УКРАЇНСЬКИЙ ДУХ СКРІПЛЮВАЛИ ПОЕТИ! Творець шедеврів - Левко Лепкий (Скорочено)
Додав: admin
Коментарів: 0
Додано: 29-01-2013, 13:57
УКРАЇНСЬКИЙ ДУХ СКРІПЛЮВАЛИ ПОЕТИ!
Творець шедеврів - Левко Лепкий
(Скорочено)
Якось так вийшло, що про вихідців культурницької родини Лепких знаємо поки що дуже мало. Тільки недавно перо деяких дослідників - М. Ільницького, М. Жулинського, Ф. Погребенника, В. Подуфалого, автора цих рядків - торкнулося більшменш серйозно і глибоко творчої спадщини найстаршого сина -Богдана - із сім'ї священика Сильвестра Лепкого (1846-1901), відомого на Тернопіллі керманича селянської молоді, організатора читалень, аматорських гуртків, співака й музиканта, керівника церковних хорів. Дуже мало, на жаль, знаємо про наймолодшого сина Лепких - Левка та майже нічогісінько про інших дітей, як, скажімо, про педагога Миколу...
Лепкий Левко Сильвестрович (псевдоніми й криптоніми: Оро-вець, Льоньо, Швунг, Швунг Льоньо, Зиз, Зизик# Леле, Леле, Л. Л.) увійшов в історію української культури як талановитий журналіст, публіцист, редактор, видавець, поет і прозаїк, ком¬позитор, просвітницький діяч, один із організаторів Українських січових стрільців (УСС), командир їхньої кінноти. Народився 7 грудня 1888 р. у с. Поручин колишнього Бережанського повіту (тепер - с Вище Бережанського району Тернопільської області). Очевидно, що «найвищими університетами» майбутнього літератора й композитора Левка Лепкого були високоморальні стосунки батьків та атмосфера домашньої злагоди, добропорядності, до витворювала український дух у більшості священичих родин по всій Галичині. Найперше, на чому варто закцентувати, - це на розвинутій змалечку зацікавленості хлопчика, гострій творчій уяві, пам'яті та спостережливості, які згодом, уже в усвідомленій праці, стануть тим духовним ферментом, що живи¬тиме різнобічну, різновиявову діяльність Левка Лепкого. Ду¬мається, не треба володіти великою фантазією, щоб уявити собі сімейне середовище, коли батько писав для «Просвіти» популярні книжечки-«метелики», часто-густо гармонізовував народні співанки та складні, релігійного змісту твори, награвав на скрипці мелодії, якими блискуче в оточенні гостей чи сусідів-па-рохів виповнювала співом усе помешкання мати. А ще чимало нового привносив з центра Європи брат Богдан, адже у Відні він успішно провадив університетські студії.
З гонами літ Левко залишить неабиякої художньої вартості та документальної точності спогади, з яких, ніби живець води з-під крутокаменя, видобуваються через товщу років такі близькі, такі болісно-разючі, наче на доторк самого серця, слова, рядки, сторінки прожитого-пережитого, проминулого та ніколи не забутого.
І, звичайно, коли батько, як уже смеркалося, при «мільовій» свічці читав дітям Шекспіра, чи, як фаховий мистецтвознавець, оцінював виконання образотворчості, аналізував історичні зарисовки або й викінчені малярські сюжети сина Богдана, чи коли скрипка його душі кликала в обійми наянтарений смичок - і до шибок світлиці злітали птиці-нотки музики Шуберта чи Вєнявсь-кого, або на сільській толоці висвистували-вигулювали в розпеченому герці коломийки і танцювальні мелодії - тоді й Левко підскакував у душі, підтупцьовував, налаштовував свій музично-сшвацький лад обдарування на сприйняття батьківської школи. На перший погляд може здатися, що у сім'ї священика надто догоджали дітям, закидали їх різними забавками, надмірно пестили. Левко згадував, що не знав купованих іграшок, бо на витребеньки батьки не витрачались. (...)
Наймолодший із сімох дітей Лепких - Левко, діставши добрий заряд домашньої освіти та виховання, успішно закінчує 1907 р. відому гімназію в Бережанах, а відтак його дорога роздвоїться у Львівському університеті - спочатку за сімейною традицією почне студії з теології, а відтак перейде на правничий Факультет, але у скорому часі орієнтація зміниться - і Левко Лепкий опановуватиме теорію й практику малярства у Краківсь¬кій академії мистецтв. (...)
Л. Лепкий - один із засновників у Львові першого на західно¬українських землях літературно-мистецького театру «Скоморохи» та лялькового театру гумору і сатири «Вертеп наших днів». (...)
