ПАНАС МИРНИЙ ТА ЙОГО РОМАН «ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ?»
Сатиричне викриття панства у романі
«Лихо давнє й сьогочасне» — так називається одна з повістей Панаса Мирного. Так можна назвати і всю його творчу спадщину: це її лейтмотив, головна і наскрізна тема. Реалістично зображуючи представників народних мас, письменник у своїх творах із народних позицій, з народного погляду зображував панів й за кріпосницького, й за пореформеного часу.
У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» яскраво змальовано представників пануючих верств, «старе» і «нове» панство. У філософському відступі в алегоричній формі змальовується класова нерівність і непримиренність між панами та кріпаками.
Подаючи широку панораму народного життя, Панас Мирний та Іван Білик показали, що реформа лише замінила один спосіб експлуатації іншим.
Відомо, що автори роману вагалися,— вилучити чи залишити другу частину: з погляду композиції вона виглядала не зовсім доладною прибудовою. І все-таки залишили, бо саме У Цій частині на повен голос звучить прокляття поміщицькому дому, кріпацькому лихоліттю, що пов'язане з родом панів Польських.
Старий генерал Польський вийшов із «голопузої шляхти», що кишіла по дворах магнатів, там пила та їла, а за це відстоювала інтереси свого сюзерена і в сеймах, і в кривавих сутичках. Після падіння Польського королівства шляхта позбулася багатого столу — і пішла в управителі чужих маєтків, а то й на службу до своїх ворогів — імператорів німецьких, австрійських, російських. Десь після придушення повстання Костюшка з'явився і майбутній генерал на берегах Неви. «Заліз у якийсь полк, терся по передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала... і до Пісок!»
Запам'ятався він піщанам тим, що з першого ж знайомства «зацідив по уху переднього» — охрестив, як пізніше жартували, та й привів роту солдатів, які швидко утихомирили непокірних.
Докладніше і ближче познайомилися піщани з генеральшею, при ній уже настала справжня панщина. її портрет створено у сатиричному плані: «висока, суха, як в'яла тараня; очі в неї, як у її улюблених котів, «жовті-жовтЬ.
Найперша материнська турбота генеральші — повидавати дочок заміж, та не за кого-небудь, а за знатних. Хто з панів нижче неї, до того зневага: «Чи він тобі рівня? Твого батька сама цариця вітала, приймала, Пісками жалувала...» У цьому вся її сила і вся пиха.
Зі своїми годувальниками-кріпаками вона не спілкувалася, все йшло через прикажчиків. З дворовими генеральша проявила себе справжньою самодуркою і деспотом, усіх тиранила, над усіма знущалася.
Нащадок генеральші, «предводитель дворянства», живе «як у себе в царстві. Василь Семенович — царьок, його родичі — царьські слуги; і цілий повіт з панами та мужиками — піддані».
Одружившись, Василь Семенович звелів погнати кріпаків і на шостий день на панщину, чим зовсім зубожив село. Осівши назавжди на батьківщині, він ще глибше і більше розпустив родинні корені у повіті, став предводителем дворянства, справжнім повітовим царьком.
Коли вийшов указ про скасування кріпацтва, Василь Семенович, швидко зорієнтувавшись у настрої кріпацької маси, утікає і присилає для «заспокоєння» невдоволених посередника Кривинського і станового Ларченка, які й «утихомирювали» селян солдатськими різками.
Посередник — той, що мав улагоджувати справи між поміщиками і кріпаками під час проведення реформи,— зять «царька», колишній поліцейський чиновник, дивився на селян тими ж панськими очима, у голосі мав ту ж інтонацію і той же набір слів, що й сам тесть-предводитель.
Панські прикажчики підбиралися незалежно від національності за єдиною ознакою: щоб умів якомога більше витиснути поту з кріпаків, здерти побільше прибутку.
І пани-кріпосники, і їхні прикажчики були не хазяїнами, а хижими експлуататорами. Вони зовсім не дбали про землю, про культуру її обробітку, про робітників на тій землі. З року в рік земля виснажувалася, урожаї падали, село убожіло, морально розкладалося. П'янство, злодійство стали звичайними явищами серед кріпаків.
Рід Польських ніби втілював у собі весь жах кріпосництва. Але із відміною кріпацтва і його не стало. На арену вийшов Кряжов — «перший дукан на все Гетьманське, перша голова в повіті, найщиріший земець, предводитель, предсідатель, банкір, заводчик-сахаровар». Той же вчорашній кріпосник, але іншого знатного роду — роду полковника Кряжа, «що уславився ні боями, ні походами, а тільки тим, що, як прикріпляли до землі підсусідків, він прикріпив нетрохи своїх далеких родичів, а разом з ними брата й сестру рідну... або й не він прикріпив їх, а його жінка — та сама пані полковниця, що людям черевиками очі й зуби вибивала...»
