ТВІР-ОПИС МІСЦЕВОСТІ

МОЯ ВУЛИЦЯ

План

I.       Моя вулиця — найдорожче місце.

II.     Загальний вигляд вулиці:

1. Історія забудови.

2. Житлові будинки.

3. Державні установи та громадські заклади.

4. Моя школа.

III.     Я люблю свою вулицю.

У кожної людини є найпам’ятніші, найдорожчі місця в житті. Для мене — це моя рідна домівка, мій дім, моя вулиця. Коли я була зовсім ма­ленькою, мої батьки одержали квартиру в новому районі на вулиці Друж­би Народів. Я вважаю, що ця назва символічна, адже саме дружба між людьми є запорукою найкращих почуттів: дружба перетікає в любов, без дружби немає вірності, з дружби починається людяність.

Дванадцять років тому на місці кукурудзяного поля і колгоспних ферм «виріс» молодий житловий масив. Білі багатоповерхівки височіли над зем­лею, ніби торкаючись хмар рогачами телеантен, і самі нагадували хмари. Я і мої ровесники зростали разом із цим районом, тут нам усе близьке і знайоме.

Наша вулиця пряма і широка. Улітку тут багато зелені, адже на один бік припала лісосмуга, перетворена на затишну алею. З іншого, сонячного боку,— завжди багато квітів, проте і дерева за дванадцять років вже встигли підрости. Край вулиці виходить у поле. Із вікон верхніх поверхів відкривається чудо­вий краєвид — неосяжні зелені поля, які на початку літа золотяться соняшни­ковим сяйвом. Інший край вулиці впирається у широку автомобільну магіст­раль, за якою починаються приватні забудови. Хоча одноповерхові будиночки і претендують на оригінальність архітектури, я люблю багатоповерхівки. Особ­ливо приємно дивитися на дев’ятиповерхівки з візерунками біля дахів — це будинки поліпшеного планування. Вони виділяються своєю оригінальністю. Вулиця дуже довга, а з обох її країв розташувалися «Універсами». Їх спроек­товано майже однаково, тому вулиця набуває своєрідного обрамлення.

Для обслуговування жителів на території нашого мікрорайону за­плановано необхідні громадські та державні заклади. Більшою мірою вони розташовуються на перших поверхах багатоповерхових будинків, за ви­нятком хіба що магазинів і кафе. Кафе «Лотта» стало улюбленим місцем відпочинку молоді. А між будинками у затишних дворах розташувалися дитячі садочки та школи. В оточенні житлових будинків — моя школа.

Ця триповерхова споруда побудована так, що багато її вікон вихо­дять у внутрішній дворик із клумбою посередині, на якій росте велика ялина. Перед центральним входом полум’яніють на клумбах квіти, а бе­резова алея, яка веде до школи, створює затишок, підносить настрій.

Я люблю свою вулицю будь-якої пори, але особливо восени. Це час, коли все залите золотом, яке перемежовується з багрянцем.

Із вікна мого будинку добре простежується увесь мікрорайон, а лег­кий вітерець ранньої осені сповнює кімнату пахощами зів’ялого листя.

РІДНА ДОМІВКА

План

I.       Там, де пройшло дитинство.

II.     Острівець краси і гармонії.

1.  Квітуче подвір’я.

2.  Бузковий цвіт дитинства.

3.  Старий сад.

4.  Минуле не повертається.

III.     Залишивши часточку себе.

Згадуючи дитинство, проймаєшся дивними відчуттями. Якось щемно стає у грудях, коли згадуєш подвір’я, на якому зробив перші кроки. Неве­лике, затишне, повите виноградною лозою, воно ледве пропускало сонячні промені. Улітку захищало від спеки, взимку — від сніговіїв. Восени падо­лист застеляв землю пухким килимом, на якому бурюкалися ми, діти. А піднімеш голову вгору — налиті кетяги винограду. Ледь прибиті ран­ковою памороззю, яка стікала вдень прозорою краплею, виноградні грона здавалися прозорими, навіть насіння проступало крізь блідо-рожеву обо-лоночку і манило дитячу уяву. Тоді татко брав мене на руки, підіймав угору і я діставав губами стиглі виноградинки. А на дверях, притулившись до од­вірка, стояла мама й удавано сердилася, побачивши моє замурзане личко. А потім ми всі весело сміялись. Навесні батько обрізав лозу — і подвір’я світлішало, щоб уже в травні зазеленіти знов.

Наш будинок був розташований на околиці селища й одним боком дивився на байрак. А на іншому боці яру височіли багатоповерхові бу­динки. Наш невеликий провулочок складався з одноповерхових буди­ночків приватної забудови і був невеличким острівцем краси і гармонії посеред великого гамірного міста.

Нашій сім’ї належала одна частина будиночка, з іншого боку височів сусідський паркан. Бабуся вважала, що цей паркан псує красу, і засаджу­вала його плетючими квітами. Коли зацвітала червона красоля та різно­кольорові чашечки кручених паничів — паркан зникав, перетворюючись на барвистий яскравий килим.

Невеличкий штахетник огороджував бабусин палісадник перед вікна­ми від вулиці. Чого там тільки не було! Квіти змінювалися залежно від сезо­ну, наповнюючи подвір’я пахощами літа, але бабусиною гордістю завжди вва­жалися троянди. Вона вирощувала їх із пагінців, захищала від негоди, а коли вони зацвітали — не могла намилуватися ними. А одного разу вона вирос­тила троянду-плетючку, колючу-колючу, але невимовно прекрасну.

Мені найдужче подобався білий бузок, який ріс під вікном моєї кімна­ти. Бабуся посадила його на честь мого народження, але він обігнав мене в рості. Щороку на День Перемоги ми з бабусею ламали бузок і йшли до Меморіалу Слави. Бабуся підіймала мене на руки, і я клав білий букет до вічного вогню. А повертаючись додому, я бачив, як біліли бузкові квіти на фоні червоного цегляного будинку і ледь торкалися мого вікна.

Навесні наш будинок змінювався, бо змінювався сад за ним. Спочатку він вирував білою завірюхою яблуневого і вишневого цвіту, трохи згодом потопав у зелені, а ще пізніше — у багрянці налитого плоду. Невеличкі віконця блищали чистими шибками, що зоріли і вабили різним теплом.

Звідти я пішов у перший клас, а коли батьки одержали квартиру у ба­гатоповерховому будинку в іншому районі міста, я відмовився з ними пе­реїжджати, залишившись жити у бабусі.

А тепер, коли бабусі не стало, я ходжу до школи в новому районі, де живуть мої батьки. Мені подобається і мій дім, і нова школа, і мої нові друзі. Але там, в старому районі, залишилося не тільки моє дитинство, а й час­точка мене самого. Іноді навіть уявляю, що відчиняю хвіртку, а там на по­розі стоїть бабуся і чекає на мене. Знаю, що чудес не буває, що минуле не повертається. Але в серці на все життя залишаться спогади про старень­кий чепурний будиночок, огорнений серпанком саду,— моя рідна домівка.