АНАЛІЗ ОПОВІДАННЯ «КАМІННИЙ ХРЕСТ» В.Стефаник
До створення оповідання «Камінний хрест» (1899) імпульс також дала дійсність. Адже головним персонажем є знайомий авторові односелець, який листувався зі Стефаником після від'їзду до Канади. Досі на одному з русівських пагорбів стоїть кам'янний хрест — символ довічного прощання емігранта з рідним краєм. У творі, власне, малюється, крім передісторії Івана Дідуха, переддень його з родиною від'їзду за океан. Однак сказати, що темою оповідання «Камінний хрест» є зображення еміграції західноукраїнських селян за океан, було б не зовсім правильно. У творі також багатогранно розкрито животворні зв'язки з рідним їм світом. Якщо «Новина» починається з розв'язки, то композиція цього оповідання більш утрадиційнена. В експозиційному першому розділі відразу ж показано, як людське життя (Івана) плине одним потоком із худоб'ячим. Бо ж обидва,— і господар, і його єдиний кінь,— одягали шлеї, на обох набухали жили, коли вони возили гній на той «горб щонайвищий і щонайгірший над усе сільське поле». Ця каторжна робота виглядала покаранням «за якусь провину». Такою згадкою, а ще художньою подробицею — будяком, забитим у порепану Іванову п'яту, нагадано: виконується Божа покара («В поті лиця твого їстимеш хліб свій, доки не вернешся в землю.-.. Терня й будяки буде вона тобі родити»,— казав Адамові Господь при вигнанні з раю). Вже у цій частині уведена магістральна тема єдності людини й довкілля, світу. Спочатку через експресію спільного руху коліс воза, кінських копит «і широчезних п'ят Іванових», що викликає гойдання придорожнього бадилля. А далі — проекцією тіні Іванової « як велетня, схиленого в поясі», далеко на ниви в світлі сідаючого сонця. Іван і справді у праці був велетнем, що своєю працею оживляв світ — той же горб, на якому багато працював.
Розділи з II по VII, де домінує зворушливий монолог-сповідь героя, реалістично вмотивовують причини виїзду родини (за наполяганням дітей: їхнє відділення не дало б змоги прогодуватися з землі), розгортають картину проводів і прощання. Саме тут промовиста самохарактеристика Івана: «Я ціле життя лиш роб, та й роб, та й роб!» Тут і опосередкована оцінка того героя, про якого говорять у минулому часі, як про померлого: «Були-сте порєдний чоловік..., нікому-сте не переорали.. , чужого зеренця-сте не порунтали». Саме тут і народне повноголосся, що висловило картину дійсності: «Били та катували наших татів, та в ярем запрєгали, а нам уже кусня хліба не дають [пани, «жиди», «викслі»] прожерти. Тут і апо-каліптичне пророцтво: «колись на цій землі буде покаяніє, бо народ поріжеси!» Іван пив горілку, позбавляючи себе свідомості, бо лиш у такому стані міг покинути батьківщину, він каменів. Іншими словами мертвів, і щоб підкреслити його особливий стан, Стефаник розвинув порівняння з каменем, викинутим із «живої води». Цей образ символізує втрачене героєм щастя одуховленого на рідній землі життя. Інтуїтивне відчуття цієї істини реалізоване у репліці до дружини: «ті, небого, в далеку могилу везу». Та й саме покладення на горбі кам'яного хреста — наче надмогильного пам'ятника з імена¬ми двох. Емоційний стан розпуки передався й іншим. Автор використовує прийом синекдохи: «ціла хата заридала».
Змальовуючи історію життя сільського бідняка Івана Дідуха, котрий, як підсумок своїх надлюдських зусиль, мав лише кам'яного хреста на піщаному горбі, прозаїк розмірковує над тими моральними чинниками, що творять духовну сутність людини, і передусім — над проблемою моральної осідлості, зв'язку з рідною землею: «Банно ми за найменшов крішков у селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную...» Канада для нього рівнозначна смерті, і тому, як в останню годину, йому хочеться «віпрощатися» перед людьми, аби позбутися тягаря своїх дум, своєї печалі. Та сповідь не дає полегшення, і Іван благає присутніх: «Озміть та вгатіть ми сокиру отут у печінки, та, може, той жовч пукне, бо не витримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мною робить!» Уникаючи докладних описів, письменник добирає такі деталі, такі слова й образи, за допомогою яких проникає до найглибших глибин людської душі, «мов магічною лампою», як писав І. Франко, підсвічуючи ситуацію зсередини. П'яний танець як ознака божевілля, прадавня пісня про осіннє листя як психологічний прийом для підсилення трагізму ситуації, кам'янний хрест як символ титанічної праці й поховання людини заживо — це ті художні засоби, які не тільки поглиблюють драматизм загальної розповіді, а й несуть надтекстову інформацію, привнесену читачем. Адже слово Василя Стефаника володіє особливою здатністю пробуджувати читача до співпраці, активної емоційної участі у змалюванні картин і навіть до осмислення інформації. Вже сама тема несла певний емоційний заряд, але саме Стефаникові вдалося найбільш сильно, найбільш емоційно переконливо розкрити трагедію галицьких переселенців.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Як побудована новела композиційно?
2. Назвіть риси реалізму та експресіонізму у новелі.
3. Який етнографічний матеріал використано в новелі?
4. Яку роль відіграють діалектизми?
5. Яку естетичну функцію виконує опис зовнішності Івана?
6. Як би ви сформулювали ідею новели?
7. Як ви розумієте зізнання В. Стефаника: «Я писав тому, щоб струни душі селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з цього вийшла велика музика Бетховена»?
8. У чому полягає загальнолюдське значення змісту та ідеї новели?