МОЛОДІ ЛІТА ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА (Матеріали до біографії Володимира Винниченка)
Додав: admin
Коментарів: 0
Додано: 29-01-2013, 14:12
Володимир Панченко
МОЛОДІ ЛІТА ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА
(Матеріали до біографії Володимира Винниченка)
«Ви уявіть собі: я родився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що то значить "в степах"? Там, перш усього, немає хапливості. Там люди, наприклад, їздять волами. Запряжуть у широкий, поважний віз пару волів, покладуть надію на Бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде. Трохи засне, підкусить трохи, пройдеться з батіжком наперед, підожде волів, крикне задумливо "гей" і знов собі поважно піде уперед.
А навкруги теплий степ та могили, усе степ та могили. А над могилами вгорі кругами плавають шуліки; часами, як по дроту, в ярок спуститься чорногуз, м'яко, поважно, не хапаючись. Там нема хапливості. Там кожний знає, що скільки не хапайся, а все тобі буде небо, та степ, та могили. І тому чоловік собі їде, не псуючи крові хапливістю і, нарешті, приїжджає туди, куди йому треба.
Отже, я виріс у тих степах, з тими волами, шуліками, задуманими могилами. Вечорами я слухав, як співали журавлі біля криниць у ярах, а удень ширина степів навівала сум безкрайності. В тих теплих степах виробилась кров моя і душа моя».
Володимир ВИННИЧЕНКО. «Зима»
Історія з географією
У херсонські степи рід Винниченків потрапив із Полтавщини, 88-літня племінниця Володимира Винниченка Любов Андріївна Винниченко розповідала влітку 1992 p., що когось із її предків разом із ще двома сім'ями кріпаків виміняв за п'ять мисливських собак пан, який володів землями у Єлисаветградському повіті. Вона й прізвища переселенців запам'ятала: Сущенки, Дрофи і Винниченки. Документальних підтверджень цим свідченням шукати марно, проте факт залишається фактом: у середині XIX ст. родовим «гніздом» Винниченків було село Григорівка (тепер Новоукраїнський район на Кіровоградщині).
Селянські родини на Україні були тоді багатодітними. Ось і дід майбутнього письменника Василь Винниченко мав шестеро синів (Тимоша, Логвина, Зінька, Івана, Кирила, Прокопа) та доньку Явдоху. Маєток пана, який виміняв кріпаків на гончих собак, знаходився в сусідньому селі.
Прізвище пана було Шишковський. За тодішнім звичаєм, воно увічнилося в назві села - Шишкіне. Григорівка ж після реформ Олександра II, якими скасовувалося кріпацтво, була невеличким сільцем. На початку 1880-х тут налічувалося три десятки хат, у яких мешкало 79 чоловіків і 92 жінки.
З назвою села виходила якась плутанина: в офіційних документах воно значилося як Веселий Кут-Григорівка. Протоієрей Захарія не помилився, коли в метричній книзі церкви Володи-мирської Богоматері (що в Єлисаветграді) зафіксував: 17 липня (ст. ст.) 1880 року хрещено в цій церкві хлопчика Володимира, батько якого - «Кирило Василів син Винниченко, селянин-власник із села Веселого Кута-Григорівки Єлисаветградського повіту Бешбайрацької волості». Яке йому було діло до того, що селяни називали село просто Григорівкою?
Запис протоієрея Захарії нікого не цікавив аж до 1988 p., коли церковна книга потрапила до рук кіровоградського краєзнавця Миколи Смоленчука, який узявся з'ясувати, де ж усе-таки народився письменник Володимир Винниченко. Адже в різних довідниках пишеться по-різному: називаються села Веселий Кут, Великий Кут, Григорівка, місто Єлисаветград...
Щодо Великого Кута, то це «внесок» царських жандармів: таємним циркуляром, розісланим департаментом поліції по всій Росії 2 квітня 1903 p., губернаторам, начальникам жандармських управлінь та охоронних підрозділів, прикордонним постам наказувалося затримати «вольноопределяющегося» Володими¬ра Винниченка, який утік із батальйону і з 16 лютого 1903 р. «считается в бегах». Про втікача повідомлялося, що він колишній студент, має 23 роки і «происходит из крестьян деревни Великого Кута, Витязевской волости, Елисаветградского уезда Херсонской губернии».
Трохи наплутали жандарми: не Великий, а Веселий Кут. А решта - все правильно. I волость Витязівська була в Єлисаветградському повіті, і Веселий Кут входив до її складу... Однак рацію мав протоієрей Захарія, а не жандарми. Він записував за першоджерелом, а воно вказувало на Веселий Кут-Григорівку Бешбайрацької волості, а не на Веселий Кут - Витязівської...
