Роман Корогодський
КАЛИНЦІ ЯК ЗБУДНИК ГРОМАДСЬКОЇ ЕНЕРГІЇ
Ірина Стасів... Ігор Калинець... Це дивовижна пара! Здається, вони зовсім неподібні, протилежні натури. Що може бути спільного між тихої вдачі, лагідним, артистичним, ліриком Ігорем і енергійною, рвучкою, запальною, демонстративно інтелектуальною, дотепною та дошкульною Іриною?
Та Бог створив напрочуд гармонійну пару, де кожен бачить одне в одного чесноти, а недосконалих рис характеру хто ж не має... Зрештою, їх можна й не помічати...
Йшлося про людей, характери, психотемпераменти.
Та Калинці - поети, передусім поети. Калинці - громадські діячі. Калинці - шістдесятники, дисиденти й колишні зеки -в'язні сумління.
Ірину заарештували першою - 12 січня.
Ігор залишився на волі з десятилітньою Дзвінкою. Зі служби вигнали. «Роботою» стали постійні допити. Виснажлива жуйка: «давав - не давав», «читав - не читав», «передав - не передав», «знаєте - не знаю», «хто там був - не знаю», «ви були - не пам'ятаю».»
Працюючи над сценарієм фільму «Українці. Любов», я вивчав слідчу справу подружжя Калинців з архіву КГБ. Стверджую однозначно: це люди мужні, в переконаннях тверді й непохитні. І люблять, ніжно люблять одне одного. У справі Ірини Калинець знайшов зворушливу записку Ігоря: він клопотався про адвоката для Ірини й хотів навіть за великі гроші здобути допомогу справжнього адвоката з Москви, бо місцеві... І такий щем, така відданість і любов до Подруги були в тому клаптику паперу, що й через майже десять років згадую про це з правдивим хвилюванням. Ірина відписала - не варто, нічого тут не вдієш. І подя¬кувала Другові. Тверезість, стриманість і душевна краса. На тлі брутальності, підступу і сваволі.
Того ж 1972 року заарештували Ігоря. Слідство «клеїло» анти-совєтську спрямованість його поезіям. Наведу приклад:
Антонич
Чекати ліпших днів під папороті квітом, В цупкі обійми взяв тебе корінням ясен. Вже хрест зігнив, лежить плющем обвитий. На плитах злежаного листя барвінковий напис.
Нема кому вже відчитати мову маєва, Зелене Євангеліє лише гортає вітер, Що чорні літери насіння із кульбаб здуває, Щорік засаджує поемами забутий вівтар.
Чи знатимуть колись, де ти знайшов свій спокій,
Окутаний навічно про прийдешнє снами?
Чи прийдуть юнаки із золотого полку
У бронзі вкарбувати: «Тут стрілець незнаний?»
Либонь, смішно було б чекати від Калинця «совєтської тематики». Але ж і «анти» тут також немає, якщо не сприймати світ параноїдально. Жахливо те, що відсутність будь-якої історико-психологічної, соціальної, духовно-культурної бази на західних теренах України породжувала в совєтських чиновників непевність, слабкість, через що реакцією були лють і паранойя. І жорс¬токість посіпак, які самі себе залякували: от знову «стрілець» і «юнаки із золотого полку», і «Зелене Євангеліє» (так називалася збірка поезій Антонича, що була заборонена), і назви поезій Калинця «Ікони», «Вітражі», й зухвалість поета, що навіть не ховається: «Я вийшов з церкви - і засяяв тисячолітнім орео¬лом»... А наша церква, всім відомо, заборонена.
