ЛЮДИНА, ПРИРОДА, ВСЕСВІТ У ЗБІРЦІ «СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ» ПАВЛА ТИЧИНИ
Видатний український поет Павло Григорович Тичина належав до тих людей, для кого природа в усій її мінливості — невід'ємна частка життя, настрою і світовідчуття. Його перша збірка «Сонячні кларнети», видана 1918 року, засвідчила неабиякий талант поета, його оригінальне бачення світу і безмежну любов до природи.
Вірші «Там тополі у полі...», «Квітчастий луг», «Гаї шумлять», «Хор лісових дзвіночків» — це яскравий приклад поезії, в якій природа стає поетично-одухотвореною, вона ніби вторить душевному стану ліричного героя. Ніжний ліризм, психологічне олюднення природи в'поєднанні з яскравістю предметних деталей надає віршам збірки неповторності. Читач занурюється в атмосферу чекання чогось величного, неповторного. Коли читаєш «горить-тремтить ріка, як музика», то відчуваєш багатозвучний світ природи та тремтливі людські настрої.
Практично жоден вірш збірки не обходиться без чарівних — життєрадісних чи сумних (в залежності від теми й настрою автора) — образів природи. Уже сама назва «Сонячні кларнети» поєднує у собі людське і природне начало. Про що б не говорив П. Тичина: про кохання, про соціальну дійсність, про свої роздуми над життям — скрізь присутня природа. Разом з липою, старими гаями милується ліричний герой своєю коханою, що спить «у місячні весняні ночі» («Ви знаєте, як липа шелестить...»). Очі милої, коли вона прихильна до хлопця, «небо прозоре» і «брильянтових зір ціле море». Зате в гніві й неприхильності розмова дівчини — «поле у жовтні», «суха бадилина» і «груддя важке» («Коли в твої очі дивлюся...»). Інтимна поезія «Десь на дні мого серця...» теж сповнена пахощами ночі, зірками, квітками і туманами, а мова коханої — «співучий струмок».
Поет молодий, дужий, завзятий до життя, і його сповнюють космічні відчуття до повного злиття з природою: «над мною, підо мною горять світи, біжать світи музичною рікою» («Не Зевс, не Пан...»), і «душа моя сонце намріяла, душа причастилася кротості трав» («Блакить мою душу обвіяла...»).
Та соціальна дійсність, що оточувала молодого Тичину, не могла не хвилювати його. І передає поет ці почуття знову ж таки через образи природи. Він звертається до улюбленого образу поля («Розкажи, розкажи мені поле...»), яке говорить про свої рідкі колосочки, виснажені суховієм і политі потом бідного плугатаря, про свою гірку долю, коли доводиться родити лиш «кукіль та волошки». Ми за цим бачимо велику людську трагедію, важку працю селян заради виживання. По цьому ж полю йде і Скорбна мати, жахаючись тому, що «людське серце до краю обідніло», і поливають люди колоски кров'ю, закидають трупами своїх братів («ми квіти звіробою, із крові тут юрбою зросли на полі бою», «чийсь труп в житах чорніє...»). Природа ніби кричить, благає зупинити кровопролиття, схаменутися.
Збірка П. Тичини «Сонячні кларнети» — це одна з найпоетичніших збірок, в якій світ сприймається через музику природи. Поезії цієї збірки — одне з наймузичніших творінь світової поезії. Поет — музикант: земля у нього звучить, як орган, погляд коханої нагадує спів скрипок, верба серед лугів ловить дзвінкі струни дощу. У збірці відчувається настрій радісно-тривожного чекання чогось великого і світлого, де ліричний герой і природа завжди розмовляють одне з одним. Природа для поета не простий фон подій, не звичайний пейзаж, бо до неї, як до близького друга, митець іде зі своїми радощами і сумом. Природа у віршах збірки знаходиться у гармонії з людськими почуттями і настроями, як музика сонця наповнює душу ліричного героя, допомагає відчути її життєдайні сили.