АНАЛІЗ ДРАМИ-ФЕЄРІЇ «ЛІСОВА ПІСНЯ» Джерела п'єси
Додав: admin
Коментарів: 0
Додано: 13-02-2013, 08:55
АНАЛІЗ ДРАМИ-ФЕЄРІЇ «ЛІСОВА ПІСНЯ»
Джерела п'єси
Драма-феєрія «Лісова пісня» є вершиною поетичної майстерності великої української поетеси. У своїй творчості Леся Українка нерідко використовувала теми з античної міфології. Але особливо плідним виявилося її звернення до вічного джерела натхнення — фольклору рідного краю.
Задум цього твору, котрий належить до найкращих перлин світової поезії, виник у поетеси ще давно, коли вона вперше познайомилася з чарівною природою Волині. Можливо, саме тому працювала вона над драмою-феєрією лише 10—12 днів.
У квітні 1911 року, після лікування в Єгипті (Гелуан), Леся приїхала до Києва. 2 червня вже була в Кутаїсі, де служив її чоловік К. Квітка. З липня вона почала там писати «Лісову пісню», а 25 липня на робочому столі Лесі вже лежав чорновий варіант твору.
Ось як розповідала про це поетеса у листі до сестри Ольги від 9 листопада 1911 року: «Писала я її дуже недовго, 10— 12 днів, і не писати ніяк не могла, бо такий уже був непереложний настрій; але після неї я була хвора і досить довго «приходила до пам'яті...» Далі я заходилась її переписувати, ніяк не сподіваючись, що се забере далеко більше часу, ніж саме писання,— от тільки вчора скінчила сю мороку, і тепер чогось мені шия й плечі болять, наче я мішки носила... »
У листі до матері (О. П. Косач) від 2 січня 1912 року Леся писала:
«Успіх «Лісової пісні» серед вас вважаю за великий тріумф собі, тим більше, що його не сподівалась чогось... А я таки сама «неравнодушна» до сеї речі, бо вона дала мені стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша... Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще й здавна тую Мавку «в душі держала», ще аж із того часу, як ти в Жобориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася Мавка. І над Нечимним вона мені мріла, як ми там ночували — пам'ятаєш? У дядька Лева Скулинського... Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» — я й сама не збагну чому. Зчарував мене сей образ на весь вік»**.
У творі показано боротьбу величного й прекрасного, во-
І
лелюбного й вільного, доброго й незалежного проти мізерного й рабського, заздрісного й ненависного, злого й міщанського. Але мало хто замислювався над тим, чому саме так називається ця п'єса, чи могла б написати її Леся Українка, якщо б із дитинства не була вражена таємничою красою волинського Полісся, що з давніх-давен славиться тихими плесами своїх річок і озер, дрімучими лісами. Леся Українка дуже любила природу Полісся, народ, серед якого жила. Вона вивчала його мову, пісні, обряди й звичаї, культуру й побут, запам'ятовувала легенди, перекази старих людей, цікавилася історією цього чудового краю.
Використавши в назві своєї п'єси слово «пісня», авторка, мабуть, сподівалась на те, що ідея, покладена в основу її твору, і сам він, житимуть вічно. Вона розуміла, що пісня й народ тісно пов'язані між собою, бо немає народу без мови, без пісні й навпаки. Отже, поки буде життя на землі, до тих пір існуватиме й пісня.
Надзвичайно вдала назва п'єси свідчить про те, що вона була заздалегіть обдуманою, а не випадковою.
У драмі-феєрії змальовано протиборство двох протилежних світів. Перший — вільний, широкий, незалежний, що до нього тягнуться і людина, і природа, другий — рабський, заздрісний, хижацький, для котрого немає нічого святого, не існує віками усталених традицій і звичаїв. Саме до цього, злого світу належить Лукашева жінка Килина, яка на запитання Лукаша: «Де подівся дуб, якого дядько Лев заклявся не рубити?» — безсоромно відповідає: «Ащо ж ми мали тута — голод їсти? Прийшли купці, купили та й уже. Велике щастя — дуб!» А далі продовжує: «Дядька Лева нема на світі,— що з його закляття?»
«Лісова пісня» не тільки драма-поема. Це драма-пїсня, ніжна, як голос сопілки, пісня поліського задумливого лісу, зворушлива, глибока й мудра. П'єса хвилює красою мрії, словами-самоцвітами, музикою мови. Цей художній твір можна назвати вдалим Лесиним словом — дивоцвіт.
У 1882 році родина Косачів переїжджає з Луцька до села Колодяжного під Ковелем. Ще з Луцька возила мати майбутньої поетеси, Олена Пчілка, своїх дітей в село Чекни Луцького повіту, де вони почули й побачили, як виконуються в народі веснянки.
«До самісінької садиби Косачів підступало лісове урочище Коничівщина з старими гіллястими дубами та густою ліщиною,— згадує подруга дитячих літ Лесі Українки Варвара Дмитрук з Колодяжного.— Мало хто з сільської дітвори наважувався ходити туди самотою, бо старші лякали нас лісовиками, відьмами та іншою нечистою силою, яка нібито там водилася. Знала про це і Леся, проте не зважала. Ранньою весною приносила звідти конвалії, ряст, а пізніше водила й нас збирати суниці та інші лісові ягоди»*.
Отже, не може бути ніякого сумніву, що саме Нечимне стало колискою «Лісової пісні».
Схожі матеріали:
Меню
Архів матеріалів
Популярні матеріали