Бешбайраки з 1965 р. називаються селом Кропивницьким -там народився драматург, який став фундатором українського професійного театру. Григорівка - неподалік. У час великого голодомору 1932-1933 pp. на місцевому цвинтарі разом із десят ками тих, хто упокоївся в ті страшні роки, поховають і старого Кирила Винниченка. Могила не збереглася: ледь помітні горбики на григорівському кладовищі поросли травою забуття... Кого тоді (як і шістдесят років опісля) міг цікавити батько письменника, якого V Всеукраїнський з'їзд рад ще в 1920 р. оголосив «ворогом народу»?
Утім, нікому не дано наперед знати, як воно все складеться в житті. У липні 1880 р. Кирило Винниченко, хрестячи в церкві Володимирської Богоматері свого первістка, дякував Богові за те, що той послав йому сина. Хрестили Володимира другого дня після народження. Це теж зафіксовано в метричній книзі. Від Григорівки до Єлисаветграда - добрих 70 кілометрів, і це означає, що народився Володимир таки в Єлисаветграді. Не везли ж його відразу після пологів матері до повітового міста, у таку степову далеч, аби негайно похрестити! Та й хрещеними батьками новонародженого були жителі Єлисаветграда, а не Веселого Кута-Григорівки - міщанин Яків Шлянін і дружина відставного унтер-офіцера Симеона Студникова Марія Іванівна...
І ще про географію. За якихось півсотні кілометрів від Григорівки - село Янівка, батьківщина Троцького, «вільного художника революції». Його утопічні фантазії були однією з прелюдій голодомору та багатьох інших трагедій і потрясінь XX століття... їм доведеться зустрітися на складних політичних перехрестях - Винниченкові і Троцькому. Землякам, утопістам, ворогам...
Будинок на Солдатській
«Законну жону» Кирила Винниченка звали Євдокією Онуфріївною. Була вона, як і її чоловік, «православного віросповідання».
А далі - надамо слово племінниці письменника Любові Андріївні Винниченко: «В дитинстві дід Кирило чабанував, а вже парубком разом із братом Прокопом їздив у Крим по сіль. Сіль привозили до Єлисаветграда. Зупинялися в заїжджому дворі на вулиці Солдатській, 49. Заїжджий двір був у розпорядженні Євдокії Павленко, вдови з трьома дітьми. Від першого чоловіка вона мала дочку Марію Родашевську. Після смерті Родашевського Євдокія одружується з Зиновієм Павленком. У них було двоє синів - Андрій і Василь.
Після смерті Зиновія Євдокія одружується з Кирилом Винниченком. У них народжується син Володимир. Таким чином, Володимир мав двох братів і сестру, рідних по матері. Згодом Євдокія продала двір, а гроші поділила між дітьми.
Володимир часто їздив до діда Василя в Григорівну. Був жвавий хлопець, якось заглядав у землянку і розбив шибку головою».
Незважаючи на похилий вік, «баба Люба» мала чіпку пам'ять.
Вірогідність її спогадів не раз підтверджувалася іншими джерелами. Мешкала вона в селі Бобринка, що в Бобринецькому районі на Кіровоградщині, - теж недалеко від Григорівни. Винниченків рід закоренився в цих краях міцно: його галузки трапляються і ще в кількох степових селах.
Того ж таки літа 1992 р. я запросив Любов Андріївну приїхати до Кіровограда: може, упізнає вулицю, дім, де жили Винниченки. «Поїду. Хоч і до Парижа поїду», - охоче погодилася «баба Люба».
І таки побувала через якихось пару тижнів у Кіровограді! Привела нас, кількох кіровоградських літераторів і краєзнавців, на вулицю Солдатську (тепер - 20-ліття міліції), нижче від валів колишньої фортеці свято ГЄлисавети, з якої й починалося місто на західному березі Інгулу. Половина вулиці - це збудовані в різний час звичайні хати старої міської околиці. А друга половина - сучасні висотні споруди. Будинок під номером 49 не зберігся - тепер на тому місці новозбудований дитячий садок...
Десь у 1911-1912 pp. Євдокія Онуфріївна Винниченко, яка тоді мешкала в Києві, розповідала своїй невістці Розалії Яківні про будинок на Солдатській так: «Маленька хата, власна, у якій жила родина, на нижній вулиці, у Єлисаветі, й де народився Володимир (ще одна вказівка на місце народження письменника! -В. П.), мала двір і садок.
