«СЕРЕД ТЕМНОЇ НОЧІ ЗАСВІТИЛАСЯ БОЖА ІСКРА...»
(АНАЛІЗ ПОВІСТІ «ТАЛАНТ»)
Система образів
Твір починається картиною ранньої осені. На фоні пейзажу, що навіює журливий настрій, автор показує приїзд нового вчителя: «Сонце зайшло; у небі затучилось... Дує різкий холодний вітер. Насуває темрява, чорна, як Воронина; бризнуло дощем. Бере нудьга...». Пейзажний малюнок, який гармонує з настроєм молодого вчителя, має алегоричний характер.
Уже з перших рядків повісті постає перед читачем один з головних героїв твору — оповідач. Це вчитель, який хотів здобути вищу освіту й присвятити себе служінню народові.
Сільські вчителі того часу змушені були працювати в неймовірно важких умовах. Ось вигляд шкільного будинку: «І встає перед очима руїна — чорна, як головешка, ніби од печалі пригоріла. Посередині — провалений дах. Стріха з одного боку висока, з другого — схилилась мало не до самого долу. Вигнулись наперед трухляві двері, нащось окуті в залізо.
На дверях — великий заржавілий замок. А бур'яну того кругом, як лісу!»
Не краща й квартира, в якій мешкатиме вчитель. Автор докладно описує її інтер'єр: «Поламаний стіл, двоє старих стільців, ліжко, абияк, нашвидку з трухлих дощок змайстроване... свіжа на йому солома...». Такий же і клас, де навчатимуться учні: «Дмухнуло вогким, холодним льохом...».' Стеля схилилася низько, а далі в глибині ще нижче. Посередині, де її можна було досягти рукою, стоять підпірки — стовпи. По боках — манячать ряди нефарбованих парт, побитих та помережаних школярськими ножами».
Незважаючи на такі жахливі умови, молодий просвітянин не впадає у відчай, він вольовий, вірить у краще життя. Це видно з прикінцевого символічного пейзажу, яким завершується перший розділ повісті: «...Ой ви, дурненькі, заплакані вікна: сонце — буде, будуть дні радісні, ясні, бу¬дуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи... Будуть!..».
Неприємне враження справило на оповідача перше знайомство зі старшим учителем Андрієм Марковичем. «Людина занадто практична, ретельно акуратна, хитренька, до всього допитливий»,— так спершу подумав про свого колегу новоприбулий. Та вони швидко подружилися, бо обидва тяглися до знань, мріялп вступити в університет, були схожі за характерами: тверді, життєлюбні. Навіть закохалися в одну дівчину.
Оповідач — людина чесна, лагідна, щира. І дуже лірична, яка вміє опоетизувати буденні явища. Згадаймо його опис пір року, яким починається VI розділ повісті: «Жили осінь, жили й зиму, мов краї невідомі в своїй школі, як в ковчезі, перепливали. Під вікнами мінялися береги. Були вони ясні й смутні, з золотими листопадами, із заходами огняно-червоними, узорами з листу осіннього помережані; далі пливли темними краями в туманах та дощах... Пливли, пливли і на один ранок випливали несподівано на білі, казкові береги. Просвітліло од їх, і тихою радістю засяяло в сумних шкільних стінах».
Рельєфно змальовано в повісті образ Андрія Марковича. Старший учитель постає розсудливим, кмітливим, з великим життєвим досвідом. Він життєрадісний, любить народну пісню, гумор.
Із великою душевною теплотою створений у «Таланті» образ головної героїні — Тетяни. Вперше ми зустрічаємо її у IV розділі твору, коли молода вчителька прийшла до Андрія Марковича по книжки. Вона життєрадісна, енергійна, закохана в пісню. Дівчина має чудовий голос, наділена великими акторськими здібностями і мріє стати артисткою, грати у справжньому театрі.
А поки Тетяна співає у церковному хорі, виступає у виставах, що влаштувала місцева поміщиця. Хоч для виступів не було ніяких умов, бо за театр правила «клуня, сцена — пара перекинутих саней, грим — уголь та крейда... Завіса — з драних ряден, дзвонять у битий чавун...», гра приносить дівчині велике моральне задоволення. Успіх окрилює її, подає надії. Вона вірить обіцянкам панів допомогти поїхати на навчання: «Слухайте... тільки не смійтеся з мене, дурної...—
Вона прихилила мою голову і знишка промовила над ухом: — Кажуть —у мене талант...», «обіцяли в город одвезти... учитись...».
Зневірившись у людях («театр» розігнали, панич-студент покинув), Тетяна хотіла втопитись, але мати врятувала. А тут ще лицемірний піп продовжував грубо залицятись до дівчини, а згодом навіть почав цькувати її.
