ОСОБЛИВОСТІ СТИЛЮ В. СТЕФАНИКА І. ФРАНКО ПРО В. СТЕФАНИКА
Додав: admin
Коментарів: 0
Додано: 14-02-2013, 08:42
ОСОБЛИВОСТІ СТИЛЮ В. СТЕФАНИКА
І. ФРАНКО ПРО В. СТЕФАНИКА
У сучасному літературознавстві стиль — це засоби художньої виразності письменника в цілому, особливості тематики його творів, сюжетів, мови, естетичних уподобань, втілених утворах.
Василь Стефаник увійшов в історію не лише української, а й світової літератури як автор правдивих соціально-психологічних новел з життя галицького селянства під владою Австро-Угорської монархії, а згодом шляхетської Польщі. Творчість В. Стефаника дала підставу І. Франку назвати його може найбільшим артистом, «який появився у нас від часу Шевченка». Важко назвати письменника, який би так, як Стефаник психологічно глибоко розкрив душу селянина. Саме тому Леся Українка так високо оцінила його стиль: «Він малює буденне життя сірого люду, але не тільки зверхні факти його життя, а самий зміст його: двома, трьома раптовими рисами він малює нам надзвичайно яскраву цілу драму, і, власне, через те, що всі нариси мають один тон, вони дають нам один спільний образ життя народного, показують нам колективну душу маси». Кожне його слово, речення поєднують змістовне й емоційне навантаження. В. Стефаник не визнавав найменшої фальші та прикрашування, не відходив від життєвої правди. «Абсолютний пан форми,— писав І. Я. Франко. — ...Стефаник ніде не скаже зайвого слова; з делікатністю, гідною всякої похвали, він знає, де зупинитися, яку деталь висунути на ясне сонячне світло, а яку лишити в тіні. В малюванні він уміє бути реалістом і чистим ліриком».
Індивідуальному стилю В. Стефаника притаманні гранична стисліть вислову, внутрішня динамічність, драматизм. Уся увага зосереджується на відтворенні душевних переживань героїв, викликаних соціальними та морально-побутовими конфліктами. Для цього він найчастіше використовує форму новели.
Новела (походить від італійського novella — буквально «новина») — коротке оповідання, найчастіше з оригінальною несподіваною кінцівкою. Ця форма якнайкраще відповідає творчій манері автора. Сюжет його новел викладається через діалоги або монологи, звертається увага на інтонації, жести, вираз очей, а лаконічні авторські відступи нагадують ремарки в п'єсі, які дають змогу читачеві торкнутися найтонших порухів душі персонажів. Так новела «Сини» — це суцільний монолог старого батька, в якому він виливає великий жаль за вбитими на війні синами. Письменник написав цей монолог батька настільки емоційно переконливо, що читач відчуває біль героя дуже гостро. Максим і скаржиться, і благає, і плаче, і падає на землю, обтираючи нею, мов хусткою, сльози, і проклинає, і просить. Монолог передає глибину душевних переживань героя, що знаходить відгук у кожного читача, бо все, про що розповідає герой і автор, по-людськи зрозуміле і зворушливе.
Важливу психологічну функцію у творах В. Стефаника відіграє пейзаж. Він — оригінальний компонент сюжету, завжди персоніфікований, ліричний, емоційний і тісно взаємодіє з життям героїв. Найчастіше пейзаж співзвучний загальному настрою героя. Досить згадати, наприклад, пейзаж із новели «Новина»: «...У місячному світлі розстелилася на долині ріка, як велика струя живого срібла. Гриць здригнувся, бо блискуча ріка заморозила його, а той камінь на грудях став іще тяжчий...» Вона, та ріка, ніби притягувала його, він навіть побіг в останню хвилину до неї, щоб позбутися швидше того пекучого болю, котрий ріс у його грудях. Цікаво, що пейзаж зустрічаємо лише у сцені загибелі маленької Доцьки, але ніде раніше. Страшна ріка, що прибрала нещасну маленьку дівчинку, ще раз з'являється, коли Гриць збирається перейти її: «Гриць закочував штани, аби перейти ріку, бо туда була дорога до міста. Вступив уже в воду по кістки та й задеревів...» Такі не зміг іти бродом. Ріка, з'являючись як частина пейзажу, переростає в образ, що надає особливої експресії оповіді.
Авторська мова й мова героїв уміло стилізується під народну пісню, казку, голосіння. Іван Франко писав: «Його новели — як найкращі народні пісні, в яких немає риторики, ані сентиментальності, а тільки наочне, голе, просте, непід-фарбоване життя, дуже часто сумна дійсність, але оздоблена золотом найправдивішої поезії».
Мова міняється в залежності від віку, соціального статусу героїв тощо. Так, мова Івана Дідуха містить як місцеві слова, так і військову термінологію австрійської армії (курей «зіцірував», старій говорить: «Стара, гай, машір — інц, цвай, драй»). Зовсім по-іншому звучить мова Василька з новели «Діточа пригода». Це мова дитини, що не до кінця усвідомлює жах того, що відбувається: «Ти дивиси на войну, яка вона файна...» Так заспокоював хлопчик сестричку, ще меншу за нього.
Своїх героїв, оточення, природу В. Стефаник малює лаконічно, добираючи найпотрібніші деталі. Змальовуючи образ Максима на початку новели «Сини», письменник подає його портрет, у якому, крім характерних рис зовнішності, розкривається його настрій: «Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіп'ялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютивсе...»
