ТЕПЛИЙ ТАЛАНТ СТЕПАНА ВАСИЛЬЧЕНКА
Додав: admin
Коментарів: 0
Додано: 29-01-2013, 14:24
Валерій Шевчук
ТЕПЛИЙ ТАЛАНТ СТЕПАНА ВАСИЛЬЧЕНКА
Літературна й життєва доля Степана Васильченка була досить типова для українського інтелігента й письменника. Він походить із простої родини, виніс із рідного дому гіркоту нестатків, але й смак сонця щирого й чистого дитинства, проніс те змішане почуття через усе життя, турбуючись, аби не втратити його на багнистих житейських стежках. «Моя творчість, -писав він, - ішла в парі з моїм життям, з моїми переконаннями. Виходячи із серця, вона в парі з ним контролювалася розумом. Мої болі, обурення, які мав на своєму життєвому шляху, -вони були часто стимулом до моєї творчості». Він не числив себе винятковою людиною, його завдання було ясне й просте. Пройшов складний тернистий шлях народного вчителя й мужицького українського письменника, за якого себе вважав. «Шлях не винятковий, а характерний для дітей сільських пролетарів», -писав про себе письменник.
Мало, мабуть, є таких, які в юнацтві не переймалися чарівною творчістю цієї людини. М'яке, тепле світло його вишуканих, а водночас простих оповідань, що струменить із кожного писаного ним рядка, поезія входження в широкий світ, поезія першого кохання, перших соковитих вражень від світу - все це кладеться в душу чудовим враженням, викликаючи той світлий щем, що його може створювати тільки справжній письменник. Цей чоловік якнайкраще знав дитину, а ще більше народного вчителя - того в недавньому селянського хлопця, якому засвітив манливо щирий вогонь науки й просвіти. Його типи, може, часом зреалізовані, але це не є ідеалізація від лакування, це -погляд добрих очей доброї людини, яка хоче бачити життя гарним, незважаючи на нестатки, невлаштованість, важкі умови існування. На всьому, чого торкалася рука цього письменника, лишився відбиток яскравого, трохи смутного смаку юності чи дитинства. «Золотий ранок, ясне сонце, буйні бур'яни, де ми майструємо будку, рушниці з булиги, сіпавки, пукавки, луки, гамір війни, гудіння паперової змії, гра в коней, у ворона, в баш¬тани... в городах на грядках огірків... в чужих садах... в забутих пустках... по гнилищах, гойда по деревах... і вечірня втома... Далі: шкільний гам у дворі, снігові стіни, спускання з гори, снігові баби, трудні завданки, вірші. Чарівний блиск дівчачих очей, товариство, мрії».
Дитинство недаремно займало так Степана Васильченка. Все життя його було зв'язане з дітьми, перед ним прокочувалися хвилі безлічі різних дитинств, здебільшого таких, які нагадували його власне. Мужицький син любив цих шибайголів із ясними, світлими головами, в які хотів заронити світлий промінь людського добра. Зрештою, з таким променем пішов у світ і він сам. В автобіографії Степан Васильченко досить докладно згадує один епізод, який варто переказати, щоб глибше зрозуміти цього тонкого поета прози. Був вечір, коли виряджали Степана Панасенка вчитися до вчительської семінарії, «коли поривалася та нитка, яка в'язала мене з своїм середовищем». Зійшлися родичі, біля порога м'яли шапки куткові діти. Степанові давали останні заповіти: «Пам'ятай батька, матір шануй», «Не забувай, з якого коліна вийшов», «Бідними не гордуй, бо сам із таких».
«Терпляче, з увагою вислуховую, - згадує письменник. - Це треба! Між моїм родом - батьками, дідами, самими далекими пращурами - я перший іду до культури, до світла, перший пробиваю ту стіну, що стоїть нам на шляху до того чарівного, такого принадного і такого малодосяжного для нас, бідних селян, іншого світу. Я посланець! Прощай, рідне, тепле, безмежне, таке спокійне народне море». Майже всі дорослі Васильченкові герої можуть сказати такі слова від себе.
Щоб збагнути, як формувався Степан Васильченко як письменник, необхідно трохи просторіше спинитися на тому періоді, коли він навчався в Коростипіівській учительській семінарії, де пробув три роки і звідки й пішов у життя на тернисту стежку народного вчителя й письменника.