Друзі-вчителі морально підтримують Тетяну. До неї повертається душевна рівновага. Вчительці знову дозволяють брати участь у церковному хорі. Але незабаром отець Василь вчинив у церкві скандал і прилюдно осоромив Тетяну. Приводом для цього було те, що хористка одного разу дала волю своєму незвичайної сили й краси голосу і полонила ним людей. Це налякало й обурило попа. Він аж зашипів: «Я за тебе ось ще не так візьмуся. Десь там тинялася в пана по балаганах, прийшла до церкви — бешкет розводити. Бачили таке? Артистка...». Але селяни не підтримали попа, «чуманіли», і стали на захист дівчини.
Тетяна, не стерпівши наруги над собою і своїм талантом, кінчає життя самогубством.
Загибель вдовиної дочки сколихнула село. Люди звинувачують попа у смерті дівчини, протестують, усвідомлюючи свою правоту. Особливо це виявляється під час похорону. Отець Василь, перелякавшись селянського обурення, відмовився виконувати свій професійний обов'язок. Померлу «ховали ґвалтом. Одібрали ключі у титаря, одімкнули церков, взяли мари, корогви». У селян з'явилася незвичайна рішучість: «Мов вітром холодним подуло по людях — чуби наструнчились, як дріт, в очах блиснуло колюче: «Ламайте двері, чого там...».
У творі є епізодичний образ дяка Запорожця, який, однак, має значне смислове навантаження. Він з'являється на початку та в епілозі повісті. Устами дяка автор дає характеристику попові: «Дерій, зажера, заїдливий», «тільки путня людина прибуде в село — з'їсть», «не людина — собака пінява». Служителі культу ворогують. «Не любимо й на перехід один одного»,— зізнається Запорожець. Йому остогидло дякування, сварки з отцем Василем. І шукає він розради в горілці та бешкеті.
Запорожець обдарована натура. Він гарно співає, мріє здобути освіту. Але це безвольний, інколи навіть жалюгідний чоловік, бо не бачить жодної перспективи у своєму житті. Вступивши до вчительського інституту, кидає його, бо він здається для нього «тюрмою».
У кінці повісті ми знову зустрічаємо Запорожця: п'яний дяк заблудився і потрапив у болото, з якого не може вийти. Звідти доноситься його голос: він співає улюблену Тетянину
пісню «Чого вода каламутна». Хоч дяк морально опустився, пиячить, але йому ще властива поетична вдача, неспокійно б'ється в нього серце, «очі зацвіли ніжним жалем, смутно-смутно осміхнувся...». Тужливі слова пісні «Ніч темная та невидная, головонька моя бідная» символізують неспокій юнака, його тугу за кращим життям.
Загинув чудовий талант співачки. Пропадає педагогічний хист двох молодих учителів, які мріяли про університет. Адже після участі у багатолюдному похороні Тетяни, який перетворився у мітинг протесту, шлях до вищого учбового закладу їм закритий. Не здійснилися сподівання й дяка Запорожця — людини хоч і пропащої, але досить обдарованої. Як бачимо, тогочасні умови калічили життя талановитих людей із народу. «Так... талант...
Розмовляли довго-довго. Про Тетяну, про її долю... Про долю того кращого цвіту народного, некоханого, дощами неполиваного, що гнеться з торбами, сонцем запалений, смутний, скрізь попід позамиканими брамами мурованих шкіл». Доля народних талантів наводить героїв повісті на невеселі роздуми. Смерть Тетяни спричиняє їм невимовний біль. Однак друзі-вчителі не зневірюються, бо це сильні, вольові натури. Хоч кінець повісті трагічний, твір у цілому має оптимістичний характер. Друзі Тетяни — вчитель Андрій Маркович та вчитель-оповідач вірять у нове, світле, радісне життя, за яке треба боротися: «...Вірилось в людей, в свої сили, в свої ясні, радісні прийдущі дні... Розмовляли про те, як будемо колись культуру на села переносити».
У повісті змальовані й негативні персонажі. Уже з перших сторінок ми довідуємося про отця Василя. Спочатку про нього говорять інші персонажі. Так, дяк Запорожець різко негативно характеризує попа. Поступово перед читачами розкривається натура цієї людини. Отець Василь лицемірний, грубий у ставленні до людей, розпусний, боягузливий. Безтактовно, презирливо він ставиться до односельців при конфлікті з Тетяною в церкві та під час ЇЇ похорону.
Піп не вийшов навіть, щоб виконати свій професійний обов'язок щодо покійної. Мабуть, відчував свою провину і боявся гніву та осуду людей.
Отже, у повісті С. Васильченка «Талант» створена чітка система повнокровних образів, які підкреслюють головну думку: важко пробитися народному талантові, нелегко втілювати мрію у дійсність, але життя все ж краще за смерть. І ні за яких умов не слід впадати у відчай. Такою постає ідея твору сьогоднішньому читачеві.
Сучасники ж С. Васильченка, мабуть, бачили її трохи в іншому ракурсі, бо ще свіжими були в пам'яті народу умови тієї дійсності, яку описував автор.