Ірина Жиленко
HOMO FERIENS
(Фрагменти)
...Знову я заходжу по скроні в минуле і моя психіка страждає від трагедій минулих, поглиблених трагедіями нинішніми. Кожен мій день має ще й вимір «у глибину». Бо переживаю кожен день 64-го року болісно і яскраво, і таке роздвоєння завжди тяжке, аж мученицьке, але й солодке...
І не писати не можу. Таке враження, що не минуле тримає мене, а я утримую його в руках, не даючи потонути. Це так тяжко: утримувати в своїх руках минуле. Я ж звикла - все відпускати, пальці мої не загребущі, нічого не тримають. Навіть оті останні роки і дні життя. Я їх не затримую і не стримую.
Летіть, мої останні... Бог із вами, із вашими трудами і дивами, із шелестом невелемовних слів, простих, як дні людини на землі...
08.10.64 р.
Вовцю мій, зараз антракт. Я - в Опері, слухаю «Аїду». Мені дуже важко. Абсолютно фізичне відчуття безмірної ваги і замкнене клубком горло. Хоч відірви і покинь голову. Не можу знайти слів, щоб передати тобі мій стан. Слова безсилі і смертні, як і люди. Щось гнітить! Увесь час, ні на мить не відпускаючи. Ніби небо твердне і натужно чавить на мозок. «Аїда» - це, мабуть, прекрасно. І раніше я би так і сказала: це прекрасно! Але зараз... В амфітеатрі темно і ніхто не бачить, як я дубасю кулаками по стовпу і плачу злющими, відчайними сльозами. Бо вже для мене на кожній думці, на кожному відчутті накреслене моє болюче питання про недоцільність і нетривалість усього. Я вже знесилююсь. Боюся своїх думок, жену їх (а пам'ятаєш, як я прагнула «навчитись думати» - для мого неуважно-ліричного мозку це було нелегко). Тепер я не хочу думати. Розумні не живуть. Прозрілі, тобто. Вони добровільно йдуть із життя. Але у мене є ти. Я - на ланцюзі й не маю права піти. Та і що ми знаємо про небуття? А про буття щось та знаємо. Людині притаманно заби¬ватися в куточок - безкінечність жахає.
Знаєш, це навіть не страх смерти. Ту смугу я перейшла десь років у чотирнадцять. Це якась інша, друга смуга. Другий вал... Дай Боже, щоб він не поглинув мене...
Ярмарок Чудес
Все знаю: вічний бій!
Все знаю: хрест.
Все знаю: спокій тільки сниться людям.
Життя - це боротьба і поле труду.
Але, але...
і Ярмарок Чудес!
Весни привалило - океан... Дні стоять теплі, рідні, мов подаровані моїм добрим янголом. Бо ж нині - день святої Ірини. У квітучій груші під базаром - бджолине моцартіанство. І звідки ці бджоли у нашому загазованому місті? І звідки ті поети у нашому непоетичному світі? Так треба. Щоб ложеч¬ка меду в житейському дьогті. Та нині мені не віриться ні в який дьоготь. Нині у мене - медова епоха. По сторінці блок¬ноту повзе бджола. І моє перо її не полохає. Кого воно взага¬лі полохає? Моє перо - найбеззубіше на світі. А зараз у цьому весняному меду розніжилось і півсонне дзижчить в унісон із бджолою.
Тільки навесні, коли небо злітає високо, «аж до самого Бога», я відчуваю, що живу на одинадцятому поверсі, а отже, майже на небі. Аж голова паморочиться од висоти, аж відчуваєш, що твоє крісло ширяє над міськими дахами врівень із хмарами і ластівками.
Настрій легковажний, усміхнений. Гайдн цілує мене в обидва вушка, прикрашені бірюзовими кліпсами. Ледь соннувата... Дарма. Вип'ю кави і, овіяна чарами гіацинтів та ментолової сигаретки, побуду трішки Homo feriens - це людина, святкуюча не блаженство дозвілля, а радість творчости.
Учора я ж святкувала не творчість, а саме дозвілля, тобто була гомо телятіенс, що радо полишила своє небесне крісло задля земних утіх весняного міста. Мої літа якісь летючі й мінливі. Я так гостро і яскраво пам'ятаю (відчуваю) себе дитиною, дівчам, юною матір'ю і сивою матроною (ще й «матріархатом поезії»), що ніяк не можу ^зосередитись на якомусь одному певному стані й увесь час переливаюсь, як перламутр. Отак розігнавшись черговий раз із юности в старість, можна і не загальмувати вчасно, і вимчати за... Або в один бік, або в другий. Свят-свят...
Мої дорослі діти обожнюють, коли я заходжу у фазу телячого підліткового хуліганства. Вони підстерігають ту мить за їм лише відомими ознаками. І тягнуть мене на прогулянку. Знають, що в такій фазі я здатна на веселі авантюри і найбезоглядніше марнотратство. Марнотратність - якість артистична. Багаті на неї не здатні, а лише такі, як я, у яких - то густо, то пусто. Два місяці гибіла я (аж мозок вухами вилазив) над «халтурою» задля заробітку. Зате....святковий день співпав мені із настроєм безхмарним, з дозвіллям, з невеличким гонораром. О, скільки планів і чудних ідей!
