Василь Пахаренко ЮНІСТЬ У ПЕТЕРБУРЗІ Тарас Шевченко
Додав: admin
Коментарів: 0
Додано: 29-01-2013, 14:00
Василь Пахаренко
ЮНІСТЬ У ПЕТЕРБУРЗІ Тарас Шевченко
У Петербурзі здібний юнак продовжив своє малярське навчання. Поміщик віддав його в науку на чотири роки Василю Ширяеву — досить відомому майстрові декоративного розпису. Ширяев брав багато роботи, і його підмайстри та учні мусили працювати по 12-14 годин. Жили вони на холодному горищі, харчувалися погано. Однак Шевченко терпляче зносив усі злигодні, аби тільки наблизитися до омріяної мети - стати художником. Помітивши у юнака природний дар, Ширяев залучав його до оформлення різних будинків, палаців, навіть до розпису стін і плафонів Великого театру.
Улітку, коли наставали білі ночі, Шевченко, попри тяжку цілоденну роботу, часто приходив у Літній сад перемальовувати скульптури. Якось за такими вправами зустрів юнака Іван Сошенко - студент останнього курсу Академії мистецтв, родом із Богуслава, що за кількадесят кілометрів від Керелівки.
Земляки скоро заприятелювали. Сошенко першим побачив талановиті ранні малюнки Шевченка і розпочав справу викупу юнака з кріпацтва. Передовсім він познайомив Тараса з українцями - видатними діячами культури, що жили в Петербурзі: письменником Євгеном Гребінкою, живописцем Аполлоном Мок-рицьким, конференцсекретарем Академії мистецтв Василем Григоровичем, а також з відомим російським поетом, вихователем дітей царської родини, людиною впливовою та доброю - Василем Жуковським.
Григорович дозволив обдарованому кріпакові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочення художників, де його роботам дали високу оцінку.
Найдієвішу участь у справі визволення Шевченка з кріпацтва взяв великий російський художник німецького походження Карл Брюллов. Він високо оцінив Тарасові малюнки, а найважливіше - його перші поетичні спроби.
Важливо зазначити: стільки видатних людей перейнялися долею молодого кріпака не тільки через його хист до малярства, а насамперед тому, що помітили в ньому непересічну особистість. Брюллов, уперше побачивши Тараса, кинув: «Подобається мені його фізіономія - не лакейська...» В устах художника, який професійно «читає» людські обличчя, фраза дуже промовиста.
Брюллов переконався, що юнакові необхідно навчатися в Академії мистецтв, але кріпакам туди шлях заказано. Тому потрібне звільнення з рабства. Славетний художник зі світовим ім'ям спочатку гадав, що вистачить його особистого прохання, аби поміщик виявив гуманізм і просто відпустив кріпака на волю. Однак той поставився до Брюллова зверхньо і запросив за Шевченка величезну ціну - 2500 рублів. Дізнавшись про це, Тарас із відчаю занедужав і на цілий місяць потрапив до лікарні.
Тим часом друзі та благодійники знайшли спосіб зібрати необхідну суму: К. Брюллов намалював портрет Б. Жуковського. Його розіграли в лотерею в імператорській родині.
22 квітня 1838 р. Шевченкові була підписана відпускна, а вручив її 25 квітня 1838 р. на квартирі Брюллова В. Жуковський. День, коли Тарас довідався про свободу, став найщасливішим у його житті.
Факт
Іван Сошенко: «Це було в останніх числах квітня 1838 року... У нашому морозному Петербурзі запахло весною. Я відчинив вікно, яке було акурат врівень із тротуаром. Раптом у кімнату мою через вікно вскакує Тарас... мало мене не збив з ніг; кидається мені на шию і кричить: "Свобода! Свобода!" Зрозумівши, в чому річ, я вже зі свого боку почав душити його в обіймах і цілувати. Сцена ця закінчилася тим, що ми обидва розплакалися, як діти».
Своїм визволителям Шевченко дякуватиме все життя, згадуватиме їх добрим словом у повісті «Художник», у «Щоденнику», у листах, в автобіографії, В. Жуковському присвятить поему «Катерина».
Відпускна відчинила Тарасові двері в омріяну Академію. Його вчителем і найближчим другом став К. Брюллов. Юнак навчався з надзвичайним захопленням і досяг значних успіхів, про що свідчать три срібні медалі, одержані за різні малярські роботи.
