Антоніна Мовчун
СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ
Життєва й творча доля поета
Розповідь учителя або заздалегідь підготовлені реферати учнів
Народився Степан Васильович Руданський 6 січня 1834 року на Поділлі, у селі Хомутинцях Вінницького повіту Вінницької губернії. Батько його - сільський священик - мав четверо дітей, окрім яких виховував ще й свого молодшого брата. Він був зросійщеним священиком, обрусителем своїх парафіян та власних дітей, хоча в побуті розмовляв українською мовою. За сімейною традицією, восьмилітнього Степана віддали вчитися на священика: впродовж 1841-1849 років він навчався в Шаргородській бурсі, потім вступив до Кам'янець-Подільської семінарії. Ще в бурсі майбутній поет захопився вивченням різних мов. А вже в семінарії, де Степан навчався шість років (1849-1855), почав писати вірші. П'ятнадцятилітній студент вивчав фольклор, кваліфіковано його збирав і записував, часто бував на ярмарках, спілкувався з селянами - готував матеріал для своїх співомовок. Нам невідомі ранні поетичні спроби Руданського. Дослідники вважають першим твором поета баладу «Два трупи» (1851), рівень якої свідчить, що, очевидно, він віршував і раніше.
Зберігся творчий доробок поета-семінариста - тут і ліричні поезії («Ти не моя», «Сиротина я безродний», «Мене забудь»), шість балад, у яких поет розробив мотив народного закляття, переклад з польської мови популярного романсу «Чорний колір».
Як кращий випускник Кам'янець-Подільської семінарії, С. Руданський поїхав на навчання до Петербурзької духовної академії. Це мав бути початок блискучої кар'єри. Але Руданський ухилився від цієї нагоди і всупереч волі батька обрав фах лікаря. Потрапивши до Петербурга в липні 1855 року, Степан вступив до Медико-хірургічної академії. Розлючений батько позбавив сина за непослух матеріальної підтримки. Не хотів він також, щоб син став українським письменником. Так, Степан у листі до свого брата Григорія від 5 липня 1869 року розповів, що батько заборонив писати листи додому українською мовою, а наказав: «Если-захочешь написать письмо, то пиши или почтительно, не по-малороссийскому, или лучше ничего не пиши!» Поет усвідомлював, що «батько, може, не любить своєї мови через те, що нею говорять у нас мужики, - а нібито в Московщині не говорять мужики по-моcковсъки? Да і чим ми лучне від мужика? Всі ми рівні у Бога, і у натури».
Деспотичний отець Василь прирік сина на злидні й голод, та Степан був непохитний: він вивчав медицину і писав.
Період навчання в академії - це період розквіту поетичної творчості С. Руданського. Саме в цей час було написано ним майже всі ліричні поезії (більше трьох десятків), цикл балад та історичних поем, зокрема «Олег - князь Київський», «Павло Полуботок», «Павло Апостол», «Мазепа, гетьман український», «Іван Скоропадський», епічні твори, байки і переклади. Цей період творчості також цінний гуморесками-співомовками, в яких змальовано побут і психологію українського народу.
1859 року С. Руданський упорядкував три рукописні збірки своїх творів, куди в хронологічному порядку зібрав усе, написане ним від 1851 по 1860 рік. Цікаво, що автор назвав кожну із збірок «Співомовки Вінка Руданського». Правда ж, дивне ім'я - Вінок Руданський! Чому не Степан, а Вінок? У перекладі з грецької стефанос означає вінок, оздоблене кільце. Дівчаток в Україні теж називають Стефаніями, Степанидами. І всі вони можуть вважати себе Вінками - таке значення має це ім'я.
Цікаво, що поета Степаном назвали на честь його ангела. Справді, він народився 6 січня. А християнське свято Степана випадає на 9-те січня, на третій день Різдвяних свят. Саме цього вечора, на Степана, намагалися проспівати якнайбільше колядок. Цей день бував, здебільшого, дуже морозяним. У народі навіть склали примовку: «Прийшов Степан, на ньому червоний жупан». Свято Степана наші предки дуже шанували: заборонялося працювати, особливо остерігалися прясти, виконували тільки найнеобхіднішу роботу.
