Образ України в поезії Володимира Сосюри
Поетами славна наша Україна — всі вони її діти, від Шевченка до Стуса, серед них і мужній Каменяр, і Леся Українка, і Тичина, і Рильський, і Бажан, і Малишко, і наші сучасники. Всі вони — наша гордість, всі вони оспівували рідний край, нашу Україну.
Особливо виразно ми бачимо це у творчості «кароокого солов'я» Володимира Сосюри. «Особливо», бо тематика його поезій не така різноманітна, як, скажімо, у Рильського або Тичини. Він — поет Вітчизни і кохання, що злилися у його душі в одне ціле.
І в очах твоїх, кохана,
Міниться і лине,
Сонцем щастя осяяна,
Моя Україна.
(«Україні»)
Саме слово «Україна» лише в одному томі з трьохтомника В. Сосюри вживається понад 150 разів. А якщо додати слова «Батьківщина» і «рідний край»... Проте це не свідчить про якусь одноманітність.
Для юнака з Донбасу, воїна і поета В. Сосюри, Україна — це солов'ї і журавлі, золоті жоржини і «васильки у полі», це конвалії і пролісок, багряні маки серед жита і «розривів грізні маки», вишні у цвіту і навіть «дими вишневі»... Ми знаходимо у поета опис всіх пір року і часів доби, «червону зиму», «осінь златокосу на баскім коні», «ночі солов'їні» та «вітер молодий світання».
Стиль Сосюри — акварельна виразність, його улюблені тропи: епітети і порівняння, він сприймає і передає світ через нюанси кольорів.
Не зів'януть квітки, не погаснуть огні,
шле привіт нам весна солов'їна,
І як сад навесні, і як зорі ясні,
Розцвітає моя Україна.
(«Мрійний вечір»)
Наче символи високого людського духу, змальовані Лавра і златоглава Софія. Взагалі, архітектурні пам'ятники і просто пам'ятники часто згадуються у віршах Сосюри.-
Унизу Дніпрові хвилі
плачуть на зорі...
На Аскольдовій могилі
Сплять богатирі...
Сплять визвольники Вкраїни
непробудним сном...
(«Аскольдова могила»)
Зворушливі рядки присвячує поет описам природи. Та не лише природа і пам'ятники постають у віршах поета. Україна для Сосюри — це й прекрасні її діти. Він зображує цілу галерею синів та дочок України. Це швець і лісоруб, ковалі і шахтарі (їм присвячено навіть десятки віршів), мулярка й одкатниця, вчителі, комбайнери... Не забуто й видатних людей, і безіменних, трудівників і воїнів. Ось як оспівує Сосюра юнака, що кинувся на ворожий кулемет:
Сіяли очі, як живі,
Якоюсь дивною красою.
І сонце сходило в крові,
благословляючи героя.
Зрештою, це весь народ України, і для кожної людини поет намагається знайти тепле поетичне слово.
Україна для Сосюри — це її славетна історія, він згадує і «воїнів суворих Святослава», і Богдана Хмельницького, і лицарів, що «Карла і Наполеона прогнали з рідної землі».
Не забута і мова — «душа голосна України». Лірик і патріот, Сосюра закоханий у «мову матері своєї», він чудово розуміє, що «без мови рідної... й народу нашого нема», що людина, яка забула рідне слово, перетворюється на перекотиполе, на листок «що вітер з дерева зрива» і несе у безвість.
О місячне сяйво і спів солов'я,
Півонії, мальви, жоржини!
Моря бриліантів — це мова моя,
Це мова моєї Вкраїни.
(«О мова моя!»)
Свій рідний край закликає любити Сосюра. Любити всією душею, як матір, як все найдорожче, що має людина у цьому світі: Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води, в годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди... Цей заклик прозвучав у ті роки, коли любов до рідної української (а не російської великодержавної) Вітчизни вважався трохи не злочином. Тож хай він звучить у наших серцях сьогодні, а не лишається порожнім звуком. Бо про нашу вільну державу йдеться у цьому заклику:
Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі...
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі.
(«Любіть Україну»)