Коростишівська учительська семінарія була популярна в Україні, лише сюди могла вступати для подальшого навчання та сільська молодь, яка пристрасно рвалася до науки, прагнула збагнути навколишній світ, хотіла вирватися з душних тенет одвічної темряви. Тут щороку приймали 10-12 юнаків казенними стипендіатами.
«Це був манісінький вогник для бідних, здібних селянських дітей і виростав у палкій юнацькій уяві до легендарних розмірів. Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь, Поділля щороку надсилали туди найкращий цвіт - щастя випадало не багатьом», - писав пізніше Васильченко у своїх автобіографічних записках «Мій шлях».
Отже, сюди й рвалася його душа. «Глянув на свою стару хату, - згадує він, - стару, похилену, що світить подекуди латами, і сльози набігли на очі. Проте над всіма почуттями домінує радість. Одчуваю навіть якісь гордощі і разом одповідальність перед родичами, так ніби посилають мене в інший принадний край ходаком, делегатом».
Коростишівська семінарія мала свою історію. Вона була заснована 1869 року і перебувала спершу в Києві. У ній відчувався дух Тараса Шевченка, дух Кирило-Мефодїївського товариства. Сам Степан Васильченко писав, що семінарія «відзначалася на-родолюбивими ідеями і ще до мого часу витали там тіні таких директорів, як відомий кирило-мефодієвець Посяда». За спога¬дами Є. М. Кудрицького, відомого перекладача «Граматики» І. Ужевича, Посяда директорував у семінарії до 1870 року, а в часи навчання Степана Васильченка директором був продовжувач педагогічних засад Посяди Давидович.
Цікавий щодо цього такий випадок із життя письменника. Ва¬сильченко купив собі шапку. Побачив його в ній директор, «за¬клав руки за спину, - згадає потім Васильченко, - милується: «Чистий тобі Тарас Григорович». Він знав його особисто.
Все це, звичайно, впливало на світогляд молоді, яка визначала тут своє покликання, одержувала основу основ - напрям майбутньої діяльності. «Вихованці семінарії, - писав С. Васильченко, - коли їх зразу не ламало життя, пізніше закурювались у боротьбі і робились міцними, як криця».
Прикладом цього було життя самого Васильченка з його вічною непримиренністю до зла, з його гуманізмом і потягом до світла. Не випадково в більшості творів письменника героями стають саме ті «бідні, здібні селянські діти», до яких і тягнеться його серце і яким, зрештою, допомагав він згодом вийти на ширший шлях.
«Навчання в семінарії було трохи хаотичне. Часом воно скидалось на музичну або співочу школу. Було чимало гультяйства», - згадує письменник. Може бути, однак, що це тільки суб'єктивне враження майбутнього митця, він був тоді ще хлопча¬ком і не міг належно оцінити як систему викладання, так і міру тих вимог, які ставилися до учнів учбового закладу. В 1961 ро¬ці мені пощастило побалакати й записати спогади про семі¬нарію згаданого уже Євгена Кудрицького, сина одного з дирек¬торів її. Він згадує, що в семінарії була столярня й палітурня; була земельна ділянка, яку обробляли семінаристи; там займа¬лися шовківництвом, постійно організовували вечори, давали учням початкову музичну освіту, особливо наголошуючи на хоровому співі. Одне слово, робилося все, щоб підготувати добрих учителів.
Викладачі створювали своєрідну касу, куди виділяли зі своєї платні гроші на допомогу дітям бідняків. Степан Васильченко пише, що потрібної для вчителя підготовки ця школа, звичайно, не могла дати і по закінченні її семінаристів посилали на вчителювання з надією, що там, за працею, вони самі дозріють. Це добре розуміли й самі учні, й викладачі. «На прощання директор часто казав тому чи іншому вихованцеві: "Боюся, що не справитесь зі своїм завданням. Варто було б іще годочок подержати вас у семінарії. Тільки треба звільнити місце другому". Усач-вихованець цілував наставнику руку директора, директор ронив батьківську сльозу на голову юнакові. Загалом уклад життя семінарії був досить ідилічний». Здається, й тут не обійшлося без суб'єктивності оповідача. Але пояснювалася вона просто. Доброта наставників, з одного боку, породжувала любов до своїх «трохи романтичних» (слова Васильченка) викладачів. Із другого боку, семінаристи, як і всі учні в усі часи, використовували це у своїх цілях, тобто для того ж, як називає письменник, «гультяйства». Одначе на¬вчання давало їм змогу розгорнути свою молоду натуру для пов¬нокровного і здорового життя. І саме тому всі вихованці, як і сам С. Васильченко, згадували Коростишівську семінарію «з молодечим запалом, з мрійним блиском в очах». Прийшов Степан Панасенко в семінарію шістнадцятирічним юнаком у 1892 році, а Є. Кудрицький згадував про семінарію 1905-1907 ро¬ків, коли директорував його батько, М. П. Кудрицький, -може, цією різницею в часі й обумовлюється розходження в оцінках системи навчання в закладі, що його тут відзначено. Але Є. Кудрицький свідчить про сталу традицію навчання в семінарії аж до 1907 року, поки директором тут не став реакціонер, колишній генерал Тарнавський.
