«СЕРЕД ТЕМНОЇ НОЧІ ЗАСВІТИЛАСЯ БОЖА ІСКРА...»
(АНАЛІЗ ПОВІСТІ «ТАЛАНТ»)
Основні проблеми твору
С. Васильченко був учителем за фахом і покликанням, тому його завжди хвилювала доля сільських вчителів-сподвижників, яким так важко, ато й зовсім неможливо було пробитися до вищої освіти, сповна віддати свій талант народу, з якого вийшли.
Коло проблем, які підіймає письменник у своєму творі, досить широке. Та ми зупинимося лише на тих, що цікавили людей у всі часи, тому й називаються «вічними».
Нерідко людина, особливо молода, вступає у конфлікт з дійсністю через те, що остання не відповідає її мріям та уявленням про своє призначення. І тут багато залежить від характеру — якщо людина слабка, песимістична, то може зламатися, занепасти духом, навіть дійти до самогубства.
Герої С Васильченка — і оповідач, і Андрій Маркович, і Тетяна, і навіть дяк Запорожець мали мрію. Вони хотіли вчитися, бути корисними своєму народові.
Оповідач, натура поетична і разом із тим сильна, сидячи в старезній школі, що нагадувала льох, думає зовсім про інше: «І помалу встає передо мною моє радісне, моє тепле, те, що завжди тепер світить і гріє мені,— університет...
...І увижається він мені, цей храм юності чарівний, десь далеко-далеко, палацом надхмаряним... Шляхи до його, єдині доступні мені шляхи, юнакові бездипломному, хащами позаростали непролазними... Мурами високими їх перегороджено, глибокими безоднями перекопано, та сміливо й радісно топчу я ті хащі ночами, січу терни, голими руками мури ламаю, мов крилами перелітаю безодні... Лечу...».
Андрій Маркович, колега оповідача, розмовляючи про те, як будуть «колись культуру на села переносити», жартував: «Пустіть-но мене тільки туди, а я тую культуру на плечах, в кропив'яному мішку додому притербічу!».
І гукав: «...одмикайте замки, одчиняйте брами, посланці з хуторів ідуть!»
Тетяна мала надію послужити своїм талантом людям: «Як би вже там не було, а коли у мене є той талант, то не продам же його ні за гроші, ані за тую славу!
— Дано мені малісіньку іскорку святую... Малісінькумалісіньку... І освітила вона моє життя біднеє, щастям нагріла моє серце... То хай же погасне краще іскра в мені свята і хай буде марне моє життя й темної темніше ночі, коли оддам її в наругу чи в болото втопчу».
Про навчання думав і дяк Запорожець, який перебував у постійному конфлікті з місцевою владою та попом. Він мав гарний голос, непокірну вдачу, і селяни тяглися до нього («... люди — теж за дяком»). Одного разу до молодих вчителів він прийшов «затурбований, не п'яний. Не сварився, не заважав, мовчки лежав на ліжку, курив, щось думав... Далі, чогось червоніючи, попрохав одного підручника для якогось свого товариша, пішов». І читачі, звичайно, розуміють, що дяк брав книжку для себе, тільки соромився признатися, що і його потягло до навчання. Навіть вступив до інституту, але «роздивився — тюрма, взяв документи і втік».
Та жорстока дійсність розбиває мрії молодих людей. Оповідачеві й Андрію Марковичу, напевне, заборонять вступати до університету («Знаємо, що буде: не побачимо ми вже того університету, мабуть, скільки й будемо жити...»), ще й з роботи звільнять («Сиджу, зігнувшись над своєю торбоюмандрівницею, похапцем різне паперове шмаття в дорогу переглядаю...») за участь у вияві громадської непокори, промови над тілом загиблої талановитої дівчини.
Але герої, хоч і сумують, не занепадають духом, вірять, що знайдеться якось дорога до їхньої мрії, що зуміють послужити свбєму бідному, знедоленому народові.
Тетяна, переживши низку невдач і обман (пани розігнали театр, панич-студент насміявся з її кохання, а піп привселюдно осоромив у церкві), кінчає життя самогубством. її талант виявився нікому не потрібним, і це — найголовніша причина втрати дівчиною інтересу до життя.
А дяк Запорожець просто спився, перетворився на якогось волоцюгу, не витримавши життєвих випробувань і не бачачи перед собою мети.
Як зазначає Н. Шумило, «Васильченкових героїв, на відміну від Стефаникових, із стану напруження душевних сил здатні вивести ними ж витворені уявні ситуації або спогади про найдорожчі, найкращі хвилини життя, що бодай тимчасово встановлюють гармонію між мрією та дійсністю. У час життєвої скрути вони охоче йдуть на контакт з іншими людьми, шукають у них розради і співчуття».
Отже, автор намагається розв'язати проблему мрії і дійсності, змальовуючи образи оповідача й Андрія Марковича та сумуючи з приводу нерозважливості Тетяни.
Талант до співу, акторської гри займав у житті сільської вчительки Тетяни Гнатівни головне місце. Ним вона жила, мріяла розвинути його і віддати людям не заради слави та грошей, а заради самого нього, задля мистецтва, яке має таку чарівну силу впливу. Та що вона могла? Селяни темні й за бобонні, пани лише порозважалися, поманили обіцянками допомогти дівчині в навчанні, та й розігнали самодіяльний театр. Навіть у церкві піп заборонив їй співати. А вона ж відчувала в собі таку силу... Одного разу не витримала і заспівала: «Мов густий росяний сад перед сонцем, натовп засвітився людськими очима. В церкві виднішало, ясніло, ніби відтуляли в ній вікна. А лице Тетяни вже сяяло, як свічка, лице живе, наївне, скорботою натхнене, з тими великими, ймовірними очима, що про їх люди говорити мусять.