Поетична творчість Л. Лепкого органічно вписувалась у літера¬турний процес умов війни, який, за спостереженням львівського вченого-філолога, професора Тараса Салиги, «...уникав художньо-стильової одноманітності, прагнув відновити своє довоєнне обличчя» (Салига Т. І зорі на небі вмивались сльозами... // Стрі¬лецька Голгофа: Спроба антології Упор., автор вступ, статті і приміток Т. Ю. Салига. - Львів: Каменяр, 1992. - С 16).
Понад півстоліття тому видатний галичанин, неперевершений дослідник давньої української літератури Ярослав Гординський писав, що поезія доби Січового стрілецтва «почала повертати до старих передвоєнних позицій. Львівські "Шляхи" опинилися в полоні давніх "молодомузівців", московський "Промінь" пішов під лад "Української Хати"» (Гординський Я. Воєнні роки (1914-1920) // Літературна критика підсовєтської України. -Львів - Київ, 1939. - С 9).
Цікавий шкіц до загальної характеристики всеукраїнського літературно-мистецького процесу після подій 1917 р. подав і Пав¬ло Ковжун. «...Головно після заключения миру, - писав він, - уся передвоєнна київська літературна і мистецька молодь почала стягатись до Києва. Одні повертались із фронту, де були агіта¬торами, українізаторами армії, редакторами газет, лектора¬ми... Час від часу до Києва загощували Ірчан і Кобилянський...» (Ковжун П. Музагет // Назустріч. - 1934. - 1 лютого).
Але не слід також забувати, що «Музагет» (1919) плекали ідеї та мистецько-естетичні засади й принципи «Митуси», створе¬ної свого часу січовиками Р. Купчинським, Ю. Шкрумеляком, О. Бабієм, М. Голубцем, В. Бобинським та Л. Лепким. Ідучи за Т. Салигою, можна без перебільшення узагальнити, що в га¬лицькій поезії тієї пори домінувала стрілецька тематика, у якій саме стрілецтво «уже осягається як пам'ять, як непроминальна минулість, як велична історія з трагічними сюжетами» (Цит.: Передмова до антології. - С 18).
Мовити про Левка Лепкого як творчу особистість високого регістру треба і в контексті музичної культури. Я вже наводив ряд блискучих, неабиякої художньої проби назв віршованих текстів Л. Лепкого, до яких він і склав музичний супровід. Пісні Лепкого дихали ліризмом, традиційною українською розчуленістю; у їхній органіці, як у відблиску роси під смальким сонцем, віддзеркалювалася глибочезна любов до материзни; від них віяло леготом непідробного патріотизму, шляхетності, статечності, жарту, вщипливого гумору. Тому-то й багато з тих піснетворів на вустах численних виконавців дістали різні переінакшення, видозміни, по суті, стали піснями народними, поповнивши золоту скарбницю українського мелосу.
Письменник та історик-краєзнавець, опільнянин Роман Коритко у згаданій книзі про с. Черче пише, що Л. Лепкий, будучи одним із засновників, а з 1931 до 1939 р. адміністративним директором знаменитого курорту-санаторію «Черче», чимало прислужився до піднесення в селі, та й сусідніх місцевостях, культурно-просвітницького руху. До цього села приїздили відомі українські діячі, зокрема літератори, художники, педагоги, політики. Тут у різні часи побували Дмитро Левицький і Любомир Макарушка, Остап Луцький і Михайло Волошин, Лев Ганкевич і Дмитро Паліїв, Євген Маланюк та Андрій Чайківський, Тарас Франко і Ярослав Барнич, Євгенія Зарицька і Нестор Нижаківський, Василь Барвінський і Дмитро Котко, Осип Курилас й Олена Кульчицька... І кожної неділі на сцені імпровізованого театру «Палатка» відбувалися «знамениті черчанські дансинги...
Любили гості живця, - продовжує Р. Коритко, - українську народну пісню, тому місячними вечорами під бренькіт гітари чи мелодійну гру скрипки на березі ставка лунав задушевний спів організованого Левком Лепким хору виліковців. Часто хорові допомагали приїжджі артисти і лікар Роман Осінчук, майстерний гравець на гітарі. Коли ж до імпровізованого хору приєднувалися сільські парубки та дівчата, то пісня звучала на цілу околицю.
Любов до пісні породила в черчанському живці свою пісенну творчість...» (С. 87-88) - своєрідне співецьке імпровізаторство. Так виникли популярні «Танго Черча», «Вальс Черча», фокстрот «Приїдь до Черча, моя кохана», пісня «Ой поїхав стрілець на страшну війну», інші твори. Можна тільки здогадуватись і припускати, що авторами їх були композитори Левко Лепкий та Роман Купчинський.
