І. С. НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ ТА ЙОГО ПОВІСТЬ «КАЙДАНІЕВА СІМ'Я»
Образи повісті
У повісті змальовано низку колоритних селянських постатей, кожна з яких індивідуалізована, але прототипи її можна було знайти у той час у будь-якому селі.
Омелько Кайдаш. Уже в портреті героя, який подається на початку повісті, підкреслюється його працьовитість («з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки»), а також його виснаженість від роботи і, мабуть, пияцтва («широке лице було сухорляве й бліде, неначе лице в ченця»). Кайдаш — добрий господар, збудував простору хату, яка «потонула в старому садку», стягнувся на господарство. Крім хліборобства, займався ще й стельмахуванням, робив вози. Весь час ми бачимо його за роботою: «Батько все сидів на ослоні та майстрував... Сини пополуднували й пішли до роботи, а старий Кайдаш усе працював».
Омелько Кайдаш був добрим батьком: виростив двох синів, прагнув припинити суперечки в хаті. Коли Карпо вирішив відділитися, батько його застерігає: «Гляди, щоб навпісля не жалкував. Ми робили в гурті однією худобою, а ти знаєш, що в гурті каша їсться, а гуща дітей не розгонить».
Кайдаш прожив довге і тяжке життя, яке почалося ще за кріпацтва. «Панщина поклала на Кайдашеві свій напечаток». Старий чоловік так і залишився темним, затурканим, забобонним, покірним своїй долі. Він був дуже богомільним, ходив до церкви, вірив, що коли у «святу п'ятницю постись», то не потонеш. Із такої забобонності сміялися навіть сини. Але найбільше він втратив авторитет, коли став безперервно пиячити й пропивати у шинку зароблені гроші. Кайдаш сам розуміє негідність такої поведінки, але нічого вже не може вдіяти («Був я колись Кайдаш, а тепер перевівся на маленького Кайдашця...»). Ще важче стало жити в сім'ї за таких обставин: «Старий Кайдаш пив у шинку, приходив п'яний додому і зганяв злість більш на невістці, ніж на своїй жінці». Це пияцтво кінець кінцем і привело його до загибелі у воді під греблею.
Отже, в образі Омелька Кайдаша втілені типові риси українського селянства II половини XIX століття: працьовитість, хозяйновитість і разом із тим темнота, затурканість, забобонність, егоїзм, байдужість до громадських справ (це ми бачимо на прикладі історії з розкопуванням горба).
Маруся Кайдашиха. «Вона була вже не молода, але й не стара,— говорить автор,— висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем». Кайдашиха була працьовитою, вміла майстерно куховарити, любила дітей. Разом з тим була сварливою, егоїстичною, злою, лицемірною, заздрісною, гоноровитою і просто нестерпною в сім'ї.
Частково це можна пояснити тим, що «Маруся Кайдаши-ха-замолоду довго служила в дворі, у пана, куди взяли її дівкою. Вона вміла дуже добре куховарити, і ще й тепер її брали до панів та до попів за куховарку на весілля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панів і набралась од них трохи папства... До природної звичайності української селянки в неї пристало щось уже дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, і вона лаялась і кричала на весь рот».
Найбільше вплив панів виявився у її ставленні до невісток. «Вона стояла над душею в Мотрі, наче осавула [поміщицький наглядач] на панщині, а сама не бралась і за холодну воду. ... Була рада, що взяла в свою хату добру робітницю, й почала залежуватись. ... Кайдашиха перестала звати Мотрю серденьком і вже орудувала нею, наче наймичкою. ... Тільки тиждень після весілля Кайдашиха змовчувала та скоса поглядала на Мелашку, показуючи їй роботу. На другий тиждень вона вже лаяла невістку і глузувала з неї».
Перехід від лицемірства, улесливості до гніву — теж, мабуть, риса, яку Кайдашиха запозичила у панів. Це стосується і тієї зверхності, з якою жінка ставилася до бідніших за себе (в хаті у Балашів вона вже не церемонилася; їдучи мимо шинку, де було багато людей, «гордовито підняла голову й «добридень» людям не сказала»). На селі її звали «пані економшею».
Призвідницею всіх сварок у сім'ї була, як правило, Кайдашиха. І коли вона постраждала під час однієї з баталій (Мотря їй виколола око), читач уже не дуже їй і співчуває.
На образі цієї егоїстичної і сварливої жінки показано, як морально занепадала людина в умовах тогочасної дійсності, безпросвітної темряви та ворожнечі, відсутності культури, освіти. Не сімейне щастя панує в таких умовах, а лише зло і прагнення, хоч за рахунок і ближніх, якнайбільше урвати собі.
Карпо і Лаврін. Сини Кайдашів Карпо і Лаврін успадкували від батьків працьовитість, турботу про свою сім'ю, господарність. Вони «обидва вискжі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум'яними губами».
А далі їхня схожість закінчується. Уже з діалога братів про сватання дівчат видно, що Карпо суворий і непривітний, а Лаврін веселий, жартівливий, з поетичною душею. Відповідно Карпо хоче таку дружину, щоб була «робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку», а Лаврін — красиву, тиху, щиру й поетичну, як сам.
Карпо «ніколи не сміявся гаразд, як сміються люди. Його насуплене жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались».
У поводженні Карпо був упертий, гордий, не любив нікому кланятись, навіть рідному батькові: «В нього була тільки пара волів, і як йому треба було спрягаться під плуг, він ніколи не просив волів у батька, а напитував супряжичів між чужими людьми». Ці риси Карпа, очевидно, були помічені у волості, і його обрали за десяцького, говорячи: «Карпо чоловік гордий та жорстокий, з його буде добрий сіпака». Справді, Карпо одразу ж примусив селян розкопувати крутий горб, на якому ламалися вози, пославши на роботу навіть свою Мотрю.