Неподалік батьківського будинку - річка Інгул, вали старої фортеці, великий міський сад. Улюблені місця дитячих розваг та ігор...»
Виходило так, що Володимир мав дві «столиці» свого дитинства. Мати далі утримувала заїжджий двір, а «селянинвласник» Кирило Винниченко був досить міцно прив'язаний до Григорівни. Тож Володимирове дитинство почасти минуло в селі. Там жили його дід і баба, дядьки, тітка, двоюрідні брати й сестри...
Кирило Васильович був молодший за Євдокію Онуфріївну на п'ять років. На одній із світлин бачимо їх поруч. У нього -зовнішність міського інтелігента кінця XIX ст. Борідка, проникливі очі, одяг і шапка теж виказують радше міського жителя... Різниця у віці - досить помітна...
Кирило Винниченко пережив дружину на цілих двадцять років. Євдокія Онуфріївна померла 1913 р. у Києві від раку язика. Поховали її на Лук'янівському кладовищі. З Кирилом Васильовичем Григорівка прощатиметься під час голодомору...
Розваги «халамидника» Володимира
Вдома малому Володі дозволяли більше, ніж іншим дітям. Був він загальний улюбленець, навіть пестунчик. Аякже: найменшенький! Про те, як солодко бути найменшеньким, таким собі «царем і богом», якому всі догоджають, В. Винниченко пізніше напише в оповіданні «Віють вітри, віють буйні...» Там є цікавий момент майже інстинктивного змагання двох дітей -шестилітнього Гриня і дев'ятилітньої сироти Саньки-Рябухи -за верховенство, за право тримати у своїй владі іншого.
Євдокія Винниченко згадувала: «Володимир грався з дітьми сусідів і тримав їх трохи в терорі, бо був дуже сильний для свого віку й вольовий, упертий!
Над ворітьми подвір'я була дерев'яна скриня, у якій любив ховатися малий та стежити за тим, що діялося навкруги. І коли хтось із дітей вертався з чимсь їстівним, по що посилала його чужа мати, то малий В., граючись у Солов'я-Розбійника, зненацька вистрибував зі своєї схованки й правив данину. Він ніколи не забирав усього, а тільки невеличку частину. І це не од жадібності до ласощів, а щоб показати свою силу, владність. Коли бідний данник починав плакати, Соловій-Розбійник вертав йому одібране, давав потиличника й відпускав.
Сусіди часто жалілися на хлопця, й батьки мусили його карати або дорікати, але не дуже суворо. У кожному разі, хлопець робив так, як вважав за потрібне. Проте сусіди, батьки бачили, що дитина незвичайна».
Історію з «Солов'єм-Розбійником» легко впізнати, читаючи оповідання В. Винниченка «Федько-халамидник», що він його написав 1912 р. у Франції. «Федько сидить у себе на воротях, як Соловей-Розбійник на дереві, і дивиться. Він усе любить або по крипіах лазити, або на воротях сидіти. Ворота високі, і там ніби скринька така зроблена. У тій скриньці й засада Федька...»
В оповіданні про «халамидника» - безліч прикмет єлисаветградського дитинства самого автора. Річка неподалік будинку, де мешкає Федькова родина; базарний місток, що його навесні зносить крига; паровий млин, з-за якого «сонце хитро виглядає»; церква («блищить кінчик хреста на Богоявленській церкві») -це все поставало й перед очима малого Володимира Винниченка, коли він біг до Інгулу зі своєї Солдатської вулиці. Не випадкова й така деталь: батько Федька працює в міській друкарні, у реаль¬ному житті працівником друкарні був старший брат Володи¬мира Андрій (батько «баби Люби»). А головне - сам Федько, герой, якому письменник віддав чимало своїх рис. Про таких кажуть: заводій, ватажок, шибеник. «Спокій був його воро¬гом» - у цьому, читаючи оповідання, можна переконатися не раз. Федько теж тримає своїх однолітків «трохи в терорі». То відбере в них паперового змія, щоб подражнити хлопців, то спокусить ризикованими забавами ніжного й сумирного Толю (сина хазяїна будинку, де батьки Федька винаймають квартиру), то поб'ється з кимось...
І водночас цей «Соловей-Розбійник» надзвичайно приваблює своєю гордою вдачею, великодушністю, готовністю в скрутну хвилину махнути рукою на себе самого заради товаришів, яких він «не любить видавати».