Така радісна нетерплячка! Бігти в це довгождане тепло, в затишок гарячого, сліпучо-зеленого, но-ві-сінь-ко-го міста, штовхатися на Львівській площі, а потім на Подолі, де зараз (на честь Ірининого дня?) святкова метушня. Рундуки, пиріжки, музика, сонце, люди, собаки - радість. Радість попри все і незважаючи ні на що. Розум у тому участі не бере - і слава Богу! Розум мусить знати своє місце. Він слуга, а не господар. Тому, зацитькавши здоровий глузд, аби не теревенив щось там про квартплату і тисячі інших дірок (всі ми зараз у дірках, як у зірках!), швендяла з дітьми містом - у білому блузоні і довжелезній білій спідниці. І ніякого стриму ні в чому. Почуття мільярдера: трать і не оглядайся. В тебе стачить усього на тисячу років - і грошей, і років, і щастя, і таланту. Парад шаленого весняного марнотратства триває. (...)
Задушливий запах черемхи, молодь, чепурна, мов квіти, кольорові кульки... Двійко зачучверілих бомжів сидять просто на засипаному пелюстками асфальті, підпираючи спинами базарну браму. Розливають іскристу на сонці горіляку по ґранчаках і апетитно перехиляють, заїдаючи сільською кров'янкою. А на брудних зарослих мордяках - блаженство! І собаки приблудні вивернулись догоричерева, як стерво, посеред хідника. Хоч обходь, хоч іди просто по них - і вухом не ведуть. Бувають, мабуть, у цьому світі хвилини, коли блаженство заливає світ Божий аж по небеса, і всім добре. І кожне створіння Боже торжествує, бо пережило зиму... І жіночка, яка торгує нехитрим домашнім начинням, проголошує перед такими ж бідолахами, як сама: «Ні, хай інші ходять на бали та прийоми. Найкращий "Бомон" отут, у нашому "дворянському зібранні"». І обводить поглядом торгуючий люд. Так, сьогодні всім добре: людям, птахам, деревам, собакам і їхнім блохам. ПЕРЕЖИЛИ ЗИМУ! (...)
Життя людини - мов айсберг. Банальна метафора, але точна. На суспільство витинається лише примітивний гостряк, а все інше — приватне, житейсько-містичне, звабливе, бо скільки на світі людей - стільки і найрізноманітніших привабностей. Приватне життя людини - його справжнє лице, суспільне ж -машкара. Не можу не навести з цього приводу цитату з Розанова, який хоч і був великим плутаником (а хіба ми всі не такі?), але багато речей відчував інтуїтивно-точно. Влучав, як то кажуть, у яблучко. Так от: «Народе! Хочете, я скажу вам громову істину, якої вам не говорив жоден із пророків...
-Ну? Ну?..
Це - що наше приватне життя вище над усе.
- Хе-хе-хе! Ха-ха-ха! Ха-ха!
- Так, так! Ніхто цього не казав; я - перший. Просто сидіти вдома і хоча б колупати в носі, й дивитись на захід сонця.
- Ха, ха, ха...
- їй-Богу: це - загальніше за релігію. Всі релігії проминуть, а це лишиться: просто сидіти на стільці й дивитися в далечінь».
Богоборництво Рязанова мене, як то кажуть, «не колише», а от «приватне життя» я святкую разом із ним. Бо саме на ньому мусить припадати найбільша вага людини - якщо у айсберга над водою більше, ніж під водою, він просто перекинеться — крах і людини, і кар'єри.
Найбільше люблю розглядати зображення Богоматері з дитям. Оце те, що возноситься з приватного, гидливо обминаючи суспільне, просто в небеса.(...)
...«Homo feriens» - не такий і поширений тип людини. Це рідкісний дар, як і, приміром, гіперсексуальність. І я ним володію (не гіперсексуальністю, звісно, але екстатичністю чуттів). Хоча К. Вілсон назвав екзальтацію «космічним еротизмом». Поетеса я, можливо, і слабенька, зате радісна людиночка - на всі сто!!! Заздрісники, заздріть! Є, щоправда, нюанс. Усі мої розчудесні якості, м'яко кажучи, зайві для «бізнесу» і «кар'єри». А зайве заважає, як виткі троянди, що обплітають руку, занесену для труда чи для удару. Радіснодушні люди - суспільні лінивці, бо їм «і так добре».
А вночі я спала із розчиненим вікном. Київ пахтів, як велетенський оберемок черемхи. У вазі прив'ядали троянди, і пелюстки, опадаючи, торкали чашку з ніжним, ледь чутним дзвоном. І так - всю НІЧНІ, не треба всім бути такими, як я. Нецікаво. Звісно, Яу ЯК і. всі люди, якоюсь мірою «норма», але тільки для себе. Хай будуть
різними, аби тільки не кривдили інших і спокійно дивилися в очі своїй совісті. Мусить хтось бути «під стелею», хтось «на дні», а хтось, як я, ширяти в своєму кріслі над міськими дахами з хма¬рами і ластівками.
(Українська мова та література в середніх школах... - 2001. - № 14. - С. 7).