...Тетяна, здавалось, росла. Ніби почувши свою владу над людьми, вона виступила з ряду наперед, стала в гордій, незалежній позі, запишалася. Одчувалася сила. Сила нова, непокійна, жагуча, сила грізна, що од неї торохтіло сухе дерево й чорніла стара позолота в церкві, осипалася, як од вітру. Ось-ось, здавалось, розступляться темні стіни, стане видна далечінь зелена, синє небо та ясне сонце».
Отже, в особі Тетяни письменник змалював трагедію невизнаного й нереалізованого таланту.
Добро і зло постійно змагаються між собою на сторінках повісті. З одного боку — сільські інтелігенти, вчителі — дбають про народну освіту, про культурний розвиток селян, допомагають, підтримують один одного. З іншого боку — піп, ?дерій, зажера, заїдливий», що «тільки путня людина прибуде в село — з'їсть». Незважаючи на свій священицький сан, веде аморальний спосіб життя («На селі подейкували, що хтось із селян застукав попа коло своєї молодиці. Хотів косу серпом одтяти — одкупився»), залицяється до дівчат, зокрема до Тетяни («Він якось по-молодечому вихитує гривою, торкає її плечем, щось потаємки говорить. Тетяна задумана, мов якась чужая; слухає мовчки»).
У церкві, коли отець Василь образив і вигнав дівчину, люди заступилися за неї. А як трапилося нещастя, підтримали нечувану на селі річ — похорон з промовами, квітами. Піп відмовився ховати небіжчицю, тоді мари залишили прямо в нього на подвір'ї. Потім усіх людей, що там були, «тягнуть на допит — і малого й великого...». Зло уособлює і поміщиця, яка «обіщалась допомагати. Казала, що можна буде й стипендію добути. Лідія Віталіївна попечителька багатьох шкіл у повіті, пані багата і впливова». Та чого вартими виявилися її обіцянки!
Хоч зло, здається, й перемагає, читачам віриться, що. «сонце — буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи... Будуть!..».
Змагаються між собою і життя та смерть. Автор показує, що особливо несумісні такі поняття як «юність» і «смерть». «Оце ж ті юнощі, що з карими очима, попи старі — в їх бороди сиві — несуть, щоб у землю поховати, оце ж ті юнощі... Оце ж вони тії, що були, як іскра, та невпокійні, непокірні...
Що були і свіжі, і білі, як ароматовий, як білий на веснах уночі очеремховий цвіт...
Буду стояти, буду, схилившись, аж поки що хмару мальовану, любви тую дощовую, тут не перестою. Усю — од осіннього жовтого листя до листя...» Останні фрази цього внутрішнього монологу героя-оповідача утверджують думку, що життя, навіть і в таких умовах, усе ж краще, і воно перемагає.
Проблема кохання присутня у повісті лише побіжно. У молоду талановиту Тетяну закохані таємно і Андрій Маркович, і оповідач, хоч бояться це визнати навіть самі перед собою. Між ними йде приховане змагання за увагу вчительки, її прихильність. Але та закохується в панича-студента, який легковажно порозважався з дівчиною й покинув. Юнаки жаліють Тетяну, розуміючи, що її чекає («Хіба ви не знаєте, які тут у нас люди? Проходу їй не дадуть. А, боронь Боже, як ще буде дитина,— живцем згризуть, з'їдять...», «Не що інше, як душу і візьмуть у неї, залишивши в нас один її труп, що буде довіку нудитися серед мужицького життя»).
Закоханість Андрія Марковича така велика, що він у душі згоден навіть взяти її замуж і такою, «покриткою». Оповідача ж «ревнощі люті, палючі пожежею спалахнули, вступили туманом у голову». Однак обох примирила смерть Тетяни.
Побіжно зачіпає С. Васильченко у повісті й проблему пробудження громадянської свідомості й активності. Спочатку ми бачимо таку картину: «Село було тихе... Школа стояла за селом, і щовечора було видно, як світились у селі на часинку каганчики, кволі, мутні — блиснуть і швидко гаснуть... Тільки вряди-годи невпокійний дяк зґвалтує темну ніч, з гуком, з брязком розбиваючи папліскою попівські вікна. Погомонять — і знову тихо і темно, а під солом'яними дахами ніби шашелі гризуть».
Коли ж трапилося нещастя, «ховали ґвалтом. Одібрали ключі у титаря, одімкнули церков, взяли мари, корогви. ...Андрій встав і урочисто підійшов до труни. ...Кидав, як каміннями:
— Серед темної ночі у нашому закуткові, оцьо"му покинутому й забутому, засвітилася під убогою стріхою мужицькою Божа іскра...
Промова до людей — це була новина в селі. .
Мов вітер, мов буря полетіла, затупотіли, зашуміли, кинулись до гурту з гарячими, жадібними очима, тісно оступили промовця, замовкли... стояли, як скеля німа... ».
Отже, прокидалася в людей громадянська свідомість, вони відчули у собі силу протистояти злу в будь-якій формі.