«Три роки пролетіли для мене, як юнацьке свято. Не хотів і мене директор випускати за три роки, хоч успіхи мої були добрі: "Летюча натура, вітер - неодмінно влізеш в якусь історію".
Ці слова директора згодом справдилися. Не в одну «історію» вліз народний учитель Степан Панасенко, не раз доводилося згодом йому входити в конфлікти з місцевими чиновниками й духовенством, не раз перекидали його за непокірну вдачу із села в село. Проте він упевнено йшов своїм тернистим шляхом, не схибивши ні разу. Значно пізніше, роздумуючи над питанням шкільного виховання, письменник напише: «Семінарія учительська небагато дає своїм питомцям, науки проходять там стільки, скільки проходять хоть в гімназії, а хлопці, гріх сказати, щоб були неспособні і часу хватало б, та коли б год прибавити, то й краще було. Читати тільки починають часто у ту пору запоєм, більше белетристики, бо в школах ніхто не привив тієї охоти».
Проте ані розваги, ні вільне життя, ні читання «белетристики» не заважало згодом ставати добрими педагогами, навіть більше -це своєрідним чином сприяло кращому духовному розвиткові здібної молоді.
У семінарії Степан Панасенко ще «не оддавався літературним вправам». «Можливо, цьому сприяло інтернатське життя, особливо при моїй обережності. Можливо, що причина була друга: я з головою устряв у семінарське життя. Пригадую тільки, що мої «классные сочинения» до сліз зворушували трохи романтичного мого учителя словесності. В усякім разі, думка, що я мушу зробитися письменником, не залишала мене й тоді».
Враження від навчання в Коростишівській семінарії відбилося переважно в його згадуваних автобіографічних записках «Мій шлях» та «Записках учителя», а ще в чудовому оповіданні «Оксана», написаному в 1913 році. Цікаво, що пізніше, після 1924 року, Васильченко значно розширив цей твір, додав ряд епізодів, відсутніх у попередніх публікаціях, і в остаточному вигляді включив його до другого тому повної збірки своїх творів, яка вийшла у 1927-1928 роках.
Оповідання «Оксана» автор назвав сторінкою зі шкільного життя. Головними персонажами твору є учні семінарії: «благочестивий» Савка, малий Щур, що вперше вибирається на побачення, та інші. Картини життя семінаристів розгортаються на тлі чудової природи Полісся, яка «сріблом підпливає, повіддю вилискує під місяцем», де «мріють бори за борами, очерети за очеретами, в густий туман сповивані, дрімотами пов'язані, білими снігами глибоко завіяні», а «край села сумно й самотньо визирають із-за гілля високі мури, а на стіні, на мурах, як свічка, сяють проти темряви й мари, золотяться на місяці ковані, квітчасті слова: "Сейте разумное, доброе, вечное". I горить, огнем палає на холодному мурі між сонними деревами живая думка, а читають її довгими ночами задумані зорі з далекого неба». Так через двадцять років по закінченні семінарії пише Степан Васильченко. А це свідчить, що не стерлося в його пам'яті семінарське життя, не забувся поетичний заклик сіяти «розумне, добре, вічне». «Ось переді мною, -записано в щоденнику письменника, - фотографічна картка моїх товаришів, що знімалися, як мали роз'їхатись працювати в різні села на користь рідному люду. Усе молоді, свіжі, повні життя і енергії лиця. Все найкращий цвіт народу, його гордощі й надія. Скільки віри в життя, скільки надій почувається в гордих молодих очах, що зорять з-під чубів!.. Але де ви тепер? Що зробило з вами життя?»
Звідси пішов у широкий світ і майбутній письменник Степан Васильченко, майбутній тонкий знавець дитячої душі, чудовий педагог, що сіяв цілий вік у народ добродавчі зерна науки і добра.
