком йому відповідають:
Я ж сміюся привселюдно, Бо веселу вдачу маю.
Вечір у Загула пройшов у приємній, дружній розмові. Микола Вороний, господар дому, Григорій Косинка ділилися спогада¬ми з літературного й театрального життя. Микола Кіндратович із запалом розповідав про свою акторську діяльність, згадував корифеїв театру: Кропивницького, Садовського, Заньковецьку, Саксаганського. Усім було весело і затишно. Наприкінці зустрічі ми запросили поета до себе.
Повстаньте, гнані і голодні Робітники усіх країн!
Нині ми не часто згадуємо про те, що блискучий переклад «Інтернаціоналу» Ежена Потьє належить українському поетові Миколі Вороному...
Народився він на Катеринославщині. Початкову школу закінчив у Харкові. Потім навчався у Ростовському реальному училищі, де й почав писати вірші.
Як керівника та учасника політичних гуртків його виключили з училища зі «званням» політично неблагонадійного. «Отже, двері вищої освіти в Росії були переді мною зачинені» - так писав про себе Микола Вороний.
Бажання вчитися спонукало юнака поїхати до Відня, а потім привело до Львівського університету. Перебуваючи у Львові, Микола Вороний здружився з Іваном Франком, який заохотив його до літературної, артистичної та громадської праці.
У 26 років Микола Вороний повернувся на батьківщину. Жив у Чернігові, працював у земстві, а 1910 року переїхав до Києва. І на той час уже мав чимало ще не надрукованих творів.
Його вірші про батьківщину jK народ були пройняті почуттям глибокого патріотизму.
Край мій рідний, зневажений краю! Де ж те сподіване щастя твоє? Крається серце від болю, одчаю, Як тільки долю твою нагадаю -Горе моє!
Але він твердо переконаний:
Доля кується
У боротьбі. Дужий не гнеться,
Гнуться слабі.
Події 1905 року знаходили відгук у серці поета, і він бажає своєму синові:
Працювати для народу І для свого краю, Боронити честь і вроду І умерти за свободу -
Ось чого бажаю!
У 1903-1910-х роках Вороний пише ряд ліричних, здебільшого біографічного плану творів, присвячених «їй, Незабутній...» -дружині Вірі Вербицькій.
Моя мрія, і щастя, і згуба!..
На слова вірша Миколи Вороного з цього циклу «За брамою раю» М. Лисенко створює відомий романс «Нічого!..»- Поетичне слово Вороного поклали на музику також Яків Степовий -«До моря» й Микола Леонтович - «Легенда».
Перша збірка його ліричних поезій побачила світ у 1 911 році. Під впливом жовтневих подій Микола Вороний пе рекладає «Інтернаціонал», «Марсельєзу», «Варшав'янку».
1920 року доля закинула поета знову до Львова. Повернувшись до Києва, він у вірші «Весна року 1926» вітає ««величне свято. Перше Травня». Його вразила святкова демонстрація, на якій лунали знайомі слова:
Немов потоки буйноводні, Бурхає пролетарський спів: «Повстаньте, гнані і голодні Робітники усіх країв!» І я дивлюсь любовно в очі -Щасливі, п'яні без вина -В оці хлоп'ячі і дівочі, Де сяє радістю весна.
Багато нового й цікавого внесла в наше життя зустріч із цією бувалою, ерудованою людиною. Григорій Михайлович Косинка одразу ж подарував Миколі Кіндратовичу збірку своїх творів і з великим нетерпінням чекав його відгуку.
Пам'ятаю, що Миколі Вороному найбільше припала до вподо¬би новела «На золотих богів». Тоді він згадав і процитував рядки свого твору, написаного у 1917 році:
Ганебні пута З-під ярем
Ми вже порвали І з тюрем,
І зруйнували Де був гніт,
Царський трон. Ми йдем на вільний світ!
Коли Вороний довідався, що Григорій збирає народні пісні, він люб'язно запропонував:
- Я маю збірник Філарета Колесси «Народні пісні Підкарпаття» - мабуть, він вам знадобиться. - І додав: - Філарет Колесса - мій перший львівський знайомий.
Невдовзі бібліотека Косинки збагатилася ще одним збірником народних пісень.
Якось М. Вороний знову завітав до нашого дому з книжкою в руках. Звертаючись до Григорія, сказав:
- Я знаю, що вас цікавило це видання, я приніс його.
Про яку книжку йшлося, я не знала і тому виявила бажання подивитись на неї. Це був збірник Б. Грінченка «Пісні та думи», виданий 1895 року, з дарчим написом на титульній сторінці Миколі Вороному від автора.
Побачивши автограф Грінченка, я схвильовано вигукнула:
- Ви були знайомі з Борисом Грінченком?! Розкажіть про нього!
- Така збентежена зацікавленість! Чому?
Я пояснила:
- У нашій родині Грінченка згадували не лише як письменника, вченого, а частіше вболівали за нього як за людину, батьківські почуття якої зазнали невимовно тяжкої травми: царські посіпаки вкоротили віку його доньці.
Мій батько був знайомий з Настунею. На початку 900-х років разом брали активну участь у революційному русі в Україні, разом були в полтавському гуртку.
Батько працював статистиком у Полтавському земстві. За характером роботи об'їжджав села Полтавщини і водночас поширював нелегальну літературу.
Настя Грінченко була однією з активних громадських діячок. Після 1905 року її заарештували. У в'язниці вона тяжко захворіла і невдовзі в тяжких умовах померла.
Після 1905 року батька мого було вислано за межі Полтавської й Чернігівської губерній.