А як гідно приймає він тяжку батькову кару за свої більші й менші гріхи! Федько, пише автор, «не як всі діти поводиться». У його вдачі й справді є щось незвичайне. Відчайдушність, зухвалий виклик заведеним звичаям і звичкам (через що навколишні сприймають його як «жахливу дитину»), правдолюбство, якась зворушлива людяність, що криється за екстравагантними вчинками...
Незвичайна дитина - як і сам автор оповідання в дитинстві? Все у Володимира, здавалося б, як і в його однолітків. Грається з хлопцями в ґудзики й цурки, запускає голубів, купається в Інгулі, шукає пташині гнізда й скарби, катається на ковзанах... Деякі з тих розваг досить ризиковані. Перепливаючи якось із дорослими широкий ставок, Володимир мало не втопився. Урятували старші. Іншого разу мчав верхи на коні попереду табуна -кінь злякався чогось, скинув малого вершника. Пощастило: коні, пролітаючи степом, не зачепили хлопчика копитами. Ще якось була подорож на ковзанах по замерзлій річці аж до Новомиргорода - це кілометрів сорок, не менше
І все ж чимось він таки вирізнявся серед своїх ровесників. Мав надзвичайно чіпку пам'ять. Рано навчився читати - сталося це не¬помітно для його рідних. Здається, першим «букварем» для нього були принесені братом Андрієм, працівником друкарні, афіші, з яких він, бавлячись, вирізав літери і клеїв на стіну, питаючи у дорослих, що то за буква. Курити почав ще дитиною. Був гордий, незалежний у вчинках і рішеннях. Навіть хворобливо гордий...
«Ти, сину мій, чомусь давно мене не любиш...»
Читача оповідання «Федько-халамидник» може вразити ма¬ти головного героя твору. Якимось холодом віє од її постаті, слів, які вона кидає синові. Зрозуміло: вона боїться злої волі хазяїна будинку, що будь-коли може вигнати помешканців з квартири, і все ж таки... «Мужиченя», «мурло ти репане», «з свинопасами тобі гратися, а не з благородними дітьми»... А до всіх цих прокльонів - ще й невдоволення тим, що батько б'є Федька, явно шкодуючи малого...
Чи не правда, перед нами образ, який випадає з традиційного для української літератури ряду (якщо зважати на те, як любовно змальовано матерів Кармелюка, Чіпки, «маленького грішника» Дмитрика у відомих творах Марка Вовчка, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського...).
Що все це означає, коли йдеться про твір, у якому стільки автобіографічних рис?
В архівах збереглося чимало листів, які В. Винниченко отримував від батьків і родичів уже десь після 1907 р. Очевидно, у стосунках матері й сина справді було щось задавнено-небезхмарне. Інакше як зрозуміти постійні нарікання-плачі старіючої Євдокії Винниченко, якій і жити лишалося не так багато: «Ты, сын мой, почему-то меня и давно не любишь...»; «если ты, Володичка, не любишь и не жалеешь, как свою родную маму, то Бог с тобою, я больше и писать не буду никогда...»
І в романі «По-свій» мати поета Вадима Стельмапіенка, який після дев'ятирічної розлуки з батьками повернувся із заслання, дорікає синові: «Хай тебе, сину, Господь судить, а жорстокий ти до нас...» Стельмапіенко з його «буйною вдачею» - це мовби подорослілий Федько..
Батьки Вадимові, які так само, як і Федькові, туляться в найманих кімнатках, потерпаючи, що їх звідти будь-коли може прогнати хазяїн-власник, мають уже знайомі нам риси: мовчазно-добродушний Стельмашенко-старший, мати - тепер уже поста¬ріла, без того «нетерплячого свавілля в голосі», яким вона завжди воювала з добродушшям чоловіка...
Поетові й соціалістові Стельмашенку, що повернувся із заслання, шкода матері. Він, учорашній ніцшеанець, який намагався в усьому додержувати принципу «чесності з собою», починає розуміти, що життя неможливо втиснути в схему, підпорядкувати «теорії»... Звісно, художній твір, навіть автобіографічний, - не мемуари. Але що все-таки означає ота помітна в листах і творах тінь між сином і матір'ю?
ЄКГ на елисаветському тлі
Коли Володимирові минуло сім років, його віддали навчатися до народної школи. Містилася вона неподалік тієї церкви, де колись хрестили сина Кирила та Євдокії Винниченків. Шкільні премудрощі виявилися для хлопчика нескладними.