Коростишівська учительська семінарія довго, як ми казали, зберігала свої вільнолюбні традиції, хоч їх і намагався викорени¬ти отой Тарнавський. Тут, як згадує Є. Кудрицький, існували ре¬волюційні гуртки, і не раз траплялося, що з Києва приїжджали жандарми й арештовували когось із семінаристів...
Отже, селянська родина й «учені діти» стають однією з основних тем прози Степана Васильченка, а дитинство та юність із його світлою поезією й служінням ідеалові складають світ васильченківської музи. Звісно, в нього немало є й так званих «об'єктивних тем», «замальовок з натури», але здебільшого його творчість високою мірою суб'єктивна - загальна тенденція літератури XX століття. Його «я» переходить з одного оповідання в інше, віднаходячи для себе нову форму, але скрізь упізнаємо його, бо скрізь у творах письменника прочувається той динамічний пульс, який можливий тільки в того, хто сам гостро пережив написане. На доказ цієї думки автор залишив особисті підтвердження. «Для своєї творчості я брав свідомо сюжети із близького мені життя, поставивши собі за завдання одбити його в художніх засобах, повернути мого читача лицем до його власного життя, до близьких йому людей». Свого ж читача Степан
Васильченко також бачить досить чітко: «Чулий і делікатний, з гарячими очима, з щирим стисканням руки, рідною осмішкою - це такий мій читач, що дарував мене іскрами радощів». Письменник чує прихильний до себе голос з того середовища, з якого він вийшов і співцем якого був. «Чую його часто я із кола сільських учителів й учительок, із незаможного кола студентів і курсисток, загалом - од сільської пролетарської інтелігенції, от дітей-школярів, з одного боку, з другого, правда, рідше -голос висококваліфікованого, об'єктивного замилування в мистецтві». Така позиція давала свого часу підстави зараховувати Васильченка до «вузьких», дрібнобуржуазних письменників (О. Дорошкевич), що викликало в самого письменника законне здивування. Зрештою, всі виклики й випади старої критики щодо творчості Васильченка давно вже відійшли в історію, тоді як твори його залишилися - з отим добрим, теплим вогнем, який може засвічувати в людських душах тільки по-справжньому добра людина.
Степан Васильченко мав чітко визначене коло тем, його доробок порівняно невеликий, але такою була специфіка його таланту. Його творча позиція перегукується тут зі Стефаниковою: «Народний учитель, народна інтелігенція, мільйон селян і їх дітей, тобто великий, як море, народ, на мою думку, більш достойні того, щоб із них брали теми для художніх творів, ніж маленькі островки вищезазначеного життя (тобто міщанства, української інтелігенції й панства. - В. ПІ.). Більше цікаві і більше дають авторові радощів - служать йому». Це ще раз свідчить: Степан Васильченко був із тих письменників, для яких важливе індивідуальне самовираження, і це головний двигун так званого «гарячого мистецтва», тобто мистецтва, обігрітого власною авторською кров'ю. Звідси стає зрозумілий імпресіонізм новел Васильченка. Але це імпресіонізм, відмінний від імпресіонізму Михайла Коцюбинського і Василя Стефани-ка. Літературний вплив останніх письменник рішуче заперечує. Єдине, що вразило його, приміром, при читанні Стефаника, це те, що не тільки він, Васильченко, починає розробляти так зва¬ний «новий стиль», а що це явище загальнолітературне. Власне, васильченківський імпресіонізм майже не має літературних паралелей. Він використовує поетику народної пісні, багатий епітетово, але не кучерявий, нарешті, він чуттєвіший за інших, що, очевидно, випливає від тієї-таки наближеності до народної пісні. Сам письменник визначає три джерела, з яких випливла його творчість: народна пісня (взяти хоч би перлини «Чайка», «На калиновому мості»), Шевченко і Гоголь - пряме підкреслення його приналежності до неоромантизму. Тобто він називає тих письменників, які найглибше осягли національний фольклор і зуміли геніально переплавити його в горнилі індивідуальної творчості. Васильченко, проте, як кожен справжній митець, не копіює методів обох геніїв - твори Шевченка й Гоголя, - це тільки одна з найулюбленіших ремінісценцій письменника. Обробка ж фольклору, яку здійснив Степан Васильченко, глибоко самостійна. Можна зрозуміти навіть, чому його дратувала творчість Марка Вовчка та Григорія Квітки-Основ'яненка. Вони давали тільки пряму, первісну обробку фольклорному матеріалові, в кращому випадку - стилізацію. М. Гоголь, Т. Шевченко і С. Васильченко бачили його як частину власного «я», як частину свого духу.