Так, Калинці, як і брати Горині, як і Сороки, Крип'якевичі, Косіви, Остафійчук, Антонів, Чорновіл, Шабатура, Сойка, Мак-симчук, Бокотей, Петруки, Мінько, Максимів, Медвідь, Бри-линський, Глухий, їхні вчителі-професори й неформальні авторитети - подружжя Левицьких, Сельських, а також Турин, Крушельницька, Звіринський, Захарясевич-Липа, Музика, Кох, - це лише імена тих, кого знаю, - так, вони всі були не-совєтські й навіть не приховували своєї принципової іншості. Своєї особистості. За їхніми плечима стояли виплекана єдність з народними джерелами світовідчування, століття європейської культури, й «сміття московське» цей факт на рівні підсвідомості не можна не відчувати. А тут ще Калинець очі коле:
...Святі дивилися урочисто на світ гарячо-жовтий не візантійськими очима, а малярів із Жовкви.
(«Ікона»)
Зважте: слідча справа Ігоря Мироновича Калинця складається з 4-х томів, один з яких «Антисовєтські твори наклепницького характеру» (стаття 62 Карного кодексу: 6 років таборів суворого режиму і 3 роки заслання). Зараз це не налазить на голову. Але ж і сьогодні хапають хлопців на вокзалі лише за єдиним «свідчен¬ням» - мовою! Це ж знову репресують Калинців...
Справа Ірини Онуфріївни Калинець - 9 томів. Так! «Брала, передавала, читала: розповсюджувала, кому - не пам'ятаю»... -6 років таборів суворого режиму і 3 роки заслання.
Ці моторошні будні національно свідомої інтелігенції укладали життя. Власне, це була ціна за поривання до джерел, до себе самих, до незалежності. Вона прийшла як результат отих поневірянь, скрути й неволі, яку одні зазнали у «великій зоні», а Калинцям судилася «мала» в'язниця - табір... Незалежність вибороли чисті душею й мужні люди, духовно жертовні й духом звитяжні. Та перемога виявилася гіркою: за ейфорією емоційного спалаху («емоційні ми, емоційні» Юрія Шевельова), хмільними гаслами, бурхливою риторикою ми прогледіли головну дію дійства - «Викрадення влади». Навіть в умовах декоративної присутності у Верховній Раді енергійна Ірина була невтомною й духом молодою, як у 60-х. Вона перша заголосила, що українських дітей продають за кордон, а жінки валкою їдуть туди на заробітки. Водночас виходять її вірші книжками «Поезії» (1991), «Це ми, Господи» (спільна книжка з Ігорем -1993), «Шлюб з полином» (1995). Згодом Ірина Калинець видає свої історичні праці «Студії над «Словом про Ігорів похід» (1999), «Загадки хрещення Русі» (2000).
Лишень би радіти, та от - справжня драма: після повернення з табору Ігор Калинець припиняє писати поезії. Національний поет України вже не пише поезії. Поміркуйте над цим...
Ігор пише, перекладає казки - знаменито! Не має спокою -презентації, концерти, вечори - він скрізь встигає.
Калинці - це типово українське покоління стояти на чатах, це роль будителів, втілення громадянського неспокою. З таким бурхливим суспільним темпераментом помилок не уникнути. На жаль, помилки бувають прикрі. Передусім у самій методі ділити людей на своїх і чужих, бо зневажується плюралізм та довіра до інших поглядів. Наслідок - згубне рішення підтримати на президентських виборах генерала, ґвалт! - чужого, а Калинці чужого визнали за свого. Повірили... А політичні діячі не мають нікому вірити. Нікому! Ось і забракло інтуїції, аналітичного спокійного розважання. Що ж - цього немає в їхньому досвіді. «Емоційні ми, емоційні...» Воно й зрозуміло - поети!
А поети - справжні. Вони й живуть, як поети. Неспокійні, як весняні води, що рвуть греблі умовностей і вигаданих кабінетних понять. Творять культуру й цей чин не маліє з часом, а набирає нових рис, охоплюючи нові обрії культурології, історіософії. І я лише тішусь, що Калинцева казка як форма й стиль життя має happy end. Хай таланить Вам, мої любі друзі!
(Українська мова та література в середніх школах... - 2003. - № 39-40. - С 61-62).