«Будучи од природи до всього цікавим, а до того ще й талано¬витим, без особливих труднощів йде він першим учнем протягом усього часу вчення в школі, - писав перший біограф В. Винни-ченка Юрій Тищенко. - Се до певної міри рішило його долю й на будуче. На його здібності до вчення звернула увагу вчителька на¬родної школи і порадила батькам не лишати хлопця без дальшої освіти, а оддати його до науки в якусь середню школу».
Так Володимир невдовзі переступив поріг Єлисаветградської чоловічої класичної гімназії. Цей навчальний заклад, заснований за рішенням міської думи, почав працювати (спочатку як прогімназія) за рік до народження В. Винниченка, поступово добудовуючи свої приміщення й розширюючи кількість класів. У 1890 p., коли Володимир став гімназистом, тут навчалося близько 300 учнів. Належали вони переважно до заможних верств Єлисаветграда. Наприкінці XIX - на початку XX ст., скажімо, серед учнів гімназії приблизно ЗО відсотків становили дворяни, 10 - міщани. Платити за навчання треба було велику суму - 60 крб. (для порівняння: фунт свинини на єлисаветградському ринку коштував тоді 9 копійок, телятини - 6 копійок, баранини - 10 копійок).
З усього видно, що навчання сина-гімназиста для «селяни-на-власника» Кирила Винниченка було важким тягарем. Протокол засідання педагогічної ради гімназії від ЗО вересня 1891 р. свідчить, що дехто з учнів (і серед них - В. Винниченко) не заплатив за навчання в другому півріччі 1891 р. «Уволить из числа учеников» - таке було рішення педради.
Володимира залишили в гімназії, і він знову міг носити синій формений кашкет з білим кантом і гербом з написом посеред срібних листочків: «ЄКГ» (Єлисаветградська класична гімназія). Очевидно, батьки з допомогою старшого сина Андрія спішно заплатили належну суму, бо вже в наступному протоколі (від 5 жовтня 1891 р.) В. Винниченка між боржників не названо.
Єлисаветградська чоловіча гімназія була одним з найкращих освітніх осередків краю. В. Винниченко вивчав тут закон Божий, російську, латинську, грецьку, німецьку й французьку мови, історію, географію, фізику, логіку, космографію, відвідував уроки гімнастики й співів. Серед викладачів були талановиті педагоги: математик К. Неклеєвич, латиніст П. Дубняков, викладач російської словесності М. Крижанівський (автор підручника «Повторный курс русского языка»), «німець» Ф. Крейсберґ. У різний час у гімназії навчалися польський поет Ярослав Івашкевич, Нобелівський лауреат фізик Ігор Тамм, творець «Катюші» Георгій Лангемак, російський сатирик ДонАмінадо.
Не можна оминути згадкою й інший тогочасний навчальний заклад - Єлисаветградське земське училище, де на початку 1880-х pp. директорував Михайло Ромулович Завадський, люди¬на прогресивних поглядів. Там викладали такі блискучі педагоги, як професор Віктор Григорович, лінгвіст; етнограф та історик Володимир Ястребов. В училищі навчалися брати Тобілевичі, майбутній меценат і громадський діяч Євген Чикаленко (йому невдовзі доведеться стати літературним «хрещеним батьком» Винниченка), співець степової Еллади Євген Маланюк, автор «Чотирьох шабель» і «Вершників» Юрій Яновський...
Загалом у пору навчання Володимира Винниченка зусиллями єлисаветградської інтелігенції місто мало репутацію культур¬ного центру. «Це було тоді одно з найкультурніших міст на Херсонщині. Там була гарна реальна школа (земське училище, яким керував М. Завадський. - В. П.), кавалерійська юнкер¬ська школа, там жив наш артільник Микола Левицький», -згадувала згодом педагог і літератор Софія Русова, яка 1883 p., бувши з погляду влади неблагонадійною, переховувалася в домі Івана Тобілевича, секретаря міської поліційної управи й ... українського драматурга.
Інтенсивність культурного життя Єлисаветграда відзначав і правник Олександр Шульгин, генеральний секретар з міжнаціональних справ в уряді Винниченка: «Не завжди Єлисаветград був пусткою в українському відношенні, не був він таким подекуди і за час перебування там моїх батьків. А в 80-х роках це був навіть своєрідний, хоч і конспірований, центр виховання українців. Був там таємний гурток, з якого вийшов і сам Євген Чикаленко. Вийшли звідти й брати Тобілевичі, себто наші великі артисти -Опанас Саксаганський, Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий - він же дуже талановитий та, може, ще не оцінений драматург. Були й інші, що розсіялися по світу».