Микола Кіндратович вислухав мене уважно і по паузі мовив:
- Зазнайомився я з Борисом Грінченком у Чернігові, де він жив на той час. У нас тоді було багато не друкованих поезій, і ми
частенько читали їх один одному. Борис Грінченко мав стійкий, незламний характер. Своїми творами, своєю переконаністю у боротьбі за волю, своїм настроєм він міг запалити й захопити будь-кого... - Трохи подумавши, додав: - Григорію Михайловичу, я знаю, що у вас є збірник «Під хмарним небом», будь ласка, дайте на хвилину. Краще про Грінченка скажу його словами: «За правду, за волю все зможу знести -1 жити, і вмерти без страху!..» 1901 року Борис Грінченко відгукнувся на заклик взяти участь в альманасі «З-над хмар і з долин», і протягом багатьох років ми з ним радилися з питань журналістської роботи. В останні роки мені здавалось, що нас міцно з'єднав Іван Франко. Хоч і в різний час ми познайомилися з ним, але обидва схилялися перед великим Каменярем, про якого Грінченко писав:
«...Співець боротьби, але в ще більшій мірі співець праці, тієї добродійної святої праці, що з бур'януватих пустирів робить поля, укриті хвилями золотого колоса, що на руїнах розваляних фортець зневолення й темряви будує ясні будівлі світу й народної волі».
Незабутнє враження залишив вечір, коли Микола Вороний, завітавши до нас, побачив портрет Івана Франка роботи Василя Касіяна, що його Григорій Михайлович одержав у дарунок від автора.
Читаючи рядки твору «Фрагмент»: «І довго-довго я стояв перед тобою, Зворушений до дна, у захваті німім...» - він пильно вдивлявся в обличчя Каменяра. Я наче зараз бачу у нашій кімнаті портрет Каменяра і біля нього Миколу Вороного. Дивлячись на зображення Івана Франка, весь у владі спомину, він раптом вигукнув: «Мій друже, вчитель, ти пророк!..»
Мені важко знайти слова, щоб передати свої почуття: я бачила перед собою людину, яка мала щастя так близько знати великого Каменяра.
Той вечір був цілком присвячений Іванові Франкові. І хоч ми вже читали опубліковані спогади Миколи Вороного про Франка, але слухати самого автора було набагато приємніше і цікавіше.
- У мене був лист до Івана Франка, - почав розповідати Микола Кіндратович, - але я його не встиг передати: Франко саме поїхав на похорон Михайла Драгоманова. Ідучи вулицями Львова з одним редактором, я несподівано почув: «Дивіться, Франко іде». Тут, на вулиці, я і зазнайомився з Іваном Яковичем і віддав йому листа. Франко з обуренням розповів, що на кордоні його затримали: «...Дичина якась - не пускати близьких приятелів поховати покійника!» - Прочитавши листа, де була моя атестація, Франко весело сказав: «Значить, нашого полку прибуло!» І запросив мене до себе.
Микола Вороний згадував, що Франко справив на нього враження «незвичайної, простої, сердечної людини»:
- Його широке мудре чоло, його ясні, з виразом енергійної думки і разом із тим лагідні очі і досі стоять переді мною...
Іван Франко - трибун народний, Пророк-ватаг, ратай-співець.
Так писав Микола Вороний у 1913 році.
- Григорію Михайловичу, я пам'ятаю наведені вами рядки Франка: «Там по вас нехай зазеленіє жито, наче гай!..» - у вашій статті з нагоди п'ятої річниці смерті Івана Франка. І мені сподобався ваш вислів: «І дійсно жито, посіяне рукою Вічного Революціонера, Франка, - зазеленіло...»
Косинці були приємні ці слова. Микола Кіндратович вів розповідь далі:
- Перші роки двадцятого століття були для мене роками натхненної праці, яка дала мені велике задоволення.
У 1901 році Микола Вороний вирішив упорядкувати альманах і звернувся до українських письменників взяти участь у збірнику.
Відгукнулися Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Ольга Кобилянська, Павло Грабовський, Гнат Хоткевич, Іван Нечуй-Левицький і ще багато відомих письменників. Чимало своїх творів до цього збірника ввів і Вороний.
Альманах «З-над хмар і з долин» вийшов у 1903 році. В «Інтродукції» до збірника було надруковано «Посланіє» Вороному від Франка та відповідь Франкові Вороного.
Іван Франко, критикуючи погляди Вороного, пише:
Ні, друже мій, не та година!
Сучасна пісня - не перина,
Не госпітальнеє лежаннє!
Вона - вся пристрасть і бажаннє,
І вся вогонь, і вся тривога,
Вся боротьба і вся дорога.
Шуканнє, досвід і погоні
До мет, що мкнуть на небосклоні.
Своє «Посланіє» Франко закінчував порадою поетові:
Хай в своїй пісні все складає І співчуття не дожидає. Воно прийде! Слова - полова, Але вогонь в одежі слова — Безсмертна, чудодійна фея, Мов в кремні іскра Прометея!
У 1929 році, з нагоди 35-ліття літературної діяльності Миколи Вороного, вийшов збірник його творів «Поезії». Поета широко вшановували, високо оцінили його творчий доробок, чарівну мову й багатогранну обдарованість.
До 100-річчя від дня народження поета в 1971 році відбувся ювілейний вечір, на якому я розповіла про наше знайомство з Миколою Кіндратовичем. Виступ закінчила словами Григорія Косинки: «Творчість Миколи Вороного має історичне значення його поетичне слово, його критичні статті про театр та мистецтво яскраво відбивають літературно-мистецькі погляди певної доби, саме кінця XIX та початку XX століть».
Нині Миколу Вороного згадують не часто. А даремно. Він виправдав свої слова:
Ні, я не марно жив...
(Т. Мороз-Спгрілець. Голос пам'яті. - К.: Радянський письменник, 1989. - С. 95-104).