Він намагався надолужити згаяні роки, розширити коло освітніх і культурних потреб. Тарас відвідував лекції з історії філософії, теорії мистецтва, математики, географії, всесвітньої історії, літератури, медицини (адже художник має знати будову людського тіла). Не минав жодної нагоди побувати в Ермітажі чи у приватних картинних галереях, дуже багато читав, користуючись книгозібраннями Брюллова і Гребінки, а також публічними бібліотеками.
У Шевченка з'явилися впливові друзі. Стипендія Товариства заохочення художників та малярські підробітки давали змогу жити безбідно. Проте до накопичення статків Тарасова душа не лежала. Він наївно роздавав щедрі милостині старцям; позичав гроші «на вічне віддання» своїм знайомим, чим почали зловживати деякі з них; допомагав родичам. Скажімо, брат Микита, довідавшись, що Тарас вибився в люди і живе заможно, у листі попросив позичити аж п'ятдесят рублів (для кріпаків це була величезна сума). Шевченко без вагань вислав гроші, написавши: «Знай, що мені гріх позичати братам гроші; коли трапляться, то так дам, а коли ні, то вибачайте». У цьому ж листі він просить брата піклуватись про нещасних сестер - сліпу Марусю та Ярину, чий чоловік був гірким п'яницею.
Не цурався молодий чоловік і доброго товариства. Веселий і життєрадісний, він любив від душі пожартувати, розповісти якусь кумедну історію, досхочу поспівати, потанцювати.
Спочатку, аби набути майстерності, Шевченко копіював деякі роботи Брюллова («Перерване побачення», «Сон бабусі й онучки») або наслідував його академічний, класицистичний стиль («Циганка, що ворожить українській дівчині»). Однак поступово подолав ці впливи, виробив власний романтичний стиль («Катерина», олійний автопортрет 1840 p.).
За кілька років він став досить популярним у Петербурзі художником, одержував чимало замовлень. Здавалося б, живи й радій такому несподіваному після кріпацьких поневірянь щастю... Проте в Шевченковій душі прокидається і все владніше нею запановує ще один талант - поетичний.
Факт
Тарас Шевченко (запис у «Щоденнику» 1 липня 1857 p.): «Чим займався я у цьому святилищі (майстерні К. Брюллова. - В. П.), дивно й подумати... Перед його (Брюллова. - В. П.) чудовими витворами я... плекав у своїм серці свого сліпця кобзаря і своїх кровожерних гайдамаків. У сутінках його вишукано-розкішної майстерні, як у палючім дикім степу наддніпровському, переді мною мигтіли мученицькі тіні наших бідних гетьманів. Переді мною стелився степ, покритий могилами. Переді мною пишалася моя прекрасна, моя бідна Україна у всій цнотливій, меланхолійній красі своїй. І я задумався, я не міг відвести своїх духовних очей від цієї рідної, чарівної приваби... Дивне, одначе, це всемогутнє покликання. Я добре знав, що живопис -моя майбутня професія, мій насущний хліб. І замість того, щоб вивчати її глибокі таїнства, та ще й під проводом такого вчителя, яким був безсмертний Брюллов, я компонував вірші, за які мені ніхто шага не заплатив і які, врешті, позбавили мене волі, та які, незважаючи на всемогутню нелюдську заборону, я все-таки нишком ліплю... справді, дивне це невгамовне покликання» (3рос).
Коли і як почав писати Шевченко, достеменно невідомо (з найранніших творів він надрукував лише «Причинну», датовану 1837 p., решту поетичних спроб, очевидно, знищив, вважаючи їх ще недосконалими). Однак безсумнівно одне: із самого початку Шевченко чітко визначився як письменник український, і то україномовний. А це не такий очевидний і само собою зрозумілий вибір, як може здатися тепер. Чому?
1. Багато тогочасних українців, що жили в Петербурзі й навіть на Батьківщині, писали по-російськи і намагалися знайти своє місце в російській літературі. Це: Василь Капніст, Микола Гнідич, Василь Наріжний, Андрій Подолинський, Олексій Погорільський, нарешті Микола Гоголь.
2. Навіть перші україномовні автори - Амвросій Метлинський, Левко Боровиковський, Микола Костомаров, Панько Куліш - були тоді ще переконані, що рідна мова хоч і прекрасна, але вже безповоротно відходить у минуле і незабаром зникне у російському морі.