Але найбільшої непроминальної сили, закодованої в національному патріотизмі, заслужила собі стрілецька пісня, творена упродовж численних літ Левком Лепким. Його хорові піснетвори, вояцькі солоспіви золотими знаками навічно позосталися
на нотоносці світової слави в українській культурі поряд із шедеврами М. Гайворонського та Р. Купчинського.
Виникає непросте запитання: що таїв у собі невидимий, але такий збагнений українською душею на всіх широтах цивілізованого світу магнетизм, котрий раптово причаровував і вже ніколи не вивільняв слухача зі свого потаємного царства? За цим «що» приховані дух часу, точна історична атрибутика (місця подій, імена героїв, топоніміка), документалізм пори, своєрідна військова щоденниковість, інтимність - і все те скупано в не¬звичайному трунку, глибизну якого ще не зміряли ані людське око, ані безконечна кількість сердечних протуберанців, - це земно-небесна любов!
Про січові пісні маємо милозвучні, глибоко змістовні, нерідко афористичні висловлювання. Ще в 30-х роках європейського штибу поет Богдан Кравців наголошував, що для багатьох із то¬гочасного покоління такі пісні є «мелодією молодості, відблис¬ком кривавої заграви, відгомоном твердих і залізних, багатих на воєнну романтику днів. Для молодих же, для тих, що роди¬лися щойно, виростали в той час, стрілецька пісня - це казка "вчорашньої легенди".
І говорити сьогодні про неї - це так, як говорити про щось, із чим ми добре знайомі йрідні, що влилося нам у кров, що є частиною нас самих. Стрілецької пісні не аналізуємо, про неї не думаємо, її тільки співаємо — ів тому вся приваба і чар її. Тому говорити про неї не так легко. Куди вимовніше й безпосередніше промовляє вона сама» (Кравців Б. Стрілецька пісня // Дон Кіхот з Альказарі. - Львів, 1938. - С. 25).
Наш сучасник, письменник зі Львова Роман Іваничук пише: «Феномен пісні Січового Стрілецтва, яка зринула багатоголосним хором в 1915-1920 роках над світом, що курився тоді згарищем Першої світової війни, можна збагнути з погляду національно-визвольних змагань українського народу... Пролетіла стрілецька пісня через усі перепони - страху, голоду, репресій, депортацій, навіть зруйнування стрілецьких могил - і в неушкодженому вигляді передалася нам як пам'ять і стимул до нової боротьби за національне відродження. Кров стрілецьку ніхто не змив і не змиє, нею навіки записалася сторінка нашої історії. Кров стрілецька запеклася стрілецькою піснею в наших серцях» (Іваничук Р. Стрілецька пісня //Ой у лузі червона калина. - Львів: Світ, 1990. - С 5-6).
Із вінка ліричних, героїчно-трагічних, обозових, маршових, побутових і жартівливих пісень, історичних співанок-хронікта ліро-епічних балад окремою нев'янучою пелюстиною вилискує одна з найулюбленіших пісень українців - «Журавлі» (поетичний текст Б. Лепкого «Видиш, брате мій...», музика Л. Лепкого). Пісня воістину народна, вона облетіла в перекладах усі континенти; у музичній культурі вона ще відома в численних обробках найславетніших композиторів та диригентів - А. Вахнянина, М. Гайворонського, М. Леонтовича, О. Кошиця, Ф. Колесси, Я. Ярославенка, Д. Котка, К. Стеценка, Л. Ревуцького, О. Міньківського, А. Авдієвського...
Артист львівської хорової капели «Трембіта» (1945-1947) Ярослав Михальчишин в одній із публікацій широко розповів, як співочий колектив під кермою диригента О. Сороки розучував «Чуєш, брате мій...» як «народну» пісню, оскільки імена авторів слів та музики називати було заборонено. Та пісня жила, її виконували зведені хори по всій Галичині, зокрема у Львові - хорові колективи «Боян», «Сурма», «Бандурист» (Михальчишин Я. Чуєш, брате мій... //Наше Слово. - Варшава, 1990. - 6 березня).
Про те, як ця пісня-реквієм підносила дух у соловецьких в'язнів, залишив документальні рядки С. Шдгайний у повісті «Недостріляні», що прийшла до читачів 1949 р. у видавництві «Україна». У розділі «Чуєш, брате мій» читаємо: «...ця пісня січових стрільців завсігди зривалася з уст соловецьких українців, коли надходили вістки про смерть когось з наших товаришів, чи про масові розстріли українців Сталіним на волі. Сини найрізноманітніших націй, що перебували разом з українцями на Соловках, знали, що, коли ми співаємо "Чуєш, брате мій...", значить, ми переживаємо наше національне горе, оспівуємо наші жертви, які складала постійно наша нація за свободу» (Ч. II. - С 44-45).