Щодо «центру виховання українців», яким у роки дитинства Винниченка був Єлисаветград, О. Шульгин не перебільшує. Згадаймо, що саме тут зародився український професійний театр, тут - коріння творчості Марка Кропивницького й братів Тобілевичів, звідси почалася сценічна слава знаменитої Марії Заньковецької...
Можливо, бігаючи до народної школи, на вулицях біля Інгулу в малі свої літа, Володимир Винниченко зустрічав тодішніх єлисаветградських українофілів? За іронією долі тут же, в Єлисаветграді, в одній дитячій компанії, він міг бачитися і з Гришею Радомисльським - майбутнім більшовиком, соратником Леніна Григорієм Зинов'євим: будинок його батьків стояв на протилеж¬ному боці Інгулу, майже навпроти будинку Винниченків.
А в 1885 р. біля оселі Винниченків з бобринецького села Янів-ка вперше в житті їхав на фургоні у «великий світ» шестирічний Льова Бронштейн, згодом - Лев Троцький. У спогадах Троць-кий писав: «Жодна столиця світу - ні Париж, ні Нью-Йорк - не справила на мене згодом такого враження, як Єлисаветград, з його тротуарами, зеленими дахами, балконами, крамницями, городовими і червоними кульками на ниточках. Протягом кіль¬кох годин я широко розплющеними очима дивився в обличчя цивілізації».
Настане час - і вони зустрінуться: у 1920 р. українському екс-прем'єрові Володимиру Винниченкові доведеться вести в Москві безнадійні переговори з обома своїми земляками - Зинов'євим і Троцьким...
У діяльності єлисаветградських українофілів виявляла себе українська стихія цього степового краю на півночі Херсонщини. Стихія та захоплювала й Винниченка. Зневага до українського, презирство до мужицького викликали в нього протест. На все життя йому запам'яталося, як григорівський поміщик Бо-діско бив батька, Кирила Винниченка. Одному своєму героєві В. Винниченко згодом вкладе у вуста слова, які міг би сказати про себе самого: «Я був хворобливо вразливий на критику, на глум з себе» (роман «Хочу!»). Володимирові не раз кидали, маючи на увазі його простий одяг і українську мову: «Мы тебя учим не на свинопаса, а на чиновника»,- а він тій зверхності протиставляв свій зухвалий напівхлоп'ячий виклик.
Документа про закінчення Єлисаветградської гімназії Володимирові Винниченку не видали.
Що ж, власне, сталося?
Enfant terrible
Про роки навчання в гімназії у В. Винниченка лишилися недобрі спомини. Цікаво, що й Винниченкові герої згадують свою гімназійну пору без особливого пієтету. Провалені іспити, непорозуміння з адміністрацією, незавершене навчання...
Юрій Тищенко в нарисі «Хто такий Винниченко?» (1917 р.) наголошував на соціально-класових нюансах ситуації, до яких додавалася ще й національна кривда. Мовляв, «гімназії існували тільки для панських дітей», отож діти мужиків і робітників почувалися там «не дуже добре», їм давали відчути їхню другосортність. Але Винниченко був «дитиною з гонором». Тим, хто кпинив, він давав відсіч як тільки міг, і це загострило його стосунки з учителями й частиною учнів.
Історію цього протистояння Ю. Тищенко подає в дещо «героїзованому» ключі. (Цінність його брошури в тому, що цей невеликий біографічний нарис написала людина, яка була дуже близька до Винниченка: Тищенко - його соратник по революційній боротьбі, видавець творів і просто приятель. Немає сумніву, що, пишучи про дитинство і юність Винниченка, автор брошури «Хто такий Винниченко?» використав розповіді самого героя нарису. Проте слід пам'ятати, що нарис Юрія Тищенка мав, так би мовити, пропагандистський характер. Призначався він для широкого кола читачів і мав за певну мету пояснити, хто такий Винниченко, який тоді був головою уряду (народний секретаріат) У HP, а заодно й спростувати вигадки чорносотенців та більшовиків про те, що Винниченко, мовляв, «буржуй», що має він у Києві власні будинки тощо. Звідси - дещо патетичні акценти, які робить автор на походженні Винниченка, його ранньому соціальному протестантстві, на якостях борця «за кращу долю трудящих»)...