3. Шевченко залишив Україну п'ятнадцятирічним підлітком і ось уже 10 літ перебував на чужині, у російськомовному середовищі.
4. У дитинстві дяки вчили Тараса по-старому, книжно-слов'янською мовою, не було тоді жодної україномовної школи, книжки (крім «Енеїди»), журналу.
Однак, незважаючи на це, Шевченко залишився вірним рідній мові та нації. Більше того, поставив перед собою і успішно здійснив найвищу мету - пробудити їх від летаргійного сну.
Усе це завдяки серцевинному, органічному патріотизмові Шевченка. Для нього єдина, рідна, наймиліша і найпрекрасніша мова матері, батька, діда Івана, братів і сестер, чорнобривої Оксаночки; Батьківщина - тінистий сад за батьківською хатою і ставок, безкраї степи довкола Керелівки і могили, де похована козацька й гайдамацька слава, старий Дніпро, Чигирин, зруйнована Січ, про яку дід розказував.
Спрацював ще один чинник - ота помічена Брюлловим «нелакейська фізіономія», виявлена ще з дитинства козацька прямодушність і незалежність натури. Вона вилилася також у загострене почуття національної гідності.
Факт
Тарас Шевченко (звернення до українців з передмови до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847 p.): «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди».
Дуже багато поетові-початківцеві дало спілкування з інтелігентною, висококультурною українською громадою Петербурга, насамперед з Євгеном Гребінкою. Ще кріпаком у Гребінчиній книгозбірні Тарас перечитав майже всю надруковану доти укра¬їномовну літературу. Захоплено відвідував літературні вечори у Гребінки, сідав у найдальший закуток вітальні й зосереджено слухав нові поезії, написані тут чи надіслані з України, фахове їхнє обговорення (бо у Гребінки збиралися знавці художнього слова), бурхливі дискусії про новий літературний стиль романтизм.
Ця атмосфера й підштовхнула Тараса до поетичної творчості. Гребінка залучив молодого поета до укладання першого українського літературного альманаху «Ластівка», відібрав для друку кілька його творів. Він допоміг поетові-початківцеві підготувати окрему збірку творів і посприяв її виходу у світ. Вона видана 1840 р. під назвою «Кобзарь Т. Шевченка» коштом поміщика П. Мартоса, якого залучив той-таки Гребінка. Містилося в цій тоненькій книжечці всього вісім творів: «Думи мої, думи мої...», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Нащо мені чорні брови...», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Проте вплив цієї книжки на подальшу українську історію й літературу важко переоцінити.
Судження
Леонід Білецький (1882-1955, видатний український літературознавець, політичний емігрант): «Ні одна книжка у світовій літе¬ратурі не мала такого значення, як "Кобзар" для України. Наче сонце, освітила вона рідну землю, огріла теплом рідного слова, любов'ю, омочила Україну сльозами, огорнула покривджену, знівечену народну душу ласкою, співчуттям, відкрила народові його минуле в таких картинах, які не забуваються ніколи... Одне слово - показала всі рани, всі болі, всю трагедію українського народу в його родиннім, національнім і соціальнім житті... Ось як заговорив недавній кріпак, панський попихач, наймит, він виявив таку силу своєї творчості, що вся провідна еліта української інтелігенції визнала його за свого найбільшого поета, від якого можна розпочинати свій власний розвиток поезії, не за чужими зразками, а із свого власного джерела поруч усіх найбільших літератур світу. Тому й успіх "Кобзаря" був небувалий».
Літературну славу і водночас нападки російської шовіністичної критики примножила добірка його творів у альманасі «Ластівка», особливо ж - вихід поеми «Гайдамаки» окремою книжкою (обидві публікації - 1841 р.). 1844р. ранні твори знову побачили світ, об'єднані в одному виданні під назвою «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки». Поезії Шевченка швидко поширювалися по всій Україні, їх переписували, вивчали напам'ять навіть неписьменні селяни, деякі із цих творів одразу ставали народними піснями.
(В. Пахаренко. Українська література: Підручник для 9 кл. - К.: Генеза, 2004. - С 236-241).
Схожі матеріали:
Меню
Архів матеріалів
Популярні матеріали