Перші дві збірки «Співомовки Вінка Руданського» були вже готові до друку. У 1859 році петербурзький тижневик «Русский мир» надрукував його чотири гуморески, вірш «Могила» і баладу «Два трупи». 1861 року український журнал «Основа» вмістив шість ліричних поезій С. Руданського. Оце й усе, що побачило світ за життя автора.
Усі спроби видати книги зазнали невдачі. Через важку хворобу і тривалі клопоти з працевлаштуванням поет не зміг клопотатися виданням своїх книг. 1861 року він закінчив академію і домігся (за сприяння славного С. Боткіна, свого вчителя і професора, який лікував його від туберкульозу) направлення на роботу міським лікарем Ялти. Цього ж року, 5-го червня, поет отримав дозвіл цензури на публікацію книги, але 1-го вересня він вже виїхав з Петербурга до Ялти, так і не знайшовши собі видавця.
Ялтинський період життя - дванадцять років тяжкої виснажливої лікарської праці. Одразу по приїзді в Ялту Степан написав віршовану п'єсу «Чумак», уклав збірку народних пісень під назвою «Копа пісень», до якої залучив власні пісні, але й вона теж не була надрукована.
С. Руданський залишає оригінальну творчість і починає плідно працювати над перекладами - з польської, чеської, сербської, німецької, старогрецької мов. Неоціненний вклад у рідну культуру зробив він перекладом «Іліади» Гомера - це був її перший повний переклад українською мовою.
Працювати доводилось багато, адже був і міським лікарем, і завідувачем лікарні, й лікарем в алупкінських маєтках Воронцова, і карантинним лікарем у порту, і лікарем Ялтинського повіту. Ялтинці любили свого лікаря, який мав веселу вдачу, був безко¬рисливою і доброю людиною, лікував бідняків безкоштовно.
Особисте життя не склалося. Переживши трагедію нещасливого кохання, він так і не зміг покохати вдруге - не зміг забути свою першу любов, Марію Княгницьку. Рятуючись від самотності, поет зійшовся з багатодітною вдовою, щоб допомагати їй у вихованні дітей.
1872 року в Криму спалахнула епідемія холери. Руданський заразився нею. Знесилений туберкульозом, його організм не зміг подолати хворобу. 3-го травня 1873 року С. Руданський помер. Його поховали на кам'янистому мальовничому узгір'ї Массандрівського кладовища Ялти.
Твори С. Руданського набули популярності в рукописних списках, його вірші ставали народними піснями, гуморески -народними анекдотами й приповідками. А ім'я автора... забувалося. Можливо, так би й стало забутим, якби не М. Драгоманов. Саме під його впливом Олена Пчілка за свої кошти 1880 року в Києві видала окремою збірочкою вибрані «Співомовки руданського». А потім до цієї справи долучився невтомний Іван Франко, який по крихтах зібрав розпорошену спадщину С Руданського. Його наступником став найретельніший упорядник творів С. Руданського - Агатангел Кримський.
За словами Б. Лепкого, Степан Руданський «не сміхун він, а козак невмивака, невгнутий лицар українського слова».
Це цікаво знати...
Товаришем С. Руданського у Кам'янець-Подільській семінарії був Анатоль Свидницький. Якщо хочете довідатися про бурлацьке життя - прочитайте його роман «Люборацькі».
С Руданський добре знав старогрецьку, латинську та старослов'янську мови (їх добре навчали в бурсі). Поет робив переклади з цих мов.
Свою поетичну творчість Руданський розпочинав як пісняр. Ліричні вірші він називав піснями. Термін «пісня» поет вживав у назвах творів. Цікаво, що із 36 віршів слово «пісня» у назві мають 15 із них.
До деяких поезій С. Руданський додавав мелодії або вказував, на мотив якої пісні співати, окремі ж мелодії належать авторові. Тож С. Руданський, виявляється, мав і талант композитора.