Отже, про конфлікти Винниченка з його гімназійним оточенням. Вдамося до довгої цитати, маючи на увазі, що брошура Ю. Тищенка давно стала бібліографічною рідкістю. «Свідомо чи несвідомо, він (Винниченко. - В. П.) гостро ставав в оборону свого мужицького походження і фізично, і поводженням. Він навмисне підкреслював те, що походить з селянського роду, і свідомо говорив своєю українською мовою як з товаришамигім-назистами, так і з учителями. Вже тоді в його думках зародилося питання: чому ж так, що мова, якою говорять його батьки і більшість людей, забороняється чи висміюється? Вже тоді склалася і та думка, що це несправедливо, що забороняють говорити йому безправно, що глумляться над мужицькою мовою вороги народу. Цю думку ще більше стверджували гімназіальні вчителі, що просто-таки переслідували його за мужицтво. Вже в другій (! - В. П.) класі В. Винниченко побачив, що з тієї боротьби він не може вийти переможцем. Він мусив скоритись, відріктися од своєї мови, перевернутись на пала або ж кинути гімназію.
Завзятість дитяча не дозволила йому зробити першого, і він залишив науки і ждав, що його увільнять зовсім. Але його залишили на другий рік. Під впливом батьків і брата він лишився надалі в гімназії.
Почалися роки завзятої боротьби за свої права з учительством. Що далі, то боротьба поширюється, і вже у середніх класах гімназії В. Винниченко з кращими товаришами по гімназії, що переходять на його бік і під його вплив, закладає гурток, який починає боротьбу за людські права свої, як і учнів, а також ве¬де підготовчу роботу для того, щоб виступити серед народу і розкрити йому очі на всі кривди, які йому чинять пануючі класи, та повести до боротьби за кращу долю. Так йшло до кінця сьомої класи. В сей час назріває у В. Винниченка сила непорозумінь з начальством і після великої суперечки він ставить ультиматум: щоб йому видали свідоцтво, що він скінчив сім класів гімназії, а також, щоб видали документи його без поміток, бо в ті часи начальство, увільняючи учня, робило часто такі помітки на документах, що хлопцеві далі вже не було змоги вчитись. Начальство, бачачи вплив В. Винниченка на учнів і щоб позбавитись його, згодилось на таку умову».
Ю. Тищенкові важливо було розвіяти в очах читачів (переважно селян) міф про «буржуя» Винниченка, дати їм відчути: він -такий, як і ми, він - наш ватажок і захисник. Звідси - акцент на мужицькому походженні письменника й політика Володимира Винниченка, а також на його ранній, свідомій і послідовній боротьбі «за людські права» та «за кращу долю». Хлоп'яче бунтарство єлисаветградського гімназиста, щоправда, виглядає в Ю. Тищенка мало не як осмислена революційна діяльність, -але це вже, так би мовити, особливість «жанру»- так пишуться біографії вождів. І все-таки суть конфлікту Юрій Тищенко передав точно: були і кпини вчителів та заможних ровесників, були й різкі реакції Володимира на них, що виявлялися, напевно, і в екстравагантних формах... Репутацію enfant terrible він здобув ще з малих літ, як і його Федько-халамидник. Те, що Винниченкові не видали свідоцтва про завершення освіти в Єлисаветградській чоловічій класичній гімназії, зрештою, зовсім не було чимось винятковим. Навпаки: закінчувало гімназію значно менше, ніж вступало до неї. П. Ширман (який вступав до цього закладу 1880 р.) згадував, що з 79 учнів через вісім років навчання залишився він один! Решта пішла з різних причин: «хто кинув гімназію, зайнявшись іншою справою, хто переїхав до іншого міста, хто після закінчення чотирьох класів став учнем в аптеці, хто перевівся в інші навчальні заклади і т. д.». У Володимира Винниченка була своя «причина».
«Народний діяч»
У 1899 р. йому виповнилося дев'ятнадцять. За свідченням Ю. Тищенка, літо того року Винниченко провів у мандрах. Уже тоді пробуджувався його потяг до літературної творчості, який потребував життєвих вражень і знань. Стати на кілька місяців степовим пілігримом Винниченко вирішив, напевно, за прикладом Максима Горького: про його «ходіння по Русі» тоді відо¬мо було багатьом, а після виходу в світ «Очерков и рассказов» (1898 р.) слава їх автора стрімко зростала. Твори популярного російського письменника, поза всяким сумнівом, входили до лектури молодого Винниченка - про це можна зробити висно¬вок з його ранніх новел, на яких виразно позначився горьків-ський вплив.
Та були в нього й інші захоплення. Коло читання поповнювалося творами Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного. У Єлисаветграді жили й працювали на культурно-громадській ниві корифеї українського театру - М. Кропивницький, бра¬ти Тобілевичі. Відомі нам свої учнівські твори (поема «Софія», новела «Народний діяч») В. Винниченко писатиме, маючи за зразок «Катерину», «Бурлачку», повісті Панаса Мирного...
