«ЯКА ВЕЛИЧНА ТУТ ПРИРОДА, ЯКЕ ПЕРВІСНЕ ЖИТТЯ!» (М. КОЦЮБИНСЬКИЙ ТА ЙОГО ПОВІСТЬ «ТІШ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ»)
Уславлення світлого, здорового життя, яке перебуває в постійній гармонії з природою.
Образи повісті Художній світ повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» на диво поєднав художній вимисел з реаліями життя і побуту народу. Автор вводить читача у небачений світ казки, легенди, яка народжена поетичним світосприйманням людини. Життя гуцулів складне, сповнене не тільки щоденної праці, але й постійної боротьби, постійної турботи про свою худобу, хазяйство, сім'ю. Як вижити у боротьбі з силами природи? М. Коцюбинський показує нам людей, які знайшли цей спосіб. Не треба боротися з усім світом, його треба знати і любити, відчувати і жити у гармонії з природою. Такими гармонійними людьми є Іван Палійчук таМарічка Гутенюк. Обоє наділені поетичною душею. Світ гір, лісів, річок для них зрозумілий і близький. У ньому самому та гармонія, якої бракує людському суспільству. Час від часу автор зазначає, що світ людей сповнений горя і неспокою, тоді як світ природи велично спокійний і світлий. М. Коцюбинський поступово переконує читача в тому, що природа, її поезія, її краса породжує любов. Любов до всього живого, співчуття кожному дереву в лісі, гірському каменю, а тим більше розуміння і любов до себе подібних. На підтвердження цього пригадаймо сцену жорстокої бійки між Гутенюками і Палійчуками, під час якої Іван, піддавшись інстинкту того сліпого і злого, що піднялося раптом у його душі, вдарив дівчинку за те, що вона Гутенюків. їх роз'єднували умовності людського світу — стара ворожнеча двох родів, яка підтримувалася дикими сценами бійок, смертей і незрозумілої люті. Але того, що об'єднувало, виявилося значно більше. Треба лише мати трошки довір'я, частку любові і доброї волі, щоб зрозуміти це.
«Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки й сердитий шум річки, а вона оповідала йому, що зветься Марічка, що пасе вже дроб'єта (вівці), що якась Марцинова — сліпа на одне око — покрала у них муку... і таке інше, обом цікаве, близьке і зрозуміле...» Саме природа стає тим, що об'єднує Марічку та Івана. Вони обоє розуміли її, сприймали як живу істоту, навіть чули її подих. Природа виявила спорідненість їх душ. Іван грав у денцівку, повторюючи мелодію щезника, що виводив ту на флоярі. Марічка складала співаночки, ніби підслухавши, про що дзюрчить річка і шумить ліс. Мелодії пісні і музики сплітались в одно, народжуючи прекрасне почуття любові, не дивно, що розповідаючи про кохання Івана та Марічки, М. Коцюбинський порівнює їх поведінку з тим, що бачив у природі. Але чи знижує це порівняння образи героїв? Зовсім ні. Цим порівнянням автор показує природність та гармонійність почуттів героїв. Взагалі уся повість саме про це: як жити у гармонії з природою. Історія кохання двох молодих людей переривається смертю Марічки. Але у серці Івана вона живе й потім, сповнюючи то радістю, то смутком. Марічка була дівчиною лагідною, веселою, наділеною талантом співати і складати пісні, відчувати світ природи і кохати по-справжньому. Мабуть, таке кохання буває лише раз. Та життя продовжувалося. Через шість років після смерті Марічки Іван, повернувшись, одружується з Палагною. Інколи проводиться паралель між образом Палагни та образом Килини з «Лісової пісні» Лесі Українки. Та Палагна не така вже груба й погана. Хіба річ у тому, що вона «була з багацького роду, фудульна, здорова дівка з грубим голосом і воластою шиєю». Просто вона виявилася нелюбою для Івана, бо вона не Марічка. Вони з Іваном були надто різними людьми. В цьому і полягала трагедія, бо кожен не знаходив в іншому те, чого прагнув. Палагна була -вихована на тих самих традиціях, де чимале місце відводилося дохристиянським уявленням і віруванням. Отже, світ сприймала так само, як Іван, населеним усякими духами. Але її сприйняття носило суто практичний характер. Вона вважала духів за таку силу, з якою треба боротися чи яку слід задобрювати, щоб зберегти ґаздівство. Палагна визнавала існування сил природи саме з побутової точки зору, а не з поетичної, як Іван та Марічка. Тому й закохалася у мольфара Юру, коли побачила його двобій з градовою хмарою. Вона найбільш цінувала в чоловікові силу і здоров'я, а тому віддала перевагу Юрі. Вчинок її, як ми бачимо з повісті, не був чимось неприродним. В такому ставленні відзначилися язичницькі (поганські) погляди її предків. Так велить їй природа, так чинить вона, як хоче. Іван не відчуває болю після того, що трапилося, бо насправді його з Палагною ніщо не пов'язує духовно. Вони різні. їхній шлюб виявився ілюзією. Для Івана це був спосіб прив'язати себе якось до життя, коли не стало Марічки. Але зрада Палагни загострює його самотність. Тому і йде Іван блукати горами, зустрівши нявку, сприймає її як Марічку, бо самотність вже вразила його душу, спустошуючи її. Саме цієї порожнечі не може витерпіти Іван. У лісі він як вдома. Тут для нього все реальне. Тому й намагається він з усіх сил затримати чугайстера, щоб Марічка-нявка врятувалась. У пошуках Марічки Іван гине, скотившись у прірву. Але що то були за хвилини: тепло спілкування з коханою, турботи про неї, чекання і сум за Марічкою. Він чув її голос, мелодії співанок — то було справжнє життя, за яким так сумував Іван. По-своєму поетично описує М. Коцюбинський і пристрасть Палагни та Юри. Вони були земні люди. Не відразу піддалася Палагна своєму бажанню бути поряд з Юрою. У неї була своя гордість,, вона навіть сердилася на нього і боялася — адже ж він мольфар. Намагалася уникати його, але думкою все частіше тяглася до Юри. її тішило і спокушало те, що це він, якому підкоряються сили природи, він, могутній мольфар, простягає до неї руки. Відтак вона стала любаскою Юри. До цього усі поставились філософськи: «Хіба вона перша! Відколи світ світом, не бувало того, щоб тільки одного триматись». Це теж був вияв кохання, кохання-пристрасті, замішаного на гордості, на втішеному самолюбстві та фізіології. Але М. Коцюбинський описує відносини Юри і Палагни як такі, що мають право на існування, принаймні в очах гуцулів. Вони сприйняли зовнішні обряди християнства, відвідують церкву, постійно й ревно моляться, та в душі залишаються язичниками в усьому, що стосується побуту, в усьому, що становить суть їхньої ментальності. Таким чином, автор зображує своїх героїв як частку народу, до якого вони належать душею і тілом. Тіні забутих предків відбиваються на всьому їхньому житті, у думках і прагненнях до щастя.