Руданський мав також хист до малювання. Любив малювати карикатури, підписував їх віршами.
Поет був у близьких взаєминах із художником І. Айвазовским, дружив також із композитором і перекладачем із стародавніх мов П. Ніщинським.
Лікував поета славнозвісний С. Боткін, його професор, з яким він був у близьких взаєминах. С Боткін - російський терапевт, професор Медико-хірургічної академії в Петербурзі. Засновник терапевтичної школи; створив новий фізіологічний напрям у клінічній медицині, який І. П. Павлов назвав нервізмом. Праці Боткіна присвячені захворюванням серцево-судинної системи, печінки, нирок тощо. Одна із хвороб печінки - вірусний гепатит -гостра вірусна хвороба з переважним ураженням печінки назва¬на хворобою Боткіна.
Учителем С. Руданського був Сеченов. І. Сеченов - російський природодослідник, фізіолог, почесний член Петербурзької АН, професор Петербурзької Медико-хірургічної академії. Сеченов обґрунтував положення про рефлекторне походження психічної діяльності, довів, що в її основі лежать матеріальні фізіологічні процеси. Він відкрив явища центрального гальмування, встановив ритмічність біоелектричних процесів центральної нервової системи. Досліджував дихальну функцію крові.
Степан Руданський вважається найвеселішим поетом України. А найсумніший? Амвросій Метлинський! Цей поет мав характер меланхолійний і дражливий, любив підписувати свої твори химерним псевдонімом «Могила». Приїхавши до Ялти 1870 року, він у приступі меланхолії вистрілив у себе. Врятувати його намагався С. Руданський. Але через два тижні в невимовних муках поет помер, і розтин його тіла мав робити Рудансь¬кий. Так незвичайно перетнулися найсумніший і найвеселіший поети України.
Визначальним у житті поета був переклад із грецької мови «Іліади». Він добре знав грецьку мову, глибоко простудіював міфологію. Також вивчив староєврейську мову, історію та культуру Стародавнього Єгипту і зібрав, за свідченнями сучасників, чималу бібліотеку з цих питань.
Встиг перекласти частину першої пісні «Енеїди» Вергілія і надрукувати її 1874 року.
Не закінчив він також перекладу «Демона» М. Лєрмонтова. Довершив цей переклад М. Старицький і надрукував у 1875 році під назвою «Демон. Поема Лєрмонтова. З великоруської переложили Руданський і Гетьманець» (Гетьманець - псевдонім Старицького).
Інтимна лірика поета «Повій, вітре, на Вкраїну...»
Створення емоційного настрою уроку...
«Перенесемося подумки у минуле... Петербург 1856 року...
Пісня вилилася мовби одним подихом. Рядки вишикувалися на папері, неначе переписав їх з книги. Оглянув струнку шеренгу строф, припечалено зітхнув:
А як мене позабула Та нелюба пригорнула, Ти розвійся край долини, Не вертайся з України!..
Ні, не вернеться. Вже рік, як від Мані ані словечка. Та й що вона йому напише? Сказала ж на прощання: «Не судилося, Степаночку, нам у парі бути. Віддадуть мене за нелюба. А ти собі іншу знайдеш...»
Іншої не шукав: медицина - за дружину, поезія - за коханку. А Маню, либонь, таки повели до вінця...
Вітер віє, вітер віє, Серце тужить, серце мліє, Вітер віє, не вертає, Серце з жалю розпукає.
Підійшов до вікна, торсонув його - відчинилося. Різноголосся Петрополя ввірвалося до вбогої кімнати, виповнило її. Затягнув, скільки стачило повітря у хворих грудях: «Повій, вітре, на Вкраїну...»
Полинула пісня на південь, у вітцівський край, понесла його, Степана Руданського, таїну, припала до людських сердець, стала витвором народу».
(Григорій Зленко)
Очевидно, саме так 24 липня 1856 року народився цей ліричний шедевр.
Цікаву версію народження пісні «Повій, вітре, на Вкраїну...» подає літературознавець Г. Зленко у літературному есе «Повій, вітре».