Утім, потрібно було вчитися далі.
По документ про освіту В. Винниченко подався до містечка Златопіль, що на межі Київської і Херсонської губерній. Там працював наглядачем у тюрмі Андрій Павленко, його старший брат по матері. Мешкаючи в брата, Володимир склав екстерном іспити в Златопільській гімназії. Затяжний гімназійний сюжет прийшов таким чином до щасливого завершення.
Златопільські прикмети згодом упізнаватимуться в описах Сонгорода (оповідання «Сила і краса»).
Картина тихого, якогось безлюдного містечка з довгою, на троє гін, головною вулицею, обабіч якої - «тин, дереза і нікого немає», - ця картина периферійного українського закутка була такою виразною, стільки було в ній гіркої іронії, що саме слово «Сонгород» навіть через багато років уживатиметься як синонім нашої рідної провінційної глушини, одноманіття й нудьги.
(Хоча стосовно самого Златополя ці слова можна вжити лише з певними поправками: скажімо, Златопільська гімназія мала репутацію навчального закладу, що давав добрі знання. У ній, між іншим, уже після Винниченка викладав латину й історію Микола Зеров (1914-1917), навчався Павло Филипович - майбутні наші неокласики...)
Цікаву деталь, яка характеризує умонастрої Володимира Винниченка тієї пори, відзначає Ю. Тищенко: «Оповідають товариші по іспитах в Златополі, що поява В. Винниченка дала багато приводу для балачок і дивувань, бо явився він у селянському вбранні і говорив і з товаришами, і з гімназіальним начальством тільки українською мовою», і це «нервувало панів учителів гімназії». Проте атестат зрілості цьому дивному для них «народному діячеві» вони все-таки видали.
Сталося це 10 червня 1900 р.
Незнайомка з Цюриха
Приблизно в ту пору В. Винниченко послав до редакції журналу «Літературно-науковий вісник» листа, який тепер допомагає пролити світло на початок його літературної біографії.
Юнак з Єлисаветграда, який ще й письмом українським не оволодів як слід, мав зухвальство пропонувати редакції поважного львівського часопису свою поему: «Прошу редакцію "Літературно-наукового вісника», як буде яка-небудь спроможність, надрукувати мою "Софію". Я вже раз посилав вам, та Господь її знає, де вона ділась, бо ніякого ні від кого одвіту не маю. Гадаю, що на кордоні не пропустили її через те, що написав її гімна¬зист, а гімназистам, відома річ, нічого ні писать, ні друкувать не можна. Коли ж вам вона не придатна, то благаю надрукувать в якому-небудь другому українському часописі; як і се ж не можна, то прошу одіслать її в Цюрих...
Мені ж, благаю, напишіть (в случаї, якщо вона не може бути надрукована), чим вона непридатна. А як надрукуєте, то і об сім сповістіть».
Отже, Винниченко вже не гімназист, він готується вступати до Київського університету. Лист у Львів надіслано зі Знам'янки, де вчорашній єлисаветградський гімназист винаймає приміщення в «г-на Алановича» й готується до вступних іспитів, а водночас - пише перші свої літературні твори. Цікаво, що автор листа просить редакцію переслати його рукопис (у разі, якщо поему не надрукують) не назад, у Знам'янку, а ... в Цюрих!
Загадка ця пояснюється просто: в Цюриху жила якась А. Волик, знайома Винниченка. Була вона, вочевидь, людиною досвідченішою в літературних справах, ніж він сам. Схоже навіть - мала якийсь зв'язок з «Літературно-науковим вісником». Принаймні, свій лист до редакції, датований 4 лютого 1900 p., завершувала обіцянкою прислати невдовзі «стихи, за котрі я писала в прошлім письмі». Сам же її лист - це прохання повідомити, як редакція вирішила розпорядитися з поемою Винниченка «Софія».
Виходить, перші літературні проби В. Винниченка відносяться до часу його навчання в єлисаветградській гімназії (1899 p., а то й раніш). Саме тоді було написано поему «Софія» (пізніша назва - «Повія»). Ю.Тищенко вважав, що трохи згодом у Златополі постало й оповідання «Сила і краса», але це не так. У 1900 р. Винниченко міг запропонувати «Літературно-науковому віснику» хіба що свою слабеньку учнівську поему. «Силу і красу» він напише вже в Києві, бувши студентом університету...
(Українська мова й література в середніх школах... - 2000. - № 1. - С 78-90).
Схожі матеріали:
Меню
Архів матеріалів
Популярні матеріали