Відомий і такий разючо промовистий факт: коли помер у Москві всесвітньо відомий кінорежисер українець Олександр Довженко (25.11.1956), то після відкриття панахиди літератором К. Симоновим з хорів долинув голос Івана Козловського. Спочатку до неба злетіли звуки трагічного «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні...», відтак нахлинули стишені крилами українського болю « Чуєш, брате мій, товаришу мій, відлітають сірим шнурком журавлі в вирій. Чути: "Кру! Кру! Кру! В чужині умру..."»
Як зазначено в публікації О. Підсухи, «потрібна була неабияка мужність, щоб зважитись на подібний вчинок, який долав, по суті, гори нашарованих за часів культу особи умовностей і засторог. І ще не так багато часу збігло після смерті деспота, ще не один його соратник возсідав у командно-адміністративному кріслі...» (Літ. Україна. - 1990. - 22 березня).
Гей, видно село, широке село
під горою, Гей, там ідуть наші Січовії стрільці
до бою, Попереду славні старші отамани, Хто охоту має, най іде із нами!..
Ця пісня, написана Л. Лепким у Тудинці над Стрипою 1915-1916 pp., стала духовним озонням стрілецтва, а відтак і вояків УГА. Вона була улюбленою для багатьох мистецьких гуртів, капел, хорів в Англії та Америці, Канаді та Австралії. Музичні обробки відомих композиторів А. Вахнянина, Я. Ярославенка, М. Гайворонського, Ф. Колесси пісенну славу поширювали.
Співано цю пісню і в Україні, тільки без зазначення, кому во¬на належить, з-під чийого серця випливли слова й мелодія. А ще нечестивці, добре розуміючи силу маршового пафосу твору, не-знищенність його ідеї, закладеної талантом творця, - то бодай замінили: «широке село» на «червоне село»\..
Старше покоління ще й досі пам'ятає, як найкращі вечори йо¬го молодості викупувалися в барвах звуків пісень Левка Лепкого «Казала дівчина», «Несися, мій смутку», «І снилося...», «Кладоч¬ка», «Ішов відважний гайовий до лісу темного», «Ой, був то раз веселий час»...
Наголошу, що на слова Л. Лепкого створювали чарівні пісні й інші композитори. Нині завдяки українцям-патріотам, шанувальникам творчості Лепких, до нас повертається ще один діамант з духовного народнопісенного намиста - це вже згадуваний збірник «Сто сорок пісень». (...)
Життя Левка Лепкого далеко від рідної України було нелегким, але сповненим могутньої віри й надії на воскресіння рідної держави і нації. Довелося бути прибиральником офісів, носильником на «Союзівці», відновлювати видавництво «Червона Калина», редагувати книжки, писати до україномовних газет та журналів студії з найрізноманітніших галузей культурного, літературного життя, бути серед засновників оселі «Черче» коло Трентона, куди переселився мешкати наприкінці життя. Та неугавне, хоча й довге життя поета-січовика Левка Лепкого обірвалося на 84-му році. Він помер 28 жовтня, у четвер, 1971 р. у шпиталі Трентона, де й похований.
Низько схилили голови ті зі старої стрілецької гвардії, що не вистудили чужинським вітром із власних сердець любов і пам'ять; приземлилися синьо-жовті крила українських стягів -від болю і суму, від непоправної втрати. Американська газета «Свобода» сповіщала у траурній тональності: "Із смертю Левка Лепкого, що його знали і звали у широкому колі його приятелів і знайомих «Льоньом» - зійшла з цього світу колоритна постать вояка-кавалериста, композитора і поета, журналіста-редактора, великого патріота-державника, людини глибокої товариської культури і доброго серця» (1971. - № 201).
Л. Лепкий залишив у своєму записнику такі рядки (відчитав 15 червня 1991 р. куратор архіву родини Лепких доктор Роман Смик; наводить їх у передмові до перевиданого збірника «Сто со¬рок пісень» В. Подуфалий. - С. X.):
Нехай ім'я Твоє святиться,
Ті жертви, труд і кров,
Батьківська земле, Україно,
До Тебе вся любов.
Нехай буде навіки слава,
Батьківщино, Тобі
І тим усім синам Твоїм,
Що впали в боротьбі.
Світи ж нам, сонце наше ясне,
І золоти колосся нив,
Щоб жили вільні ми і щасні,
А Бог щоб нас благословив.
Дай же, Боже, нам тями, совісті й честі, аби по нас не проросли забутістю рядки Лепкого «На могилах ваших бур'яни позаростали...», щоби у себе вдома і там, на чужині, не схилився від неуваги чи байдужості хоча б один хрест, аби, нарешті, ми стали творити таку історію України, де б, як писав поет, ані коми, ані титла не згубилося!
(Українська мова та література. - 1999. - № 5. —
С 2-5).
Схожі матеріали:
Меню
Архів матеріалів
Популярні матеріали