Повій, вітре...
Улітку 1854 року син священика з села Хомутинець на Поділлі Степан Руданський перейшов на останній курс Кам'янець-Подільської духовної семінарії. З цього приводу радий отець Василь влаштував невеличкий домашній ралець, на котрий було запрошено небагатьох бажаних гостей-сусідів. Отут він її і побачив, свою Беатріче. Звалась вона Манею Княгницькою. Чи була вродлива, хто тепер скаже! Тільки ж Степанові впала в око так, що на недовгому своєму віку він уже не знав ані Дівчини, ані жінки, котру кохав би сильніше і пристрасніше.
У швидкому часі вони освідчилися. Було домовлено, що наступного літа, коли Степан закінчить навчання, Маня віддасть йому руку і серце.
Та не так сталося, як гадалося...
Вийшовши зі стін духовної семінарії, Степан рішуче відмовився топтати уготовану з діда-прадіда стежку. Батько кричав, що не дасть і ламаного гроша на науку в далекій столиці, мати тихенько ковтала сльози. А Степан затявся: як не в медико-хірургічну академію, то хоч з мосту та в воду...
Врешті було виправлено документ, згідно з яким «священнический сын» Степан Руданський був «уволен согласно прошению из духовного звания». А трохи згодом Петербурзька Медико-хірургічна академія сповістила, що «кончивший курс в Подольской семинарии Стефан Руданский зачислен вольнослушателем по медицинской части».
Прощайте, рідні Хомутинці! Уклін вам, тату й мамо! Не поминайте лихом свого непокірного Стьопу. Не пришлете грошей - якось і сам переб'юся. Будь здорова і ти, Марусино! Тобі заважко чекати мене цілісіньких п'ять літ. А як би мені було волочити огидну попівську рясу всеньке життя?! Доля, кажеш? А чи не від нас з тобою залежить вона?..
Подаленіли рідні пороги. Думав, новизна побуту, гамірне петропільське життя розвіє дівочий образ і тугу в грудях. Розтануть вони, мовби хмаринок бліда зграя. А воно не минається. На болоті сидить у перекошеній хатині бідної вдови, по три дні ріски в роті не має, а Маню не забува. Застрягла вона, як цвяшок: ні-ні та й кольне, розхвилює уяву, розворушить думку, розпече серце. Рік сплив відтоді, як розсталися, одначе мовби учора все було: і лоскітний дотик дівочого кучеря, і вогняний зблиск очей, і терпкий прощальний поцілунок...
Повій, вітре, до схід сонця, До схід сонця, край віконця; Край віконця постіль біла, Постіль біла. Дівча миле.
Котрий день крутиться щось у голові, озивається якась нота у грудях. А сьогодні вирвалося. Спочатку заструменіло одним, другим рядочком, а відтак полилося широким потоком. Кинувся до столу, ледве встигав записувати. (...)
Сьогодні - 24 липня 1856 року. Напродиво прозорого й сонячного дня, які не так часто трапляються над Невою, народилася така ж прозора пісня - одна з найкращих у пісенному мистецтві України.
Робота над текстом твору не повинна руйнувати емоційного настрою уроку і задушевності твору. Тому ми пропонуємо провести наступний етап уроку...
Роздуми над віршем
1. У якій формі написано твір?
Поет прохає вітер полинути на Вкраїну, просить принести йому звістку про кохану.
її образ твориться за допомогою фольклорних засобів. Народнопісенні епітети допомагають авторові створити типовий образ української дівчини. У неї - «карі очі», вона з «рум'яним, білим личком». Як у пісні! Так як у народі називають дівчину, як співають про неї у народних піснях, поет називає її «дівчицонька-голубонька», «дівка мила». Вона «любилась, і кохалась, і кохати присягалась».
Україна для закоханого героя - це «між горами там долина, В тій долині є хатина», це й «віконце...» Відчуваєте, скільки туги в усьому!