І якщо спочатку жорстокість Карпа по відношенню до батька (вдарив-його у груди) можна було пояснити бажанням захистити свою дружину, то його дії щодо матері викликають тільки осуд та огиду. (Карпо за те, що закрили в хліві його коня, трусив матір, як грушу, і погнався за нею аж до ставка, потім зупинився і крикнув: «Не так шкода мені матері, як шкода чобіт!») Карпо виділяється серед інших селян самостійністю розуму. Він не погоджується з громадою,.коли та під впливом підкупу вирішила віддати хитрому жидові громадський шинок. Але всі добрі риси його характеру губляться у щоденній гризні, сварках за власність.
Хоч Лаврін інший — ніжний, чутливий до краси, жартівливий, та все ж багато в чому тягнеться за братом. Йому також ліньки розкопувати горб, яким їздять усі, він також перестав слухати батька і навіть почав його ображати: «Ваша частка — й моя частка; ви сьогодні господар, а я завтра». Коли Лаврін залицявся до Мелашки, то мова його була рядками народних пісень. Пізніше від нього можна було почути й таке: «Як не знайду Мелашки, то я вас, бабо, вб'ю або повішу!»
Дві сім'ї братів, поділившись, раз ураз виходять одна проти одної на «битву», і в цих випадках Лаврін тримає себе не краще за інших, виявляючи грубість, егоїзм і дріб'язковість. На честь братів треба сказати, що обидва вони виявилися добрими господарями і любили своїх жінок: «Лаврін любив Мелашку: ніколи її не то що не бив, і пальцем не зачепив, навіть ніколи не лаявся з нею. Мотря часто гризла голову Карпові, але він не любив говорити і більше мовчав».
Мотря і Мелашка. Мотря, Карпова була розумною,
чепурною і вродливою. Вона фізично сильна, любила працю: «Діло ніби горіло в Мотриних руках. Вона оджимала плаття й разом поралась коло печі». Мотря лише деякий час змовчувала свекрусі, а потім стала захищати себе: «Я на батька не кричала ніколи, а в вас мусиш кричать, коли робиш на всю сім'ю сама». Щоб «не з'їла свекруха, люта змія, вік молоденький», Мотря стає все більш жорстокою та агресивною, дедалі втрачаючи почуття міри. Навіть відділившись, вона ненавидить і переслідує Мелашку лише за те, що та живе зі свекрухою під одним дахом. Жорстокість її доходить до того, що в одній із сварок вона виколює око Кайдашисі і нітрохи з цього приводу не жалкує.
Ось так егоїзм, непоступливість і зло привели здорову, енергійну людину до морального занепаду. Мотря, мабуть, У подальшому житті стане ще гіршою свекрухою для своїх невісток, ніж була Кайдашиха.
Що стосується Мелашки, то, здається, автор симпатизує їй найбільше. Цьому є багато свідчень, починаючи з портретної характеристики: «Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк».
У поведінці і мові Мелашки підкреслюються привітність і лагідність. Вона «була з поетичною душею, з ласкавим серцем. Часом вона в своїй розмові несамохіть вкидала слова пісень», коли говорила, «неначе в житі затуркотала горлиця». Батьки Мелашки були бідні, жили в старій похиленій хаті з купою дітей, їли хліб «чорний, як земля, глевкий та несмачний». Але там, очевидно, панували мир і злагода, тому Мелашці в свекрухи, яка «словами б'є гірше, ніж кулаками», і пухка паляниця здавалася важкою. її не пускали навіть у неділю до батьків, тому молоду жінку взяла така нудьга, що « здається, якби я зозулею летіла, то ліси б посушила своєю нудьгою, крилами садки поламала б, степи попалила б своїми сухотами і зелені луги сльозами залила». Не витримавши того, що «в хаті гризла свекруха, в сінях та надворі стерегла її Мотря», і не зваживши на свою палку любов до чоловіка, Мелашка залишається у Києві за наймичку, коли йде туди на прощу [богомілля]. І тільки прихід чоловіка та запевнення свекрухи, що їй більше не скажуть лихого слова, повертають Мелашку додому.
Але вдома чекав ще один ворог — Мотря. Мелашка поступово втягується у сварки, стає грубішою, егоїстичнішою, а в кінці повісті виступає нарівні з усіма членами сім'ї: «Мелашка розлютувалась за своїх дітей, як вовчиця, кинулась до Мотрі і трохи не здерла з неї очіпка». Мова її стала така ж груба, як і в інших членів родини. Вона кричить Мотрі: «Брешеш, брешеш, як стара собака! Та й брехати добре не вмієш! В тебе й до того розуму та хисту нема».
Але й тепер, в умовах родинної колотнечі, Мелашка все ж більш стримана, ніж Мотря. Автор продовжує милуватися нею. Ось під час чергової сутички, коли дві сім'ї, ніби дві чорні хмари, насувались одна на одну, Мелашка серед них «сяяла, як кущ калини, посаджений серед двору».
Ця героїня викликає в читача не скільки осуд, стільки жаль за зневажання «цвіту свого душі».
Колоритну, але й сумну картину сільських типів доповнюють епізодичні образи баби Палажки та баби Параски, які із задоволенням роблять одна одній гидоти, лаються, сваряться і навіть б'ються, витрачаючи, як і інші герої твору велику енергію на нікчемні справи.
Таким чином, І. С. Нечуй-Левицький створив у повісті цілий ряд типових і разом з тим глибоко індивідуалізованих персонажів.