АНАЛІЗ ДРАМИ-ФЕЄРІЇ «ЛІСОВА ПІСНЯ»
Природа у драмі-феєрії
У «Лісовій пісні» зображено два світи — світ природи та її істот і світ реальний, з постатями звичайних людей. Між світом природи і людьми існує певне протиріччя. Основний конфлікт драми підпорядкований головній ідеї твору — боротьбі за світле, гармонійне, вільне життя, за високу мрію, за красу й вірність кохання, засудженню буденщини, тупості, сірості... У природі, поруч із вільними істотами, діють темні сили — сили тьми і тихого болота. Врешті-решт все краще в людині і в природі поєднується, аби захистити світлу мрію.
Уже в пролозі п'єси одвічний потяг до щастя, активне рушійне начало в бездіяльному животінню й заспокоєності природи протиставлено силам застою. «Той, що греблі рве » — символ весняної бурхливої води, а «весняна вода, як воля молода». Він служить Океану, а не Водянику — «господарю тихої води, драговини й застою, який дружить з осіннім дощиком». З першої дії починається протистояння людини з природою. У ліс приходять люди. Лісові сили їм Допомагають, водяні — намагаються шкодити. Зустрічаються головні герої драми — дитина Лісу Мавка і сільський парубок Лу-каш — і закохуються один в одного. Історія кохання Мавки і Лукаща становить сюжет твору.
Зав'язку конфлікту кохання зображено у другій дії — пізнього літа, коли в душі Лукаша в'яне поезія і кохання до Мавки. Він вагається, бо не в змозі зробити вибір між вимріяним світом і буденщиною. З'являється Килина.— втілення бездуховності й обивательської обмеженості. Вона в усьому протистоїть Мавці — символу краси і поезії. Коли Лукапі зраджує поетичну Мавку і сватає буденну Килину, охоплена відчаєм Мавка втрачає цікавість до життя і добровільно погоджується покинути цей світ і зникнути «у підземеллі темного Марища — «Того, що в скалі сидить».
У третій дії Лукаш стає звіром, вовкулакою, але Мавка, якій невідоме почуття помсти, приходить на допомогу коханому і повертає йому людську подобу. Аж тут саму Мавку Килина перетворює на Вербу. Та даремно: кохання перемагає навіть смерть, а чистий вогонь спалює усе брудне, «нікчемне, очищає людину, даруючи їй волю». Драма закінчується епілогом — спалахом весняної краси, переможним співом кохання, усміхом щастя серед зимового сніговію.
В українській драматургії не можна назвати жодного твору, де б природа відігравала таку величезну роль, як у «Лісовій пісні». У драмі природа живе в символічних образах, які є дійовими особами п'єси. Та й тло, на якому відбуваються події,— ліс, озеро, кожне дерево — живе своїм життям, говорить, дихає, має свій характер і звичай.
Поліські пейзажі змальовано реалістично, нібито з натури. Це пейзажі реально існуючого с. Нечимного на Ковельщині. Фантастичні персонажі п'єси мало чим відрізняються від людей, вони можуть бути навіть привабливими і добрими. Зустріч з Мавкою зовсім не лякає Лукаша, бо вона «така, як дівчина».
Якось навесні прийшов юнак до лісу і заграв на сопілці. До дивної мелодії сопілки не байдужа навіть сама природа: «З очеретів чутно голос сопілки, ніжний, кучерявий, і як він розвивається, так розвивається все в лісі... На озері розкрились лілеї білі і зазолотіли квітки на лотатті. Дика рожа появляє ніжні пуп'янки».
Чудово, «солодко» грає Лукаш, а природа вторить його мелодії. Вночі, коли «поснули» барви, природа, мов жива істота, «починає ходити по лісі». Коли Лукаш цілує Мавку «довгим, ніжним, тремтячим поцілунком», озиваються співи солов'їні і всі голоси весняної ночі.
Мавка безмежно щаслива, але в її серці зароджується передчуття чогось недоброго.
Далі природа змінюється: «Озеро змаліло, очерети сухо шелестять скупим листом».
Природа в'яне. Зникає польова краса, вирвано квіти з пшениці, почорнів червоний мак. З останніми зів'ялими квітками зникає й любов Лукаша до Мавки. Минає літо — минає і Мавчине щастя. Лукаш залицяється до Килини, пішов її проводжати, а Мавка сидить і плаче тихо. І разом із нею плаче і природа: починає накрапати дрібний дощик. Чим сумніше на душі у Мавки, тим сумнішим стає навколишній світ.
«Мавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі. Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з ними чорні ключі пташині, що відлітають у вирій».
Та ще не вмерла надія — «ніяка туги краси перемагати не повинна». Ліс спалахує осінньою красою перед зимовим сном.
До тих пір, поки Лукаш не повернеться до Мавки, природа не матиме яскравих фарб. Замість співів солов'їних тепер «стогнуть пугачі, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики».
Зі зміною почуттів Лукаша, який знов кохає Мавку, зимовий пейзаж із сніговицею перетворюється на весняне цвітіння.
Ніде Леся Українка не забарвлює природу в якийсь нереальний, не властивий їй колір. Перелесник символізує вогонь, тому він у червоному одязі, з буйно розвіяним волоссям. Непосидющий «Той, що греблі рве» буває у водах різних широт, тому одежа на ньому міниться всіма можливими барвами води: «від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими злотистими іскрами». Навесні Мавка в ясно-зеленій, кольору молодого листя, сукні, а Лісовик — у брунатному вбранні барви кори. На свято осені вдягаються вони в золото і пурпур.
Природа у «Лісовій пісні» промовляє на різні голоси. Навіть вітер «поривчасто зітхає», «очерет перешіптується з осокою», «кують зозулі, лящать солов'ї».
У драмі-феєрії чи не найголовнішим є питання взаємин людини з природою. У п'єсі водяні духи неприхильні, зрадливі до людських істот і «вода не держить сліду». Ліс — вірний друг людства, тому Лісовик і Мавка допомагають людям. Але й людина повинна знати та оберігати природу. Саме так поводиться дядько Лев. Отже, краса і гармонія в природі досягаються тоді, коли вона споріднена з людиною, яка, у свою чергу, має бути щирою і доброю до природи та її створінь. Мавка перетворюється у вербу, верба спалахує вогнем, але не гине, бо природа вічно жива, безсмертна:
Легкий, пухкий попілець ляже, вернувшись, в рідну землицю, вкупі з водою там зростить вербицю,— стане початком тоді мій кінець.