2. Як ліричний герой зрозумів, що кохана його забула? Щасливу звістку мав принести вітер опівночі. Але він
...віє, не вертає,
Серце з жалю завмирає.
Цим тужливим, розпачливим акордом через зраджену любов уривається поезія. Радість любові, замилування коханою і... гіркота втрати створюють той настрій самотньої душі, що хвилює людські серця завжди - в усі епохи.
Пісня «Повій, вітре, на Вкраїну...» - літературний романс, жанр якого був дуже популярним у середині XIX століття в українській літературі. Вона швидко набула популярності й стала народною.
Дорога пісні в безсмертя
Уперше вірш «Повій, вітре, на Вкраїну...» було надруковано 1861 року в журналі «Основа» з підписом «Подолянин С. Руданський».
1876 року пісню передрукували львів'яни в збірці «Народні пісні русинів», а кияни - в «українському (або юго-руському) альбомі» «Чайка».
1881 року пісня з'явилася в «Збірнику найзнаменитіших
творів руських поетів» «Антології руській», яка надрукована в
Львові.
1882 року її ввели в перемишльську антологію «Вінок пісень
малоруських».
1896 і 1897 роках була опублікована в збірнику «200 українських пісень».
У кінці XIX століття не було жодного пісенника, який би не містив пісні «Повій, вітре, на Вкраїну...»
Пісня перейшла кордони України й помандрувала у світ...
Чи знаєте ви, що...
«Повій, вітре на Вкраїну...» так подобалася, що її перекладе¬но ще в XIX столітті: угорською, польською, французькою, італійською, англійською і данською мовами.
У Данії пісня «Повій, вітре...» стала народною і її там співають навіть у наш час! Справа в тому, що 1876 року в Росію, за запрошенням, приїхав спеціаліст зі східних мов, данський письменник Тор Ланге. Невдовзі він отримав посаду данського консула в Москві. Тут він вивчав українську мову, перекладав твори Марка Вовчка, народні пісні. Згодом, одружившись, жив на Вінниччині. Почувши пісню «Повій, вітре на Вкраїну...», захопився нею, трохи переробив, додавши власні ностальгійні настрої, опублікував у Копенгагені як народну пісню. І сьогодні данці її співають як народну пісню «Лети з вістями в рідний край».
За словами П. Грабовського, пісня «Повій, вітре, на Вкраїну...» належить до тих перлин, які зачудували Європу, перейшли нетрі Азії, прийнялися в Америці, а може, й по інших сторонах.
А хто дав творові С. Руданського друге, пісенне життя? Хто дав їй голос?
Знаємо, що Руданський, який гарно співав і зачудовував своїм співом усіх, хто слухав його, добирав мотиви до деяких своїх творів сам. Про це легко довідатися, відкривши перше-ліпше видання поета, що містить його лірику. В одному місці бачимо: «На голос "Я в дорогу іду"», в іншому - «На голос "Гуде вітер" », в третьому - « Голос свій ». Та ж мелодія, котра звучить сьогодні, належить доньці призабутого тепер українського поета Володимира Александрова Людмилі. Вперше обробив її (аранжував) широко відомий за піснею «Дивлюсв* я на небо...» композитор Владислав Заремба. Ця обробка невдовзі увійшла до оперети Михайла Старицького «Сорочинський ярмарок». Пізніше у XX ст. композитор і диригент Микола Голованов здійснив ще одне аранжування мелодії, і твір нині виконується за його варіантом музичного супроводу.
(За Г. Зленком)
Загальний коментар учителя
Влучні, дотепні й веселі свої твори Степан Руданський назвав «Співомовки». Чому?
Слово «співомовка» означає «мова Співи», тобто Музи.
Розгорнемо словник античної міфології
Музи - у грецькій міфології дочки Зевса й богині пам'яті Мнемозини. Музи - богині поезії, мистецтва і наук.
Спочатку їх кількість була невизначена. У пізніші часи муз стало дев'ять, і кожній з них доручили певне мистецтво, яке вона повинна була особливо пильнувати. (...)
(Українська мова та література. - 2002. - № 23-24. - С 22-25).