Кряжов — більш меткий, спритний, енергійний, ніж нащадок Василя Семеновича. Він зрозумів нові обставини, за яких влада поступово переходила від дворянської знаті до рук капіталу та чиновної адміністрації. Цей образ свідчив, що у пореформених умовах дворянство не збиралося поступатися своїм панівним становищем, а потроху пристосовувалося до них, ішло на різні служби, тісніше змикалося з чиновницьким станом. Не попустило воно й земства.
Нищівній критиці піддано цей орган самоврядування тих часів. Поміщики і чиновники, незважаючи на стихійний опір селянства, відверто вдаючись до тиску, залякування під час виборів, крутійства, зуміли таки не допустити жодного представника селян у земську управу. Панська управа видавала и постанови панські: великі оклади земцям, «чудний налог з землі: у кого її більше, той платить менш, а в кого менше, з того й бери»; встановила шляхову повинність «натурою», тобто ремонт шляхів мав здійснюватися селянськими руками. Відомо, що й історія з вусами Дмитренка, і «чудний» податок із землі, як і інші постанови земства, не вигадані: автори ввели у роман справжні факти виборів та діяльності земства в Гадяцькому повіті, правда, сатирично загостривши їх. Промовистий заголовок розділу, де викриваються пани-земці: «Старе та поновлене».
Чиновник, представник губернської адміністрації, приїхав перевіряти скаргу Чіпки. Усю непривабливу правду про панські виборні махінації розповів Чіпка. Порох, який складав цю скаргу, додав і своєї злості, що роками накипала на рід Польських. Здавалося б, непереливки буде повітовому панству. Приїхав не хто-небудь, а правник, юрист. Усі факти на поверхні, їх і приховувати не збиралися. Але дипломований юрист з'ясовувати справу далі предводительского кабінету не пішов... Ні за яких обставин цей чиновник не дошукувався б Чіпчиної правди. А тут ще й знаходиться він у грошовій залежності від Кряжова.
Отже, це теж здирник і дряпічка, тільки більшого, губернського, масштабу.
Детально змальовано повітове чиновництво в особі Шавкуна і Чижика.
Чижик — сутяжище в людській подобі. «...Сухий, перегнутий утроє панок, з зеленим коміром, з блискучими ґудзиками...» Горб, довгий ніс, глибоко запалий рот, гостра борідка і мишачий погляд доповнюють його портрет, що вже сам :обою викликав відразу, чимось нагадував зловісні образи Баби-яги, і Кощея Безсмертного. Та перед цим миршавим неприємним чоловіком люди скидали шапки... Секретар :уду! Добре знали в повіті і його хижу натуру, і його узвичаєні ірийоми здирства. «Як п'ятдесят рублів, то й діло можна tоправити...»,— прямо говорив він Чіпці.
Чимало добра відвезли брати Максима Чижикові, як суди[ися за землю. І це не викликало ніякого осуду, сприймалося сіма як належне. Навіть особистий ворог Чижика, викину-ий на підніжний корм п'яничка Порох виправдовує хабарницво: «Не підмажеш — не поїдеш... Суха ложка рот дере...».
Викинутий із бурси й університету за п'янство, Шавкун прибився до чиновницького берега. Став покірним, слухняним перед панством, а особливо перед Василем Семеновичем — У пояс кланявся. Помітив його поклони «царьок» — забрав до себе у канцелярію, де він незабаром й став важливою спицею в повітовому колесі. «Шавкун не вповав ні на шану, ні на вповагу, а держався пословиці: за свій грош — кожен хорош!»; «Багатство, гроші — от що йому й снилося!»
Сам він чоловік із посередніми здібностями, але запопадливий до роботи, запобігливий перед високим панством, якому всіляко догоджав. Він перший відчув небезпеку від обрання Чіпки членом управи, перший забив тривогу, а при допомозі Чижика і вихід знайшов, як позбутися «сірої свити» в земській компанії.
Цю галерею чиновницької братії мальовниче доповнюють становий Дмитренко, якого мало не в очі селяни називали конокрадом, та повітовий «ябеда» Порох. Ми бачимо Василя Пороха вже декласованим чоловіком, що заробляв на свою чарку випадковими заробітками, але не забуваємо, що у недалекому минулому він заправляв цілим повітом. Йому підкорялися і комісар, і суддя, і сам предводитель... Василь Порох — той же Чижик і Шавкун, тільки в минулому.