Проблема історичної пам'яті народу в поемі Миколи Вороного «Євшан-зілля» (II варіант)
Додав: admin
Коментарів: 0
Додано: 27-02-2013, 17:23

Проблема історичної пам'яті народу в поемі Миколи Вороного «Євшан-зілля» (IIваріант)

Батьківщину не обирають. Вона, як і мати, у людини одна, куди б не закинуло нас життя. Це вона, Вітчизна, вибрала нас і сповнила душу дивними піснями, напоїла чар-зіллям широких степів та буйних лісів і полонила цілющими пахощами землі своєї. І все це живе в нас змалку, успадковане від далеких пращурів. Часом людина відривається від рідного коріння, мандрує в далекі світи, переймає чужі звичаї, заглушуючи в собі голос родової пам'яті. І ось уже забуто і рідні мелодії, і давні традиції, і тихі води, і ясні зорі. Чужина зловила душу у свої сіті, відлучила від рідної матері й потім зловтішається від тієї зради. Та чи можна безслідно стерти історичну пам'ять людини і цілого народу? Роздумам про це присвятив свою поему «Євшан-зілля» палкий патріот України Микола Вороний.

На перший погляд здається незвичним, що мова йде про давніх ворогів слов'янського люду, половцы, у позитивному плані. Виявляється, вони такі ж люди, як і ми, у них теж є свої цінності й святині, серед яких найвище стоїть Вітчизна. І чому б тому хлопчині не прирости серцем до іншої землі, де його люблять, оточують розкошами, ні в чому не відмовляють? Здається, так воно і є: половчанин забув свій край, звик до чужих людей, чужої мови й того золотого ланцюга, яким прикули його споконвічні вороги рідного народу. Як часто люди дають одурити себе, міняючи святу волю й дорогоцінну отчу землю на сите, бездумне життя! Зачерствіло, оглухло серце, мовчать його струни, байдужі до співу гудця, що щиро прагне пробудити в юнакові давні спогади, оживити в його душі образ рідного краю. Безнадійні старання... Тільки чому ж раптом так затремтів і зблід обличчям юнак? То посланець від батька дав понюхати половчанину сухої степової трави зілля євшану. І той гіркий рідний запах підняв з глибини серця цілу бурю спогадів і полум'яних патріотичних почуттів:

«Краще в ріднім краї милім

Полягти костьми,сконати,

Ніж в землі чужій ворожій

В славі й шані пробувати!»

 Отже, невмирущий той дух святої любові, і жодним недругам не викоренити його, бо він є часткою самої людини. Треба тільки відшукати його в глибинах своєї підсвідомості, в найпотаємніших куточках душі. Та люди рідко зазирають углиб себе. їх цілком влаштовує спокійне, безтурботне життя, чужа ласка, чужі думки і навіть ті тонкі сіті, що сплетено на людську душу чужим лукавством. Простодушні, обікрадені й нещасні! Вони навіть не помічають, що стали рабами, бо втратили найдорожче в житті Вітчизну й волю.

Україно! Моя люба!

Чи не те ж з тобою сталось?

Чи синів твоїх багато

На степах твоїх зосталось?

Як болісний зойк, вирвалися ці слова з поетового серця. Чому так зневажено українським народом почуття національної гідності? Хіба йому нема чим гордитися у своїй історії? Чому так швидко забулася слава дідів-прадідів? Наші предки не блукали мандрівцями без дороги.

Святалюбов до матері України горіла в їхніх серцях, піднімала бойовий дух, гартувала волю й завзяття в лютих січах за незалежність Вітчизни. А сиві кобзарі несли в народ свої тужливі, бентежні пісні, заповідаючи нащадкам ту любов і ту славу. Що ж сталося з нащадками? Чому так зміліли їхні душі? Поетові гірко усвідомлювати, що його народ перетворився на раба, якій покірно несе на згорблених плечах свою недолю. Приборкано його вільнолюбну душу, підрізано крила, позбавлено слова й пісні. Німий, немічний, жалюгідний, він принишк, понурив голову і змирився. То як же розбудити в ньому приспане почуття власної гідності, повернути втрачену історичну пам'ять, підняти дух, запалити в серці святу іскру любові до рідної землі?

Де ж того євшану взяти

Того зілля-привороту,

Що на певний шлях направить,

Шлях у край свій повороту?

Як би хотілось поетові, щоб його палке слово стало тим чудодійним зіллям, що лікує хворі душі, повертає їх до життя, нагадує про те, чиї ми діти! Щоб блудні сини повернулись у свій ясний край, до рідної матері Вітчизни і примножили славу своїх далеких предків!

Пошук того євшан-зілля триває й донині. Бо й досі зрадливі сини України блукають чужими світами, загубивши стежку до отчих порогів. Зажурилась Україна без рідних дітей, без їхньої любові. Втомилася від гучних слів, пустих обіцянок, фальші, лицемірства й холодної байдужості. Здається, й вільна, а не злетить до сонця на знесилених крилах. Незалежна, а не вихлюпне з душі радісної пісні. їй потрібна справжня синівська любов, яка б підтримала матір у тяжку годину, повернула б її до життя. Час повернутися обличчям і серцем до своєї Вітчизни, до її славного минулого, бо тільки від нього можна прокласти місток у щасливе майбутнє.

Схожі матеріали:
Меню
Архів матеріалів
Популярні матеріали