Портретна характеристика доповнюється ще кількома деталями в кінці новели після того, коли читач дізнається про його великі душевні муки: «До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю». Герой постає перед читачем як живий — з сивим волоссям, з перекошеним від болю обличчям, з нервовими рухами.
Портрет у розвитку, поданий В. Стефаником, не тільки дозволяє уявити зовнішність героя, але й проникнутися співчуттям до нього. Усі нрвели В. Стефаника, як правило, мають назву з одного-двох слів — на них і припадає смислове навантаження. Вони розкривають задум автора, тему твору, вказують на головних героїв.
«Стефаник — це митець з божої ласки,— писав І. Франко в статті «Українська література».— Він досконало володіє формою і має подиву гідний смак у доборі своїх творчих засобів. Він уміє найпростішими засобами справити якнайбільше враження».
Стильовою домінантою майстра слова став експресіонізм (у перекладі з латині — «вираження») — авангардна мистецька течія перших десятиріч XX століття, що в індивідуальній манері В. Стефаника не порвала з реалістичністю й натуралістичністю. Стиль експресіонізму знайшов відображення у творчості художників П. Ґоґена, В. ван Ґоґа, П. Сезанна, 0. Новаківського та письменників Ф. Кафки, П. Куліша, Т. Осьмачки-прозаїка, у режисерських роботах Леся Курбаса.
Експресіонізм — мистецтво вираження, виразності в плані передачі перш за все особистих відчуттів митця, його духовного світу. При цьому художній образ в експресіонізмі набував граничної емоційності і напруги. У експресіоністів усі почуття — біль, страждання, любов, надія, віра — виражені у найвищому прояві. Це завжди крик відчаю, болю або пафос поривання, породжений вірою у можливість кращого майбутнього.
Протестуючи проти війни, соціальної несправедливості, проти бездуховності життя і подавленості особистості соціальними механізмами, експресіоністи говорять про кризу цивілізації у глобальному масштабі. Експресіоністи вважали, що перебудова дійсності повинна починатися з перебудови свідомості людини. Художнім наслідком цієї тези явилося зрівняння в правах внутрішнього і зовнішнього. Ідейно експресіонізм не повнокровна картина реальності, втілена в конкретних образах, а загострене вираження важливої для автора ідеї, думки, що досягається шляхом будь-яких перебільшень і умовностей.
Письменники-експресіоністи, на відміну від імпресіоністів, уже не прагнули пізнати і зобразити світ через відтворення швидкоплинних вражень від нього. Вони намагалися прориватися до справжньої (захованої) реальності через суб'єктивно-інтуїтивне пізнання спільного для світу людей і природи. Ідеалісти в естетиці, вони шукали сили виразу цього спільного, експресії. Це спільне — дух, на їх думку. Звідси прорив до підсвідомого, розкриття витоків зла і джерела людського добра, релігійність і містика. В. Стефаник збагатив цей сплав виразним національним компонентом, представленням мужицтва як особливого соціального і культурного феномену. Усе це знайшло відображення у ліричному етюді-сповіді «Моє слово», що є водночас його символічною біографією не без частки вимислу, творчою самохарактеристикою і естетичною програмою — другою після поезії в прозі «Самому собі». Насркізною темою твору є «чистота духовного світла» та її роль у житті людини (за експресіоністами, людина живе в роздертому протиріччями світі, щоби знову з'єднатися з духовним Абсолютом-Богом, від якого відлучилася через «первородний» гріх). Характеристики власного творчого ремесла ввібрали драматичне розуміння всієї складності завдання відтворити красу живою, безсилля «виловити всі ясні хвилі життя», трагізму Ікарового лету душі й творчості до недосяжного сонця.
В. Стефаник поєднав у своїй творчості засоби художньої виразності експресіонізму з глибиною і всеохватністю реалізму. Адже реалізм — це літературний напрям, головним принципом якого є правдивість і багатогранність зображення життя в усіх його виявах. Сам термін «реалізм» походить від латинського realis — дійсний, речовий. Письменники-реалісти намагаються відображати дійсність у всій повноті і характери героїв розкривають через показ їхніх вчинків, дій, переживань. Тому велика увага приділяється змалюванню тих обставин, у яких формуються і діють персонажі. Це повною мірою стосується творчої манери В. Стефаника. Кардинальне питання естетики — відношення мистецтва до дійсності — Стефаник розв'язував з позицій матеріалізму. Він визнавав первинність дійсності над мистецтвом і вбачав завдання мистецтва у служінні суспільним інтересам, в глибокому осмисленні народного життя. В. Стефаник писав : «... Я люб л ю мужикі в за їх тисячолітню, тєжку історію, за культуру, що витворила з них людей, котрі смерти не бояться. За тото, що вони є, хоть пройшли над ними бурі світові і повалили народи і культури. Є що любити і до кого прихилитися. За них я буду писати і для них».
В основу переважної більшості новел Стефаника покладений якийсь один, найтрагічкіший, момент із життя героя з незавершеним, відкритим сюжетом, оголеною правдою. Але трагізм Стефаника не має нічого спільного з песимізмом. Тодішня соціальна дійсність не давала змоги для радості народної. «Я робив, що міг,— писав В. Стефаник.— Перетоплював це мужицьке слово, яке мав біля себе, аж пальці мені викручувались з болю... І все, що я писав, мене боліло».
Слово селянина, пропущене через серце і душу письменника, ставало зболеним, як і його бідняцька доля. Може, саме тому Стефаникове слово глибоко западає в душу, пробуджує добро й гуманність, співчуття до людського горя і любов до України та її народу.
Схожі матеріали:
Меню
Архів матеріалів