Васильченкова творчість стильово належить до передреволюційного часу, хоч письменник жив і творив і після революції. Справді, він був одним із тих, що мурували в нашій літературі «новий стиль», тобто відходили свідомо від народницько-натуралістичної манери письма типу оповіді, даючи замість того імпресіоністичний малюнок. Отож С. Васильченко був свого часу серед новаторів, які багато уваги віддавали питанням форми, літературної техніки. Він належав до тієї ж літературної школи, яка репрезентується іменами Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Миколи Чернявського, Богдана Лепкого,раннього Михайла Яцкова та інших, і сказав тут своє неповторне слово. Манера С. Васильченка загалом знайшла своїх учнів і продовжувачів, а сам він залишився їй вірний до кінця. Може, цим пояснюється й факт, що теми пореволюційні в творчості письменника хоч і розробляються, але нечасто. «На мою думку, -пояснює цей важливий психічний момент письменник, - справа стоїть простіше (ці слова сказані С. Васильченком у відповідь на звинувачення, що він «не знайшов себе в революції». -В. ПІ.): дитячі роки, юність і молодість автора, тобто ті часи, які дають авторові міцну зарядку враженнями на все життя, пройшли перед революцією, тому автор і тепер звертається за типами минулих часів. Великі події пізніших років, звичайно, можуть давати теж авторові теми для його творчості, але для художнього їхнього втілення, треба думати, потрібна перспектива й час». Це глибоко чесні слова, однак справа стоїть тут глибше. Йдеться-бо про зміну епох, а кожна зміна епох несе з собою зміну літературних засобів зображення. Чи можна було засобами літературного зображення, які мав Степан Васильченко, писати так, щоб якнайточніше відбити пореволюційні часи? І так, і ні. Васильченко намагався це робити. Його знаменитий «Олов'яний перстень» тому показна ілюстрація. Але саме цей твір показна ілюстрація іншому - письменник тут намагається, образно кажучи, втриматись у самому собі, а не створити себе нового.
Літературна доля Степана Васильченка не була погідною, як і його життя. Критики власних творів, особливо такої, яка б його задовольняла й надихала, він бачив мало - чи не цим викликані його не зовсім безсторонні випади проти вульгарної критики, яка більше нищить таланти, ніж підтримує їх. Роздумуючи про власну літературну долю, Степан Васильченко образно змальовує себе, письменника, в одній виразній сцені. Ставили вперше найпопулярнішу васильченківську п'єсу «На перші гулі». Автор п'єси сидів на гальорці, намагаючись сховатися від настирливих очей. Молодь була зачарована виставою і, звичайно ж, автора відшукали. Йому було влаштовано голосну овацію. Три курсистки піднесли квіти. Письменник сховав їх під пальтом. Тоді курсистки запротестували: «Ми купили ці квіти за останні свої копійки, а ви їх так зневажаєте». Васильченко вийняв квіти, була надворі негода, дощ, болото, а йому довелося йти пішки аж на Солом'янку. На горі письменник посковзнувся й упав. Отож, доки дійшов він до своєї квар¬тири, з букета залишився тільки деркач: квіти побилися й повідпадали з голівок. «Це були мої лаври, - сумно згадував письменник. - Шкода було викидать! Довго стояли вони в мене без головок».
Сцена ця сумна, але яскраво відбиває образ незабутнього нашого письменника. Він прийшов у життя з добрим дитинним серцем, життя те прийняло його у свої шкарубкі обійми і покотило, як котить вітер перекотиполем. Але, пройшовши всі біди, тюрму й гоніння, не маючи часом і пошивки на подушку, і шматка хліба, він завжди ніс у душі теплий вогонь і зігрівав ним таких же убогих та оскаржених, як сам. «Несприятливі умови життя, - згодом признається він, - холод, матеріальні злидні, убога кімната - я не нарікаю на все це, - все це тільки поетизувало, поглиблювало мої радощі, радощі самовідданої, захопленої творчої праці».
(В. Шевчук. Дорога в тисячу років. - К.: Радянсь¬кий письменник, 1990. - С 322-328).
Схожі матеріали:
Меню
Архів матеріалів
Популярні матеріали